Юрій Яновський - Майстер корабля (сторінка 17)

— У мене є на приміті дубок “Тамара”. Це було колись прекрасне судно. Та йому попався поганий хазяїн. Він сидить нині за історію з дітьми. “Тамару” робив першорядний майстер, її можна легко перебудувати, впорядкувати трюм, зробити кіль, поставити нові щогли — дві, як личить кожній порядній двомачтовій шхуні-бригові.

 

— Ви думаєте, що саме таке судно потрібне нам? — запитав задумливо Сев, оддихуючись після бійки з рибалкою.

 

— Тільки шхуна-бриг. Ми його завтра й оглянемо — той дубок. Тільки дозвольте мені бути близько до ремонту й відбудови.

 

Ми підняли склянки з вином: хазяїн шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха і я. Кав'ярня нагадувала чомусь кузню, в якій мусив був ворожити казковий коваль. Хазяїн кав'ярні сказав слово, що його всі чекали:

 

— Я п'ю за кров і вогонь. За заморських дівчат. За шхуну-бриг і чорну пахучу турецьку каву.

 

Всі ми випили й поцілувалися. Потім повиходили з кав'ярні. Під дверима лежала людина й солодко спала. Ми переступили через неї і не здивувалися, думаючи, що то рибалка. Але, присвітивши, ми впізнали Богдана, п'яного до непритомності. Дівчата принесли двоє відер води.

 

— Фух! Це ви? — сказав Богдан. — А мене випустили, і я з радощів ледве доліз сюди. Між іншим — приїхала вже ваша рижа видра, бо вона ввесь час ходила тут по вулиці, розшукуючи вас.

 

Богдан знову сп'янів і ліг безсило на землю.

 

 

 

XIII

 

Комісар закордонних справ стояв на березі й дивився в синю морську далечінь. Він був одягнутий у сіру армійську шинель, на якій вилискували ознаки командарма. Його оточувала купка людей — представники уряду, Міста, військові і журналісти. Мовчанки комісара ніхто не насмілювався порушити. Над головами шаруділи прапори на арці, крізь яку мав ступити на берег очікуваний гість. За півсотні кроків мовчки снував натовп за шерегами варти. Збоку вилискували на скупому сонці литаври оркестру й випиналися барабани. За оркестром вишикувався почесний караул.

 

Комісар задумливо стоїть, заклавши руки в кишені шинелі. Він почуває легку втому після погано спанеї ночі — старість його вже наздоганяє. Тільки розум — одвічний володар — виконує безперервну роботу. По-перше — треба одібрати потрібний комплекс слів, що їх можна говорити турецькому міністрові: “Шановний пане”, “наші сусідські країни”, “загальні кордони”, “економічні інтереси”, “радий вітати дорогого й шановного гостя”. Комісар пригадав, як він уже зустрічався з турком у Швейцарії. Вони мали ніби випадкове побачення, влаштоване послужливим хазяїном готелю. Побачення тривало кілька хвилин, бо треба було боятися повсюди сущих репортерів та їхніх фотоапаратів. Проте міністр і комісар встигли заглянути один одному в вічі. Велике значення має зовнішність людини, навіть у дипломатів. Тепер, після кількох років роботи одного й другого, комісар і міністр мають зустрітися надовше.

 

Той час, що роз'єднував двоє побачень дипломатів, допоміг комісарові високо поставити ім'я своєї країни на політичних сторінках. Але міністр тим часом теж не гаяв часу: він виграв кілька справ у двох більших і сильніших держав. Та самий факт приїзду його до комісара показував перевагу останнього.

 

Очі комісара — гострі, як очі хижака, — побачили на морі дим. Комісар почав ходити вздовж естакади, струнко ступаючи ногами в чоботях і дзвонячи острогами. Почет мовчки захвилювався. Кіноапарат знімав далечінь і знімав комісара. Під берегом у воді плавали різні покидьки. Мартини літали й кигикали, сідаючи на воду. Комісар згадав, що в цій воді багато потоплено людей, і вони, здалося йому, стоять шерегами на дні. Комісар посміхнувся. З ним посміхнулися й ті, хто стояв біля нього, канонерка вийшла з гавані, поминула маяк, рушивши назустріч крейсерові, а сонце порозсувало хмари блакитними руками і впало на землю великою зливою світла.

