Остап Вишня - Мисливські усмішки (збірник) (сторінка 9)

Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.

Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.

Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.

Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, - я вистрелив, i-о, радiсть! - одна з них каменем на землю.

Пiдбiг - єсть!

Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше - дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.

А проте ж - дрохва! Справжня дрохва!

Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.

Домашнi всi питають:

- Що за птиця? А я крiзь зуби:

- Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.

- Правда, що дрохву вбив?

- Убив!

- Коли ж на дрохву?

- Та заходьте, -  кажу.

Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, -  вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:

- Знаєш, -  кажу, -  що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!

- Добре, -  каже дружина, -  клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, -  питаєте, -  однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:

- Приготуйте, будь ласка, на завтра!

- Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм - добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.

- Ну, добре! - кажу.

Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.

Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.

А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!

Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!

Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!

Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!

Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.

На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.

Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:

- Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?

- Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!

- Дрохва?! - перебивають  вас. -  Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!

- Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?

- Слава богу, що не часто вона трапляється, -  перебивають вас iзнову.

А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege  аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:

- Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?

- Не менше! - одказує Микола Iванович. -  Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!

- Слухайте, -  кажу, -  Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!

- Не витримає, -  зогниє!

- От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.

1946

 

 

ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР

Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?

Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, -  якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає...

- Вепр!

На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, -  хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, -  ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!

Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.

Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".

Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла - сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.

Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.

А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:

- Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, -  у лiвому стволi в мене жакан, -  я його в лоб як жахну, -  а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:

"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...

- Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?

- Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, -  кричу, -  попався, -  кричу, -  веп-п-пиррр. Не з таких, -  кричу, -  я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, -  каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:

"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, -  кричу, -  не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."

Тут уже пiдходить хазяйка:

- Може б, -  каже, -  ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?

- Не злiзу! - кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.

А вiн i на канапi ще добиває сiкача:

- Не злiзу, -  кричить, -  доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон

Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.

Сiкач - страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...

Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?

Бо ми - охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...

Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!

Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.

Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета - сiкач.

Поросят не бийте.

Убити порося - це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.

Це - шокiнг для справжнього мисливця.

Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.

Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.

Кузьма Дем'янович - мого приятеля звуть.

- Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, -  почав Кузьма Дем'янович... -  А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою - лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi - рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, -  що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки - лiсочок... Бiля лiсочка - хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:

Вивiв мене босую,

Та й питає.

- Чи є мороз, дiвчино,

Чи не-ма-а-а-є-є-є?

Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав...

Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.

Аж ось мiсцевий дiдок i каже:

- А в цьому, -  каже, -  болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.

- Ми всi, -  каже Кузьма Дем'янович, -  аж попiдскакували!

- Де?

- Та отут у болотi!

- Та невже? - ми до нього. -  А чи бачив їх тут хто-небудь?

- А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, -  пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!

- Ну, ви ж розумiєте, - вiв далi Кузьма Дем'янович, -  що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, -  менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, -  так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта - з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.

Загонщикiв у нас, як бачите, не було, -  ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" - каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' - каже, -  де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi - сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, - сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, - так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув - i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге - як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають:

- Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!

- Я тут! - кричу. - На сiкача засiв! На грушi!

- Зла-га-га-газьте!

- Не злiзу! - кричу.

А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, -  не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття - самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму...

Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.

- Бачили що-небудь? - питаю я їх.

- Анiчогiсiнько не бачили!

- Та як же ж, -  кажу, -  не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, -  кажу, -  своїми вухами чув!

- Так то ви, значить, -  питає мене Iван Петрович, -  на провалля прянули?

- Я ж, - кажу, - я! Воно як хрокне, - я думав, що сiкач, i з очерету!

- Та то я висякався! - каже Iван Петрович. - Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!

Аж ось дiдок пiдходить.

Ми на нього:

- Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?

- Нема хiба? - здивувався дiдок.

- I слiду нема, -  кажемо.

Виходить, пiрнули!

- Куди пiрнули?

- Пiд воду! Куди ж!

- Та хiба ж дикi свинi пiрнають?

- Не знаю, як де, а в нас пiрнають! - каже дiдок.

- А що ви гадаєте, -  мiркує Кузьма Дем'янович, -  могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є!

- Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий менi... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, - додав Кузьма Дем'янович.

 

Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.

Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте.

Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан - звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей.

Коли вiн сам смертельно поранений, -  вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.

Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.

Тi, що несуть загиблого товариша, - дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi.

А тi, що несуть забитого кабана, -  дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.

Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра).

Така молитва:

Ви зорi-зiрницi,

Нiч темна темниця,

Замикаєш ти i церкви, i хати

Ще й царськi палати.

Замкни звiрю вуха й очi,

Щоб я пiдiйшов i не промахнувся...

Коли ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру.

З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болотi.

А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн.

Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, -  повертається i йде на загонщикiв.

Бо вiн звiр хитрий, - вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немає.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_mislivski_usmishki.docx)Ostap_vishnia_mislivski_usmishki.docx
Скачать этот файл (Ostap_vishnia_mislivski_usmishki.fb2)Ostap_vishnia_mislivski_usmishki.fb2