Остап Вишня - Отак і пишу (сторінка 5)

Дружина почала сміятися. Потеплішало.

 

 

 

А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу «в кліточку», взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав «Зенітку».

 

 

 

Так народилася «Зенітка»...

 

 

 

«Зенітка» — це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це, сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.

 

 

 

Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай буде фейлетон), що зветься: «У ніч під Новий рік». Матеріалом для цієї усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легеньку роботу своїх родичів, кумів, сватів і т. д., — призначають їх сторожами.

 

 

 

В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів. Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на людське посміховисько. І таким чином припинити.

 

 

 

Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?

 

 

 

Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів і всі вони родичі чи приятелі, — ясно, що не всі вони діди, що це здорові, працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі трудодні.

 

 

 

Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав «танцювати»...

 

 

 

Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?

 

 

 

От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: і вони в мене і в підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Оленка на правлінні почала вимагати, щоб сторожам футбольного м'яча купили: хай, мовляв, не гуляють, а тренуються та Кубок СРСР для колгоспу виграють.

 

 

 

А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під Новий рік щось украло. - Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, і чухався. А якби я взяв та й написав: «У такім-то колгоспі вісімнадцять сторожів. Розженіть їх!» Це була б не література. Справа літератури — своїми засобами звернути увагу на певне явище, висвітлити його, а для «вжиття заходів» у нас є інші відповідні установи.

 

 

 

Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні колодки-замки.

 

 

 

Я не допитувався, чому позамикали ті клуби, — для мене було ясно, що на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.

 

 

 

Написав я фейлетона «Про замки та інші речі». Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я «попав у точку»; чимало було листів-одгуків на цей фейлетон, де писалося: от, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема замка, клуб працює і т. д., і т. ін.

 

 

 

Чому я із «смішного» саме боку підходжу до життєвих явищ?

 

 

 

Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков, «закликають на допомогу зброю сміху»...

 

 

 

Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав його, може, за основу багатотомного роману.

 

 

 

Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню...

 

 

 

А моя зброя — сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі усміхаюсь.

 

 

 

М. В. Гоголь сказав: «Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться».      ,

 

 

 

VI

 

 

 

Де береться матеріал, для сатирично-гумористичних творів?

 

 

 

Радянські письменники, сатирики та гумористи, здебільша гуртуються біля сатиричних та гумористичних журналів — «Перця», «Крокодила» та інших, що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого матеріалу скільки завгодно.

 

 

 

Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д., і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.

 

 

 

Письменникова зброя — мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона, гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою.

 

 

 

У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє народ.

 

 

 

Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з фольклорними матеріалами і т. д., і т. ін.

 

 

 

Це для нас і необхідне, і обов'язкове, без цього веселої усмішки не напишеш.

 

 

 

Мені довелося повоювати зброєю сміху з ворогами радянського народу, панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами.

 

 

 

Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом, вчинками і т. д.

 

 

 

Розуміється, що, сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба, значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими «героями» темної ночі та густої хащі.

 

 

 

Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка «Самостійна дірка».

 

 

 

Не було б моїх «Ленінград і ленінградці», якби я не побував у Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з'явилися мої «Запорожці»; всі мої «мисливські усмішки» — результат багатолітніх мандрівок з рушницею...

 

 

 

Треба вам сказати, що і в «мисливських усмішках» нічого вигаданого нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто, пережито.

 

 

 

Розуміється, все оброблено з мого погляду.

 

 

 

В кабінеті наш брат багато не висидить.

 

 

 

VII

 

 

 

Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.

 

 

 

Що ж іще вам сказати?

 

 

 

Знайте найголовніше: «Не святі горшки ліплять!»

 

 

 

Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз підкреслюю, навчитися можна!

 

 

 

 

 

 

 

А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни, залишається тільки одне:

 

 

 

учитися, учитися та ще раз учитися!

 

 

 

Чекаємо до наших лав: будемо вчитися разом!

 

 

 

1954

 

 

 

 

Остап Вишня

 

Отак і пишу

 

І

 

Як ви пишете?

 

З такими запитаннями частенько звертаються слухачі до всіх письменників мало не на всіх літературних вечорах, де письменники читають прилюдно свої власні твори.

 

Звертаються з такими запитаннями вони й до мене.

 

— Як я пишу?

 

Колись, замолоду, на такі запитання відповідалося жартома так:

 

— А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й пишу собі...

 

Така відповідь, видимо, не зовсім задовольняє або, певніше, зовсім не задовольняє запитувачів, бо запитання не припиняються, а навпаки, їх, отаких запитів, дедалі більше; отже, зацікавлені хочуть, мабуть, щоб я про свою роботу розповів докладніше.

 

Давайте спробуємо.