 

Крейсер виплив уже на поверхню моря з-за горизонту, і чорний дим за ним линув, як хвіст. Канонерка пливла назустріч, піднімаючи на щоглу безліч різних прапорів. Дочекавшися відповіді з крейсера, канонерка вивісила стільки нових полотнищ, що одразу ніби зробилася екзотичним парусним кораблем. Вітер роздував ці різнокольорові паруси, коли канонерка круто повернулася і пішла назад до гаваяі, як чорна стріла. Вона стала в гавані біля хвилеріза й моментально кинула якір. Тим часом крейсер підійшов уже зовсім близько, і на кормі в нього червонів турецький стяг. В бінокль уже можна було прочитати слово “Ісмет”. Комісар став біля арки, дивлячись на крейсер. Постать комісара набула найбільшої виразності й сили, він знав, що на крейсері є морські біноклі. “Ісмет” викинув із прови білий димок, пролунав постріл швидкострільної гармати, ще кільканадцять пострілів відбилися у хвилях і полягали по берегах: пошана державному прапорові країни. Канонерка відповідає стількома ж пострілами своєї гармати: пошана турецькому прапорові. Крейсер зайшов після цього до гавані і став посередині. Знову мовчанка і знову постріли — по двадцяти одному з кожного боку. Це вітали членів уряду: крейсер — комісара, а канонерка — міністра. Кінооператор крутив не переставаючи.

 

Комісар спокійно дивився на “Ісмет”. Він перечікував безконечний ланцюг процедур, що їх вимагали дипломатичні закони й дипломатична ввічливість. Спочатку до крейсера поїхав моточовен із лікарем і начальником порту. Потім моточовен відвіз на “Ісмет” турецького посла з дружиною. На цьому ж човні поїхали й ті, що мали з собою кіноапарат. Далі — моточовен повернувся без посла і його дружини. Нарешті, з крейсера спустили шлюпку з дванадцятьма матросами, і трапом зійшло до шлюпки ще двоє. Весла опустилися на воду, шлюпка полетіла до естакади, на якій стояв комісар. Настала врочиста хвилина. Фотографи пролазили крізь натовп аж до комісара, перешкоджаючи кіноапаратові працювати. Помічник оператора прибирав їх з дороги, вириваючи з землі, як кущі трави. Комусь була відірвана пола пальта, але цього ніхто не помітив серед загальної урочистості. Шлюпка підлетіла до східців. Всі весла одразу стали вертикально, і з них потекла вода матросам на руки. На кормі стояли міністр, ад'ютант його з опереточ-ними еполетами і керманич шлюпки. Міністр був у циліндрі, у великих рогових окулярах і в довгому чорному пальті з хутряною шаллю коміра.

 

Комісар зійшов східцями аж до води і привітно чекав міністра — доки той ступить ногою на берег. Оркестр грав турецького гімна. Фанфари пронизливо співали. Міністр став на берег і зняв циліндра. За міністром вискочив ад'ютант. Простягнута рука міністра зустріла руку комісара, яка перед цим віддала особі міністра честь по-військовому. І ще дужче й голосніше загриміли труби оркестру.

 

— Від імені мого уряду, — сказав комісар французькою мовою, — вітаю вас, пане міністре, із щасливим прибуттям до нашої країни. У вашій особі я вітаю представника великого турецького народу, що виборов собі волю й незалежність. Милості просимо, пане міністре. Даруйте мені тільки, коли я не зможу через свої людські обмежені можливості виказати всю ту гостинність і всю ту щирість, яку я почуваю до вас, пане міністре, і до великого народу, представником якого ви є. Хай живе Туреччина!

 

Музика не вгавала, повторюючи мелодії гімнів обох країн, барабанщики надто голосно грали на барабанах. Міністр тримав лівою рукою циліндра біля голови, дивився кудись убік і вниз, відповідав тихо, трохи гаркавив, вимовляючи французькі слова.

 

— Я щасливий, пане комісаре, ступити на вашу землю. Мій уряд — уряд високої Турецької Республіки — доручив передати вам, а в вашій особі й урядові братнього й суміжного з нами Союзу, що ми стоїмо на твердих засадах усіх попередніх угод і простягаємо вам братню руку через море. Ваш великий народ, ваша славна країна, ваша могутня армія — є дружні нам, нашій боротьбі й нашому процвітанню. Хай живе Союз!

