Володимир Винниченко - Слово за тобою, Сталіне! (сторінка 8)

— Боже мій, Боже мій! — з жахом зашепотів Євген. — Та за що ж, Господи милосердний? ! Чим же ми винні? Та я ж, наприклад, при кожній службі вголос молюся за "Богом посланого нам вождя, Йосипа Віссаріоновича", як колись молились за нашого "Богом посланого государя імператора Миколу Олександровича". Та я ж раз-у-раз проголошую "многі літа" Сталіну, Політбюрові, партії, урядові. Кажу щоразу проповіді, в яких...

— Я знаю, Євгене, я знаю...

Але Євген ухопив за руку Степана і, дихаючи на нього гарячим диханням, шепотів не слухаючи:

... — в яких закликаю всіх молитись за свою владу, слухатись її, любити, поклонятись, як Богові. Чого ж іще? Що ж я можу більше зробити, ради Бога ? !

— Можна, Євгене, зробити більше, можна. І можна, і треба.

— Та що ж, що? ?

— Я тобі зараз скажу. Слухай. Завтра з'явись у Міністерство Державної Безпеки до начальника секретного відділу Миколи Сидоровича Бєлуґіна (якого ти, може, вже знаєш) і скажи йому ... слухай уважно: скажи йому, що ти хочеш бути постійним секретним співробітником, і що ти хочеш ужити всю свою владу священика для служби радвладі, що ти хочеш переказувати їй усі секрети й тайни прихожан, про які ти довідаєшся на сповідях.

Отець Євген з обуренням і жахом одхитнувся на спинку фотелю.

— Зрадити тайну сповіді? ! Що ти кажеш, Степане? ! Оцей найстрашніший гріх священицького стану? !...

— Нічого страшного нема, Євгене. Адже ти і всі ви, сам патріярх і все священство визнаєте радянську владу за самим Богом послану, так будьте ж послідовні: бережіть, захищайте її. Я тобі не кажу переказувати все, про що ти на сповідях довідаєшся. Ні. Тільки те, що стосується до влади. От тобі сповідається якийсь терміт, що хоче вбити Сталіна або когось із його співробітників, убити того вождя, якого ти кажеш слухатись, любити, який самим Богом посланий нам. Що ж ти будеш мовчати, не попередиш владу?

— Ні, я буду злочинця відмовляти. Я буду ...

— А як він не послухається? І звідки ти знатимеш, послухався він, чи не послухався? Ні, ти повинен негайно попередити владу, щоб схопити злочинця, щоб...

Отець Євген підніс обидві руки врівень із своїм лицем і в жаху зашепотів:

— І віддати людину на страшні муки, на страшну смерть? ! Вона мені довірилась, вона прийшла як до посередника з Богом, а я її, як Юда, віддам на ... Та що ти кажеш, Степане? ! Як же ти можеш мені радити таке страшне злочинство чинити? ?

Степан вийняв портсигар, узяв із нього цигарку й запропонував Євгенові. Але той тільки головою покрутив. Степан закурив і, пускаючи дим просто на брата й придушуючи його лице важким поглядом, глухо сказав:

— А ти робиш іще гірше злочинство.

— Яке, ради Господа Милосердного? !

— А таке, що ти не чужих людей, не злочинців, а, своїх близьких, своїх родичів віддаєш на муки й смерть.

— Яким способом? ?

— А таким. Слухай пильно: щоб тебе перевірити, до тебе напевно буде підіслано аґента таємної поліції. Він прийде до тебе немов би сповідатись і на сповіді відкриється тобі, що має якийсь злочинний намір супроти влади. Ти будеш його відмовляти, соромити, не прощати йому цього гріха. Добре. Він собі піде. В поліції будуть ждати, що ти зробиш. Ти нічого не робиш, ти не переказуєш владі таємниці, ти не хочеш робити гріха. Добре. А що робить влада? Що вона повинна зробити? Вона негайно арештує тебе і почне допитувати. А ти на собі знаєш, як радвлада вміє допитувати. Тобі завдадуть таких мук, що ти признаєшся у всьому, чого ти ніколи й не думав. Ти зробиш донос на всіх нас, на свою жінку, на своїх дітей, на самого себе. І всіх нас буде катовано і вбито в страшних муках. Нас, невинних, вірних слуг влади. То це не буде більше твоє злочинство, ніж видати в руки правосуддя справжніх злочинців? Ні?

