Остап Вишня - Мисливські усмішки (збірник) (сторінка 5)

Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.

Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.

Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:

- Тату! Нашу сучку вбили!

I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...

Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...

А через хвилин п'ять ясно вже було все:

- П'ятдесят i не менше!

Зiйшлися на тридцяти.

- Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!

Їдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:

- Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле...

А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:

- Тiльки ж той був без цуценят.

1945

 

ВАЛЬДШНЕП

- Що, може, на вальдшнепiв поїдемо? - запитав я свого вiрного товариша по охотi. -  Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, -  та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.

- Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я - ворог весняної охоти!

- Чому? Навеснi в лiсi краса яка!

- От тому, що краса, я й ворог!

I замислився-замислився мiй вiрний товариш.

А потiм питає:

- Ти молодим коли-небудь був?

- Здається, -  кажу, -  був! Та й що з того?

- Було й менi, -  вiн каже, -  колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такої постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i такого погляду, -  от заприсягаюся тобi! - нi в кого в свiтi не було! Мої очi i мої кучерi, i все, що в грудях моїх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене.

- У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, -  сказав я Галi.

- А я чекатиму. У клунi, -  зашарiлася-зашарiлася Галя.

Настала субота.

Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене:

Коли б уже вечiр,

Та й повечорiло...

I довго батюшка тої суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i мати - все щось товчуться, все товчуться... I чого, -  ти менi скажи, -  в отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучерi розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'їночка. I пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май. I липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле. I цвiв бузок, i конвалiї цвiли. I солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовiрне! Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своєю коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула своїм тепленьким тiльцем шоколаднi яєчка. Вiн благав її:

Люби! Люби! Люби!

Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй!

На хвильку зупинився i знову: "Люби! Люби! Люби!"

I кожне оте його "люби!", кожне його "цiлуй!", вилiтаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй i вiночком квiтчали трепетне серце його коханої, що грiла пiд кущем майбутнiх солов'яток своїх.

I йшов я, пам'ятаю, через леваду... Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок iз камiнчиками грається: пiдбiжить, плюсне на камiнчик, блисне смiхом i побiжить далi. А над левадою - нiжнi-нiжнi шати з золотого серпанку, прозорi-прозорi, як Галинi очi, -  прозорi, аж до неба од зеленої на левадi трави золотi шати. А далi верби стоять, стоять - анi шелесть! - думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз... І от я на перелазi. Став. Серце тьох-тьох-тьох!

...Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тiльки - ой!

- До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi!

Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу.

Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав.

Я плакав. Плакав не з болю - нi. Я плакав, бо я Галi не бачив.

Давно це було...

А й тепер, коли iнодi умовляють мене поїхати на весняне полювання, i я стану де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик, у якому i хотiння, i прохання - та де прохання, -  молiння! - коли на такий крик мчить зачарований селезень i каменем падає в воду, -  прекрасний, як казка, в своєму весняному вбраннi, як писанка, всiма кольорами розмальований, -  я завмираю. Отакий я бiг левадою до Галi...

I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озерi, я бачу себе на перелазi i... опускаю рушницю! Нi, друже мiй, навеснi я не полюю.

Люблю я полювати восени. I качку, i вальдшнепа, i все...

 

Вальдшнеп, або лiсовий кулик, -  благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всiх куликiв, дзьобом i довгими ногами. Птах вiн, як сказано, лiсовий, у нас не виплоджується, а тiльки перелiтає: навеснi, коли мандрує на пiвнiч, на мiсця свого гнiздування, i восени, коли повертається у вирiй.

Тодi в чагарниках, а особливо на узлiссях, з'являється у нас на Українi вальдшнеп, i поодинцi, i цiлими табунами, так званими висипками.

Отодi їх i полюють.

Полюють з лягавими собаками i на "тязi"...

Тяга - це та сама рiч, про яку Iван Сергiйович Тургенєв сказав:

- "Ви знаєте, що значить стояти на тязi?"

Отже, на тязi можна стояти.

Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулицi, i в кiмнатi можна стояти, i на стiльцi, i на столi ми стоїмо.

Так - тяга не подiбна нi до вулицi, нi до стiльця, нi до кiмнати. Тяга - це зовсiм навпаки.

Тяга - це коли навеснi чи восени вальдшнеп перелiтає, "тягне" - з одного мiсця на друге. Вранцi й увечерi.

Буває це здебiльша над ярком, над балкою, коли, примiром, у вечiрнiй сутiнi миготить понад деревами, з характерним хроканням, силует вальдшнепа.

I ви його стрiляєте.

Ви йдете на тягу заранi, щоб вибрати до сутiнку мiсце, обдивитися, примiрятися.

Осiнь...

Лiс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, пiдставляти свої вiти дощам холодним, хуртовинам снiговим.

Листя з суму жовтiє, а деяке з туги кривавиться.

Ось падає кленовий лист, -  умер вiн, одiрвався з рiдної йому галузки i падає.

Вiн не падає сторч на землю - нi.

Йому так не хочеться йти на вiчний спокiй, лежати i тлiти серед завмерлих собратiв своїх...

Вiн кружляє на галявинi, то вгору пiдноситься, то хилиться до землi.

Ой, як не хочеться йому тлiти!

Останнiм конвульсiйним рухом вiн поривається вгору, до свiтла, до сонця, що так пестило його, так голубило...

Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю i затихає...

Навеснi на його мiсцi молодий буде лист, зелений, вiн з вiтром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промiнь, пiд дощем купатиметься й росою умиватиметься.

Щоб потiм умерти...

Старе одживає, нове - народжується.

- Хор! хор! хор! -  чуєте ви вальдшнеповi "позивнi".

- Б-б-бах!

-- Ну що? - кричить вам з другого кiнця балки приятель. -  Пудель?

- Пудель! - одповiдаєте ви.

- Я так i знав! - iронiзує приятель.

А ви собi думаєте:

- Слава богу, що пудель! Хай собi пташечка живе!

З собакою так само дуже iнтересно полювати вальдшнепа.

З хорошим, певна рiч, собакою.

Стойка... Пiль!.. Бббах!.. i т. д., i т. iн.

А менi здається, що не так навiть iнтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про те розповiдати.

- Ральф мiй... Не встиг я вилiзти з трамвая в Свя-тошинi, дивлюсь - вiн уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне... Я за ним... Уже й Iрпiнь проминули, а вiн тягне... Бачу, вже ось-ось Коростень, а вiн тягне...

- Слухай, -  перебиває один iз гостей, - давай вип'ємо та закусимо, потiм уже хай вiн далi тягне...

1945

 

 

ДИКА КОЗА

Ю. В. Шумському

 

Благородна тварина - дика коза.

Благородна i своєю постаттю, коли, струнка й нiжна, стоїть вона серед кущiв лiщини або на зеленiй квiтучо-пахучiй галявинi лiсу нашого чарiвного чи коли, спустившись до Сули, до Росi, до Горинi, грацiозно нахилившись, студену воду п'є.

Благородна i в стрiмкому вихорi-льотi, коли, налякана, не бiжить, а стелеться над чагарником, над кущами, чи помiж дубо-клено-ясенових стовбурiв...

А ще благороднiша вона тим, що через неї i завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника - людини, якiй є назва браконьєр. Браконьєр - це, власне кажучи, людина тiльки зверху: в неї, коли починати знизу, -  двi ноги, черево, груди, двi руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на головi.

У баньках (у людей цi штуки звуться - очi) нема нi радостi, нi суму, самi тiльки хитрощi. У людей очi дивляться, а баньки в браконьєра - бiгають.

Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м'язiв.

Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.

Оце й є - браконьєр.

Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдкiв-браконьєрiв, хоч i платить за це своїм життям.

Дику козу полювати заборонено.

Тiльки з особливого дозволу можна одстрiлювати певного часу самцiв-цапiв, а браконьєровi закон не писаний, вiн iде в лiс i винищує i цапiв, i кiзочок, i маленьких козеняточок.

