Майстер корабля - Юрій Яновський (сторінка 11)

“Мама є і сестричка мале-есенька, — зарипів я солодким голосом, а в самого на язиці лежали всі лайки, які я маю за честь знати. — Вони мене ось уже п'ять років як не бачили. Мамочка в мене старенька і швидко вмре к чорту”, — інформував я, думаючи за друге й не знаючи, що стою на правильній стежці до серця дами. Цікавість її зростала. Я мусив розповісти цілу історію з безліччю вбивств та самогубств, які падали на голови моїх кревних, вигадати собі крім сестриці — ще й померлого братика і його полюбити, безжалісно розлучити всіх нас і розкидати по світі і, нарешті, відправити вигадані кораблі на батьківщину до матері в обійми. Моя фантазія розчулила дівчинку. Вона була некрасива і нерозумна. На неї ніхто, очевидно, не звертав уваги, і тепер вона цілком була під владою незвичного. Серце в неї, вже здібне до любові, вперше завмирало під ніжною опуклістю грудей, та в ній усе ще було від дівчинки.

 

Мене не треба вчити, як себе поводити з дівчатами. Я йду завше просто і ніколи не помиляюсь. Дівчинка звикала до мене з кожною хвилиною. Вже ми з нею ходили по палубі під холодним поглядом батька. Ми стояли біля борту, дивилися в воду, і я кокетував з усієї сили. “Коли ми приїдемо додому, — казав я, — я вас посадовлю на найкращого візника, і ми поїдемо до найкращого ресторану. Нам буде весело, як у раю. Найкращого вина я вам поставлю на стіл”.

 

“Я не поїду додому, на візника не сяду, — дівчинка схаменулася і замовкла. — Мені не можна з вами говорити, це тайна”.

 

Я прикусив губу, щоб не витрясти з своєї дами душі разом із тайною.

 

“Чому ж ви не поїдете? Адже бриг іде? І хіба я вам не подобаюсь?”

 

Дівчинка одвернулася.

 

“Папа заборонив мені казати вам, що ми їдемо не...”

 

У цю хвилину спереду над нами прорвалось сонце, і в мене сколихнувся весь мозок. Я ледве не впав через борт. “Ми їдемо не додому, — закричав я, — ми їдемо на південь. Сонце мусило б бути позад нас!”

 

Я схватив дівчинку за руку і поволік за собою на прову брига. Вона — налякана — мало сперечалась. Полковник побіг униз, очевидячки, за револьвером, почувши щось недобре. Земляки обступили мене, покинувши викачувати воду. Стало тихо, тільки булькотіла вода та шуміло море.

 

“Хлопці! — крикнув я. — Нас зрадженої Ми їдемо проти сонця, на південь, а путь наша мусить лежати на протилежну сторону”.

 

Хлопці показилися. Мало назвати їхні вислови лайкою. Багато років вчилися вони висловлювати почуття неймовірними сполученнями слів. Через те, що завше ці почуття були гіркі, болючі та безвихідні, наче всередині немає серця, скрізь уїдлива зелена жовч, то й вислови велетенськими зегзицями підіймалися до щогол.

 

Налетів туман, і ми опинилися в тумані. З боку корми пролунав постріл, і голос полковника крикнув звільнити палубу. Ми зайшли до трюму, де вода вже стояла по кісточки. Я розпитав дівчинку про задум її батька. Вона, налякана оскаженілими обличчями товаришів, розповіла мені все, що знала. Я слухав її сам, одійшовши від юрби.

 

“Куди ми їдемо?” — кричали нетерплячі. Я виліз на бочку.

 

“Громадяни, — закричав я, — ми їдемо на південь. Нас продано в армію. Ми будемо в африканських пустелях битися з чорними повстанцями. Ми вже не люди. Світ хоче нас умертвити, та ще й з вигодою для себе”. Говорив я ще багато дечого, оповідаючи про своє перебування на Пао та на Яві. Ми піднімали бунт на кораблі. Ми вирішили це зробити, заволодіти бригом й попливти на північ.

 

Коли ми поткнулися на палубу, пролунало кілька пострілів, і один із наших покотився мертвий униз. Це зробило нас уважнішими й об'єднало коло завдання. Перший труп завше найжахливіший. Він відіграє роль факту, якого не перейдеш, як не оживе ніколи забита людина. З корми в наш бік було направлено, очевидячки, не менше чотирьох гвинтівок — румуна, полковника і двох матросів. Я взяв ініціативу до своїх рук.

 

Нав'язавши брудну ганчірку на палицю, я виставив її в ляду. Кілька куль пронизало її одразу. Я помахав ганчіркою. “Не стріляйте, — крикнув я, — зараз вийде на палубу тільки четверо, щоб стати до помпи, — вже повен трюм води. Не в ваших інтересах топитися разом із нами”. Мені ніхто не відповів. “Полковнику, — продовжував я, — з нами ваша донька. Ми її першу втопимо. Не забувайте цього”. Полковник не зразу відповів. “Ми вас перестріляємо, як скажених собак. За кожний палець моєї доньки — десятьох повішу на реях”. Ми підняли страшний регіт. Полковникові відповідало черево незвичного звіра, замкненого, але не зв'язаного. Він почув немало побажань собі і його близьким, почув лють обдурених людей. Я зробив порядок.

