Остап Вишня - Отак і пишу (сторінка 3)

 

 

 

Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д., і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.

 

 

 

Письменникова зброя — мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.

 

 

 

У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.

 

 

 

Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д., і т. ін.

 

 

 

Це для нас і необхідне, і обов'язкове, без цього веселої усмішки не напишеш.

 

 

 

Мені довелося повоювати зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами.

 

 

 

Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д.

 

 

 

Розуміється, що, сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими «героями» темної ночі та густої хащі.

 

 

 

Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка «Самостійна дірка».

 

 

 

Не було б моїх «Ленінград і ленінградці», якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з'явилися мої «Запорожці»; всі мої «мисливські усмішки» — результат багатолітніх мандрівок з рушницею...

 

 

 

Треба вам сказати, що і в «мисливських усмішках» нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.

 

 

 

Розуміється, все оброблено з мого погляду.

 

 

 

В кабінеті наш брат багато не висидить.

 

 

 

VII

 

 

 

Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.

 

 

 

Що ж іще вам сказати?

 

 

 

Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!»

 

 

 

Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

 

 

 

 

 

 

 

А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне:

 

 

 

учитися, учитися та ще раз учитися!

 

 

 

Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!

 

 

 

1954

 

 

 

Остап Вишня

 

Отак і пишу

 

І

 

Як ви пишете?

 

З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

 

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

 

— Як я пишу?

 

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:

 

— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі...

 

Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

 

Давайте спробуємо.

 

Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

 

Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, — розкажу і як я їх пишу.

 

II

 

Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.

 

Чому?

 

Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.

 

Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

 

У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

 

Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»...

 

Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

 

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії... Не знаєш, за що вхопитися...

 

Тепер тобі стукнуло двадцять три, — ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або...

 

А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і — «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!

 

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося...

 

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

 

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи.щось інше, даєш йому на підпис, він читає... Якось він мене запитав:

 

— А ви ніколи не пробували в: газети писати?

 

— Ні, ніколи.

 

— А ви спробуйте!

 

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.

 

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

 

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

 

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по-русски, ни по-малорусски, а так — мало по-русски!»

 

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.

 

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.

 

1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».

 

III

 

Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.

 

Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:

 

— Чи нема у вас якоїсь роботи?

 

— А що ви вмієте?

 

— Знаю українську мову!

 

— О! Нам такі люди потрібні!

 

Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала...

 

За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.

 

До неї було мене й направлено.

 

«Іспита» я склав блискуче і того ж дня ввечері вже працював як перекладач.

 

Почалася моя газетярська робота.

 

Було це, я ж кажу, 1921 року. У квітні.

 

А тепер уже 1954 рік!

 

А газетярська моя робота як почалася, так і досі не припиняється.

 

І, як по секрету вам сказати, і досі я вважаю себе «в общем и целом» за газетяра.

 

Працюю, значить, я собі в редакції та й працюю. Перекладаю собі та й перекладаю.

 

Вдачі я змалку був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося весело та розложисто.

 

Одного разу, перекладаючи закордонні телеграми, натрапив я на якийсь курйозний факт із закордонного життя. Забув уже я, який саме. Телеграмку я переклав, а потім сам собі подумав, а чому мені не поглузувати з цього факту. Взяв я та й написав щось таке на кшталт фейлетону, чи усмішки, чи гуморески.

 

До речі, мені і тоді, і тепер не дуже до вподоби французьке слово «фейлетон». Пишу я це слово через те, що так заведено по газетах та по журналах, а я сам для своїх речей вигадав назву — «усмішки», і це слово я люблю куди більше, ніж слово «фейлетон»...

 

Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».

 

...Так написав ото, значить, я усмішку про закордонний факт, приклав до перекладу телеграми і поклав на стіл Оксані X. Сиджу й поглядаю на Оксану. А працювали всі ми, і начальство (заввідділом), і підлеглі, в одній кімнаті. Прочитала Оксана переклад, читає усмішку. Починає реготатися. Схопилася і, регочучи, кудись побігла. Прибігає і показує мені редакторову резолюцію: «Надрукувати в завтрашньому номері газети...»

 

«Бий тебе нечиста сила!» — думаю собі. А сам, розуміється ж, радий! Ще б пак!

 

— А як підпишемо фейлетона? — питає Оксана.

 

Я беру в неї свій «твір» і підписую: «Оксана».

 

Таким робом перший мій фейлетон (коли можна його так назвати), надрукований у «Вістях», з'явився за підписом «Оксана».

 

Чому?

 

З цього видно, що серйозної ваги цьому фактові я не надавав і бути фейлетоністом чи взагалі письменником не гадав.

 

Праця в газеті мені полюбилася, кидати її я не збирався, а думав: хіба мало є працівників у газеті, — і не письменників, і не фейлетоністів, а прекрасних журналістів, без яких газета не може існувати?

 

«Працюватиму, — думав я собі, — а там видно буде, на що воно закандзюбиться...»

 

Працював я, треба вам сказати, залюбки, працював із захватом.

 

Зранку в редакцію приходив, вискакував на годинку, на обід і перед світом другого дня приходив додому.

 

Життя минало в редакції.

 

Був я і за перекладача, і за редактора мови, і за зав відділами, і за секретаря редакції, і за редактора журналу «Червоний перець», і за редактора літдодатків.

 

Не одночасово, розуміється.

 

А то одночасово у «Вістях» я був за редактора мови й за фейлетоніста, а в «Селянській правді» за відповідального секретаря.

 

Попрацювалося, — нема де правди діти!

 

Разом із «Вістями» видавалася і газета «Селянська правда», яка перші часи шкутильгала, бо часто мінялися редактори.

 

Я в «Селянській правді» працював за секретаря.

 

Сидиш, було, в кімнаті, заходить товариш:

 

— Драстуйте! Я — ваш редактор!

 

— Дуже приємно!

 

Дивишся, за місяць-півтора вже це «дуже приємно» говориш іншому товаришеві.

 

Редакторами «Селянської правди» довший час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

 

— Попрацюйте в «Селянській правді», доки підберемо вам відповідну роботу!

 

Часто й густо редакторство в «Селянській правді» — то була робота за сумісництвом.

 

Газета виходила тричі на тиждень. Отож і було, як правило:

 

— Ви робіть, а я забіжу перегляну!

 

— А передова?

 

— І передову напишіть!

 

— А про що?

 

— Пишіть про кооперацію!

 

— Та минулого разу писали про кооперацію!    

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_otak_i_pishu.docx)Ostap_vishnia_otak_i_pishu.docx
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_otak_i_pishu.fb2)Ostap_vishnia_otak_i_pishu.fb2