Нам нiколи не доводилося бачити браконьєра за його пiдлою роботою, але ми уявляємо собi, як може лупати вiн своїми баньками, коли кiзочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними слiз очима i вмирає...

І яка школа, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звiровi межи його баньки?!

 

Браконьєр - хитрюща бестiя.

Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник, - дехто, примiром, каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, нiж охотник, а ми - такого погляду, що коли вiн такий охотник, як артист, то таки справдi вiн прекрасний охотник, -  так Юрiй Васильович розповiв нам таку пригоду.

- Зайшов, -  каже, -  якось до мене земляк.

- Приїздiть, -  просить, -  та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.

Зiбрались ми кумпанiєю й поїхали. Поїхав, -  каже Юрiй Васильович, -  я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризької богоматерi. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили - й зразу в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це - бббах! -  i недалечке. Ми туди. Зирк на галявинцi хтось бiля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:

- Стiй!!

Ви ж самi розумiєте, що робиться з браконьєром, коли вiн почує "стiй!" Це на нього так впливає, як батiг на рисака. Вiн за козу i - в довгої. Ми за ним! Усi вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи вiдстали, а я та Кречет по п'ятах за ним. Прибiгаємо в село, помiтили в яку хату вiн ускочив. Убiгли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив вiн.

- Де коза?- питаємо.

- Яка коза?

- Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?

- Та я й у лiсi не був!

Жiнка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.

- Люди добрi, - озвалася жiнка, - таж вiн iз хати нiкуди не виходив!

Ми шукать. I в печi, i на печi, i пiд полом, i в миснику, i за мисником, i в помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi - нема!

Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем - нема!

Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, -  та всi вчотирьох по всiх закутках, по всiх закапелках.

Облазили скрiзь, де можна, де й не можна - нема!

Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазяїна:

- Де?

- Та чого ви, - каже, - до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiякої я кози не вбивав!

Тодi я вже до нього ладиком:

- Слухай, -  кажу, -  чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!

- Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!

- Нi, -  кажу, -  не сусiда, а ти!

Та, вже ви знаєте, i злiсть мене бере, та й цiкавiсть розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.

Тодi я йому кажу:

- Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не скажемо, нiчого тобi не буде, коза залишиться тобi, -  скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?

Вiн довго думав та й каже:

- А нiчого не буде?

- Та нiчого! Слово даю!

Тодi вiн до жiнки:

- Покажи!

Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:

- Ось вона! Я її груддю годую!

Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза, над якою в скорбнiй матернiй позi весь час стояла браконьєрова дружина.

- Отакi браконьєри! - закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.

 

Хитрюща бестiя - браконьєр. I шкiдлива бестiя - браконьєр.

Та проте й з ним боротися можна.

Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.

Давно вже, рокiв чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама Максимова жiнка.

- Драстуйте, -  привiтався я.

- Драстуйте! Давненько вас не чуть!

- Занiколилося, -  кажу. - А Максим же, -  питаю, -  де?

- В оборi порається. Зараз увiйде!

- Чи не можна, -  питаю, -  у вас молочка?

- Е! Молочка?! "Не видоїли бичка!" - вiдповiдає Максимиха.

Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!

А вона до мене:

- Нема, -  каже, -  молочка! Коза корову з'їла!

- Як?

- А так! -  каже.

Коли ось i Максим у хату.

Привiталися.

- Давненько, -  кажу, -  вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у мiстi буваєте, чому не заходили? Ранiше було частенько навiдувались!

А жiнка од печi:

- Козу полював!

Я сиджу й нiчого не розумiю.

Максим махнув рукою:

- Та!

- Що таке, - питаю, - Максиме? Розкажiть!

- Три роки дику козу полював! - ще раз махнув вiн рукою.

- Три роки? Як це - "три роки"?

- А так.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_mislivski_usmishki.docx)Ostap_vishnia_mislivski_usmishki.docx
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_mislivski_usmishki.fb2)Ostap_vishnia_mislivski_usmishki.fb2