 

“Я згоден, — почулося від полковника, — хай четверо виходять і стають до помпи. За це відпустіть зараз же дочку”. Треба було торгуватися — він уважав нас за дурнів. Ми погодилися на тому, що віддамо йому доньку, коли висмокчемо всю воду з трюму.

 

Я виліз на роботу в першій четвірці. Туман висів, проте палубу всю можна було бачити. Була чудна мряка, у якій корабель здавався вулицею, що похитувалася, паруси безпомічно висіли, і хололо застигле повітря, ніби воно завмерло перед подувом урагану.

 

Вороги наші сиділи за дерев'яним щитом, що міг цілком захищати їх від наших очей. їх було дійсно четверо, озброєних гвинтівками. Качаючи воду, я не переставав оглядати палубу, нотуючи всі дрібниці, мов хотів вивчити їх напам'ять. Ми працювали совісно. Туман не розходився, стало парко, як перед зміною погоди. Шелестіла вода, падаючи за борт, звуки, що їх давала помпа, були жалібні, ніби кректала качка. У трюмі не чути жодного слова. На кормі шепотять наші вороги, і видко димок з сигари полковника. Чудна тиша почувалася — виповнена лише нервовим цокотом сотень сердець. Ми натомилися й попросили зміни, яка стала на наші місця, доки ми спускалися в трюм. Ми спробували прорубати в трюмі переборку, але крізь дошки в нас полетіли кулі. Полковник рішуче вимагав повернути дочку. Нам нічого не залишалось, як відпустити її. На палубі помпа працювала. Дівчина пішла на корму, оглядаючись на мене. Можу поклястися, що я зовсім не хотів їй зла, і все трапилось поза моєю волею.

 

Час ішов, і становище не змінювалося. Я перебрав уже сто планів, як нам напасти, не загубивши людей даром. Потім я пішов до помпи, наказавши бути всім напоготові. Працюючи, я потихеньку навчав товаришів, що робити. Струмінь води, повернутий на корму, проте, одразу припинився через несправність помпи. Але ми, виявивши таким чином свої наміри, уже не мали права зупинятись. Ми попадали додолу й кинулися до корми. Двох було поранено. Румун-капітан кинув гвинтівку й підняв руки. Він був сам на палубі. “Де полковник?” — закричав я. “Полковника нема. Він поплив уже в море”. — “На чім поплив?” — “Човен. Я маєм тут човна”. — “А чому ж ти сам не тікав? Ми ж тебе повісимо”. — “Я хазяїн. Бриг — моя. Це — мій жона. Я буду ваш”. Краще було не вішати цього босого й кривого капітана. Ми його помилували й гуртом стали повертати паруси. Нам допоміг випадковий вітрець. Тепер ми посувалися на північ. І, на наше щастя, погода вирішила перемінитися. Десь піднісся вгору туман, і свіжий низький бриз забив у паруси. Загальна радість наче ще підбадьорила вітрову силу. Бриг вирівнявся, як кінь під добрим вершником, і летів птахом, припавши до хвиль. Я зайшов до каюти й побачив там дівчину. Вона сиділа в кутку, закутавшись у хустку червоного шовку. “Чого ти, дитино, не втекла?” — промовив я. Дівчина замість відповіді — розревлася, як дурна, і чекала, що я приголублю її або дам цукерку. Я зняв з неї платок і вийшов на палубу з платком. Незабаром ми йшли вже з прапором, і очі у всіх були мимоволі зведені на цей прапор. Та наше життя завше висить на ниточці. Ніколи не можна казати “гоп”, доки не перескочиш. На світі завше більше поганого, ніж доброго. Той, хто вірить у долю, може собі записати, що в долі напівчорне обличчя. Хто любить своє життя, хай молиться, щоб помирати на суші. Та персонально я — волію бути похованим у морі.

 

Ми не бачили, звідки прилетів перший набій. Тільки повірили ми в нього, коли він розірвався в воді на нашому шляху. Я знайшов щось подібне до рятувального пояса й надів його на дівчину. Вона плигнула за борт. За нею поспішив і я. Ми швидко залишились позаду брига. Люди скакали з нього в море. В корабель уже потрапляли набої. Швидко впала мачта, війнувши парусами. Потім упала друга. Востаннє я побачив фігуру румуна на кормі, який зривав прапор. Та його швидко закрила хвиля.

 

За сотню метрів від нас пройшов крейсер “Ісмет”. Через борти перехилилися люди й дивилися в воду. Мені здалося, що мене розглядають у бінокль. Я підняв руку. Але крейсер не зупинився й швидко зник у напрямку на північ.

 

Ми з дівчиною продовжували нашу путь. Сонце з'явилося на білявих хмарах і пливло сухе на сухому небі. Дівчина тримала себе по-геройському, їй тільки не віри-лось, що так кінчається її перша й остання любов. Мені не вірилось, що я не допливу до берега. Я удавав з себе веселого, щоб і втопитися з посмішкою. Потроху ми почали клацати зубами. Я роздягся зовсім і робив у воді гімнастику. Потім я поміг роздягтися й дівчині. Ми не почували жодного сорому, бо там, де панує смерть, тіло вважається прекрасним і досконалим, всі одвічні питання — ясними й зрозумілими, а людські бажання — дрібними.