 

Тільки зарані давайте умовимося, що в моїй оцій розповіді чи бесіді не буде ніякісіньких рецептів про те, як писати фейлетони, гуморески чи взагалі художні твори, бо я дотримуюсь тієї думки, що навряд чи можна когось навчити писати ті чи інші художні твори, а от навчитися такі твори писати можна.

 

Я розкажу вам, коли і як я почав писати гуморески та фейлетони, і, коли вдасться, — розкажу і як я їх пишу.

 

II

 

Працювати в газеті я почав пізненько, тоді, як мені вже стукнуло тридцять з гаком літ.

 

Чому?

 

Я походжу із селян. Народився на Полтавщині. Батьки мої мали дуже багато дітей і дуже мало грошей. Було це ще за царського часу. Систематичної освіти батьки дати мені не мали змоги. Закінчив я сільську школу. А далі що? Про гімназію чи взагалі про якусь іншу середню освіту і мріяти годі. Що робити? Хазяйнувати вдома — ні на чім і ні над чим. А батьки, проте, силкувалися будь-що, а повиводити дітей «у люди». Десь батько дізнався, що він, як колишній солдат, мав право віддати сина на «казьонний кошт» у військово-фельдшерську школу, а таких шкіл на Україні тоді була тільки одна — в Києві.

 

Чому саме батьків привабила військово-фельдшерська школа, а приміром, не земська фельдшерська, яка була ближче, в Полтаві?

 

У Полтаві треба було найняти для учня квартиру і т. д., а в Києві все це було «казьонне», хоч за навчання потім треба було відслужити фельдшером у війську.

 

Закінчив я військово-фельдшерську школу. Працював фельдшером і далі вже вчився самотужки, щоб скласти екстерном іспит за гімназію «на атестат зрілості»...

 

Для цього мені довелося затратити мало не десять років. Виходить, що середню освіту я дістав уже тоді, коли мені підкочувалося під тридцять літ.

 

Виступаючи перед нашою радянською молоддю, я завжди говорю, що як їй, мовляв, тепер «дуже трудно»: у неї тепер і семилітки, і десятилітки, і технікуми, і університети, і інститути, і заочні вищі учбові заклади, і академії... Не знаєш, за що вхопитися...

 

Тепер тобі стукнуло двадцять три, — ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або...

 

А нам було «значно легше»: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і — «цабе, рябе, тр-р-р-р!». І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькі!

 

Книжки читати я любив змалку, все думалося та гадалося, що то за люди такі є на світі, що вміють вірша скласти чи книжку написати, але про те, щоб самому щось таке скласти, про це мріялося...

 

Фельдшерувати мені пощастило з одним дуже освіченим лікарем, який кохався в літературі, сам писав, чудесно знав українську мову, був знайомий з Лесею Українкою.

 

Ну, по службі ото іноді напишеш якогось там чи акта, чи.щось інше, даєш йому на підпис, він читає... Якось він мене запитав:

 

— А ви ніколи не пробували в: газети писати?

 

— Ні, ніколи.

 

— А ви спробуйте!

 

Я спробував. Написав невеличкого дописа (не пам'ятаю вже про що!), поніс до редакції, де мого дописа і викинули в кошик. Залишив я думку про працю в газеті.

 

Українською мовою я говорив з дитинства. Вчився в російській школі, бо, як ви знаєте, за царя українських шкіл на Україні не було зовсім.

 

Як ми, українські селянські діти, говорили й писали, закінчивши дві-три зими сільської школи або пройшовши солдатську царську муштру?

 

Хтось колись про нашу говірку сказав дуже дотепно: «Ни по-русски, ни по-малорусски, а так — мало по-русски!»

 

Лікар, з яким я працював, розкрив передо мною красу української мови і багато мені допоміг в її вивченні.

 

Книжки, розуміється, я читав і російські, і українські. І багато читав.

 

1919 року були спроби виступів моїх у газетах, але постійна праця в газетах почалася 1921 року в Харкові, в редакції газети «Вісті ВУЦВК».

 

III

 

Мову українську, вже й літературну, я, як на той час, знав пристойно.

 

Прийшов я в Харкові до редакції газети «Вісті ВУЦВК» та й кажу:

 

— Чи нема у вас якоїсь роботи?

 

— А що ви вмієте?

 

— Знаю українську мову!

 

— О! Нам такі люди потрібні!

 

Треба вам знати, що тоді знавців української мови було обмаль. Декотрі з тих, що знали, перепетлюрилися, молодь іще не попідростала...

 

За найкращого знавця української мови в редакції «Вістей», крім редактора, вважалася зав. інформвідділом (така була посада) Оксана X.

 

До неї було мене й направлено.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_otak_i_pishu.docx)Ostap_vishnia_otak_i_pishu.docx
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_otak_i_pishu.fb2)Ostap_vishnia_otak_i_pishu.fb2