Отець Євген, помалу спустивши руки на коліна, похилив голову й мовчав. На червоному від хвилювання чолі йому виступив піт, як на холодному склі від дихання. Важкий понурий ніс немов уп'явся в рудуваті вуса. Нижня губа ще дужче одвисла.

— А супроти радвлади це не буде зрада? Вона дає тобі, як і всьому православному священству, їжу, приміщення, одежу, гроші — за що? Щоб ви покривали ворогів її? І ти думаєш, що інші священики не переказують секретів сповіді? Ти думаєш, що сам патріярх цього не робить? Ти думаєш, що їм життя не миле і вони воліють посилати на муки й смерть своїх невинних близьких і самих себе, замість злочинців? Повторяю, Євгене, не виключено, що тобі для перевірки тебе самого і всіх нас буде підіслано на сповідь аґента таємної поліції. Особливо тепер, після доносу на нас Марка. Отже треба попередити таку можливість, треба паралізувати можливе нещастя для всіх нас. Треба, голубе, завтра ж іти до Белуґіна і робити ту заяву, що я тобі сказав. Нічого не зробиш. Рятуймося.

Євген сидів непорушно, дивлячись собі на руки. Степан терпляче ждав і, курячи, тепер пускав дим убік од брата. Нарешті отець Євген підняв голову й глухо сказав:

— Я подумаю.

— Думати нема чого, брате. Над нами —занесено меча. Кожна хвилина дорога. У всіх нас е діти, онуки. Ми несемо відповідальність за них. Твоя заява поможе нам триматись, поки я не зроблю з свого боку чогось, що поможе нам одсунути того меча від себе. Я для цього їду у велику подорож. Мені теж не легко. Я їду на великий риск. Треба, треба тобі зважитися на цей крок. А коли ти будеш робити цю заяву Белуґіну, не забудь сказати, що ми, всі брати, згодились на тому, щоб ти запропонував владі отаку свою послугу. Це посилить дію твоєї заяви.

Отець Євген ще якийсь час посидів непорушно, потім трудно, як важко хворий, підвівся і, стоячи, ледве чутно сказав:

— Добре, я завтра піду.

— Спасибі, брате. Іди.

Євген, так само трудно ступаючи, помалу вийшов з кабінету, забувши попрощатись.

А в другій кімнаті, в їдальні так само тяглася дія інерції засідання. Там, стоячи одне проти одного, мати й син теж дивились на навислий меч тривожними напруженими очима й гарячими придушеними голосами сперечалися:

— З якої речі? ! — шипів у саме лице матері Леонід. — Чим ми винні, що п'ятнадцять років тому ваш паршивий брат, ідіот проклятий, робив якесь злочинство? При чому тут я, моя жінка, мої діти? ! "Потроїти, показати"! Чим я можу потроїти? Написати не один, а три романи? Що показати? Що мої діти ніякого злочинства не робили й нема за що їх карати? Як же я можу це показати? Як? ?

— Тш, не кричи! Нас можуть почути. Леонід глянув на двері й притишив голос:

— Чому батько нічого не робить, щоб захистити нас? Як він може тепер їхати в якесь там фінансове відрядження? Він — член Верховної Ради, він — друг Дев'ятого, він може до самого Сталіна ...

— Тшшш, тихше говори. Батько робить усе, що може. Але й нам треба робити.

— Та що? V Що ж я можу робити? Чим я можу доказати, що ні я, ні моя родина нічим не винні перед Ста-ліном і владою? Чим? Я не бачу, я не бачу ніяких засобів! Жодних! !

І Леонід швидко заходив цибатими ногами від дверей до вікна і назад. А мати стояла непорушно і очі її тривожно, невидючо ходили з одного боку в другий. Нарешті Леонід зупинився біля матері й знову зашипів їй у лице:

— Тепер я розумію, чого Кривцов сьогодні так "чудно" повівся зо мною.

— Який Кривцов?

— Ну, та наш парторг, ну, той, що я тобі казав, який може помогти мені одержати премію за роман.

— Ага, так. То що він?

— Він сьогодні "не помітив" мене, пройшов повз мене Й удав, що страшно уважно розмовляє з якимсь типом. Це значить, що йому вже щось відомо про нашу історію. Уже, може, має якийсь наказ щодо мене, може, щоб усунути мене, арештувати, ліквідувати...

— Ну, ну, ну! — злякано зашепотіла Катерина Семенівна й ухопила його за руку. — Не кажи таких страшних слів, не кажи!