 

Ми тримались на воді до вечора, протрималися й ніч. А може, їх було кілька — днів та ночей. На морі й назва дивною стає: чому ніч і чому день, коли йде, переступаючи через моря, великий час? Дрібними дзвонами лютує небо, сліпуче світло горить у мозкові й уночі, і мозок хоче не пропустити виконати своєї останньої роботи: відбити грань, за якою починається небуття.

 

Я загубив свідомість, притискаючи до себе напівмертву дівчину. Ось у такому вигляді я й потрапив сам до рибалок. Що сталося з дівчиною, ви, певно, догадуєтесь. Часто хмарка, народившися в синій купелі неба, розтає без сліду, несучися в невідому далечінь, і тільки, може, крапля води впаде з неї.

 

Gеnоvа, 2/V

 

Дружок. Милий мій і хороший. З твоїх листів я бачу, що ти тепло до мене ставишся. Мені здається, хоч слово — тепло — тут не до місця. Як я тебе згадую? Спочатку мені уявляється вечір. Я сиджу й палю. Заходиш ти. Нас знайомлять. Я думаю — славний хлопець. Потім згадуються східці в порт і портова ніч. Ми чекаємо машину. Про що ми розмовляли? Здається, про дружбу. Ні, напевно про дружбу. І про чистоту. Потім прогулянка перед кіно. Далі все зникає з пам'яті. Мені згадується моє життя в готелі. Пам'ятаєш, я тебе поцілувала?

 

Потім почалось щось неприємне. Ти мене уникав. Чому. дружочок? Проте краще не згадувати. Був час, коли я була винна перед тобою. Але тоді я була сама не своя. Ти правильно написав: “Все минає, Тайах”. Та скажи мені, друже, нащо все в житті приходить тільки тоді, коли ми перестаємо вже бажати цього? Ти пам'ятаєш мене в Місті? Я тоді дуже любила свого мужа й завше посилала йому привіт на Північ, лягаючи спати. І ніхто не знав цього. Я пустувала й робила дурниці, але тільки через те, що мені було тяжко. Ти знаєш про всі мої дурниці. Я не вміла опанувати себе тоді. Але все минає. Мені соромно писати, але в мене — теж минуло.

 

Тут я можу танцювати. Тут користуюся “колосальним поспіхом”. В Італії все мені нове. Я така вільна. Та ось прийшло і те, чого я не потребую тепер. Я одержала листа від чоловіка. Я не в силі передати тобі й краплини тієї уваги й ніжності, які там є. Я хочу розбудити в собі щось і — не можу.

 

Учора йшов увечері дощ. Я вийшла на балкон і вдихнула повітря. Знаєш, тільки на півдні може бути такий пряний запах. Краплі дощу, важкі та краплисті, падали мені на волосся, на блузку, за комір. Навкруги зовсім тихо. Іноді живеш багато часу й не помічаєш усього, що тебе оточує. Буває ж день, коли раптом одразу починаєш бачити різні дрібниці. Я стояла й думала. І вмить я почала розглядати і сусідній будинок, і дахи, і гори. Я себе відчула самотньою і так далеко від чогось, що мені стало страшно. Але від чого далеко? Від батьківщини? Ні, милий, взагалі від чогось чи від когось, я не знаю, як тобі змалювати це чуття. Але чи було так з тобою? Хочеш піти скоріше на люди, де багато народу, але почуваєш себе ще більш самотньо.

 

А вдень учора світило ясне сонце. Я пішла на старе кладовище, яким славна Генуя. Білий мармур лежав скрізь, покриваючи могили. Гори були близько. Місто підо мною бовваніло в легенькому тумані. Бухта страшно синя й порожня. Жодного пароплава. Я йшла тихо й несла білі пахучі лілеї. Мені захотілося, щоб і в мене лежав тут хтось коханий, я б йому могла покласти лілей і посиділа б серед мармурової тиші на могилі. Я, мабуть, плакала, бо прохожий, який мене зустрів, подумав, що я сумую за кимось, хто лежить під пам'ятником. “Не треба плакати, псувати ясні очі — все минає”, — сказав прохожий. І я заплакала ще дужче. Я сіла біля пам'ятника великому композиторові й просиділа не знаю скільки часу. Лілеї пов'яли в моїх руках.

 

Я тобі багато розповідаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю, як буде з чоловіком. Мені все тепер далеке, про що говорить він. Дружочок, ніколи не люби перший нікого. Коли тебе покохають — тоді, будь ласка, закохуйся, одружуйся. Але ніколи не бажай нікого так, щоб прокидатися тільки з цією думкою й засинати з нею. Взагалі мені боляче писати про це. Хай тепер помучаться інші.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.docx)Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.docx
Скачать этот файл (Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.fb2)Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.fb2
Скачать этот файл (Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.pdf)Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.pdf