— А хіба не правда? І чим я можу врятувати себе й своїх дітей? Чим? Я досі робив усе, що сила моя була, але все моє життя нічого не доводить, бо якийсь божевільний суб'єкт написав, що мій батько немов би помагає якимсь там термітам.

— Але ж це не батько винен, сину, що так є, що вірять більше божевільним суб'єктам, ніж нам.

— Хто винен, я того не розглядаю і не хочу розглядати. Я розглядаю тільки одне питання: яким способом я можу врятуватися. Яким? Тим, очевидно, яким ви самі колись урятувалися: зробити донос на своїх рідних і тим довести свою невинність і відданість владі.

Катерина Семенівна злякано виставила проти нього руки, немов захищаючись.

— Ради Бога, Льоню, ради Бога, що ти кажеш!

— А що мені казати, що?

І Льоня почав сліпо швидко ходити по кімнаті. Потім раптом зупинився проти матері й гарячим шепотом заговорив:

— Ось зараз прийде Ніна з зібрання й спитає, що говорилося у нас. Що я їй скажу? Хіба я можу сховати від неї? Га? А раптом мене сьогодні вночі арештують, а вона й не знатиме за що. Навіть валізки з речами для тюрми не буде мені приготовано.

— Та чого тюрма, чого?! — трохи не закричала Катерина Семенівна в одчаю й жаху і, впавши на стілець усім тілом, схилилась головою на стіл. Леонід подивився на неї вниз, кашлянув і злегка торкнувся рукою до її голови.

— Вибач, мамо. Я трохи знервований, я сам не розумію, що кажу. Звичайно, це все перебільшено в мене.

Катерина Семенівна, не підводячи голови, вийняла хустку з рукава, витерла очі й тоді підвела голову.

— Батько робить усе потрібне, щоб одхилити від нас небезпеку, — сказала вона рівним голосом, дивлячись кудись убік... — Він не в фінансову місію їде, а... в іншій справі, яка повинна нас захистити. Ти Ніні нічого про це все не кажи. Вона — твоя жінка, але все таки... це наша, Іваненківської родини, справа. Та й на що її турбувати? І хто його знає, як би вона поставилась до цього всього.

Вона встала, поправила синові розкуйовджене у хвилюванні волосся й сказала:

— Іди до дітей, посидь біля них, може, яке чого потребує. Я потім зайду до тебе.

Леонід поцілував матері руку й помалу пішов із кімнати.

* * *

Коли дядько Євген вийшов з батьком до кабінету, а мати до їдальні, Маруся якийсь час сиділа немов заціпеніла, потім раптом схопилась з місця і перебігла до дядя Сергія, який сидів на коротенькій кушетці, розглядаючи "Крокодила". Взявши з його рук журнал, вона кинула його на килим і сердито сказала:

— Але що ж це таке, дядю?

— Що саме, Марусино, що саме? — швиденько обізвався дядьо Сергій.

— Та вся історія. Чого ми повинні так непокоїтись, що якийсь там божевільний чоловік написав про нас ідіотський донос? Я не розумію.

Дядьо Мишка куснув мишачим гостреньким поглядом рожеве від хвилювання, гарне лице небоги й шамотливо, своїм звичаєм, забігав очима по кімнаті.

— Так треба, маленька, так треба. Так, так, так, без цього не можна. Не можна, дівчино.

— Треба, щоб ми непокоїлись з приводу всякого ідіотства?

— А ти так не кажи, не кажи. "Ідіотства". Хто ідіот? Той, хто завдає нам неспокою? Значить, радвлада? Чи твій батько? Чи хто?

— Мені байдуже, хто! — сердито кинула Маруся.

Я вважаю, що це — ідіотство, щоб ми доводили щось там через те, що на нас зроблено доноса.

Дядько Сергій швиденько оббіг очима кімнату, потім перебіг ногами до дверей і щільно причинив їх. Сівши на старе місце і знов куснувши небогу поглядом, він тихо й повчально сказав:

— Треба, дівчино, обдумувати, що кажеш.

— А що ж я таке сказала? І кому? Тобі, моєму дядькові?

Дядько хитро примружив очі.

— А ти знаєш, хто я? А як я — сексот?

— То ти на мене донесеш?

— Коли я — сексот, то я мушу донести. Мушу, хочу чи не хочу.

— Чому так?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.docx
Скачать этот файл (Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2)Volodimir_vinnichenko_slovo_za_toboiu_staline.fb2