 

Потиснувши ще раз руки, комісар і міністр стали поруч. До міністра почали підходити ті, що були з комісаром. Вони тисли міністрові руку, говорили привітальні слова й відходили, доки товмач переказував міністрові зміст їхніх промов. Так підійшов заступник комісара, підійшов голова міста, наблизився комендант гарнізону, нарешті біля міністра став робітник якоїсь портової майстерні. Він був допіру від роботи. Його мозолява долоня зустрілася з рукою міністра. Мозолі й машинове масло неприємно вразили міністра. Непомітно глянув на комісара, але останній урочисто тримав руку біля кашкета, ніби роблячи огляд цілій армії. Робітник сказав:

 

“Вітаю турецький пролетаріат. Повиганяйте й своїх буржуїв, як ми вигнали своїх. Хай живе Турецька Республіка!”

 

Подано автомобілі. Міністр, тримаючи циліндра в руці, обійшов почесну варту, що стояла, як зелена стіна.

 

Я мав дві вільних години до зустрічі комісара з міністром. Я їх витратив на організацію знятого матеріалу, на підготовку до наступного знімання. О десятій годині вечора мав бути бенкет у Будинкові армії і флоту, і я хотів, закінчивши востаннє знімати о четвертій годині, дати готовий фільм на початок бенкету. Теоретично це було цілком можливе. Особливо після того, як комісар попросив мене “показати туркам нашу техніку”. Практично ж — я ризикував, вийнявши з кишені годинника та блискавично розподіляючи свій час і час своїх помічників.

 

Вже було знято до трьохсот метрів плівки: на вокзалі, в порту, біля крейсера, по дорозі до готелів, у автомобілях, на палубі крейсера. Знімало троє найкращих операторів. Ще тільки десь забарився оператор-хронікер, що йому я дав саrte bІаnche[8]. Він мусив знімати все, що знайде навкруги події. Цей оператор недавно приїхав з Америки, де кілька років жив і вчився, і його можна було послати знімати акул у морі, не турбуючись за добрі результати. Проте досі його ще немає в лабораторії.

 

Плівка вся пішла виявлятися. На це потрібний був час. Далі — фіксаж і промивка. На сушку негатива треба було дві години. Ми витирали плівку чистим спиртом, щоб вона скоріше сохла, але виграли ми лише п'ятнадцять хвилин. Суха негативна плівка йшла до друкувальної машини. Позитивна плівка з машини йшла у виявлення, фіксаж, промивку й сушку. Потім позитиви різалося по кадрах, і можна було робити монтаж фільму. Доки негативи виявлялися, я написав титри до фільму, їх було до двох десятків. Написавши, я телефоном прочитав їх заступникові комісара, і ми вдвох їх проредагували. “Дружня зустріч представників сусідських держав” — назвав я фільм. Далі йшли написи з прізвищами комісара, міністра, їхніх супутників — написи інформаційні. Крейсер “Ісмет” — салютує прапорові нашої країни. Дружина міністра з дочкою — і довжелезні імена обох дам. Титри я віддав до друкарні кінофабрики, мені їх набрали зараз же, відбили, і, перевіривши, я віддав їх знімати на плівку.

 

Я дотримуюся тієї думки, що, коли в спішній роботі є серйозність — цю роботу ніколи не зробити так швидко, як треба. Тому до кінолабораторії я влетів, як вихор, і голосно почав співати щось веселе. Я запропонував кожному з монтажистів, монтажниць, барабанщиків, промивальщиків, друкарів і виявників — жовтобоких яблук з ближчої кооперативної яблуні. На яблуках ще були стружки, та ми обтирали їх руками й кусали так люто, що сік розлітався на боки. Ми встигли пригадати кілька пліток з фабричного життя й анекдотів, кілька солоних слів проковтнути і розсмішити дівчат-монтажниць, доки прийшов з виявочної кімнати майстер і сказав, що негативи вийшли потрібної густоти й належної різкості освітлення.

 

Я глянув на годинника й заявив, що мені треба вже в похід. На дверях я зустрів оператора хроніки з Богданом. Вони були брудні, мокрі, обідрані, але задоволені.

 

— Ви, мабуть, на небі були, — поцікавився я, — і звідти знімали?

 

— Ми знімали з маяка, з дубка, з води, з даху зерноперевантажувача, з естакади...

 

— Доволі, — перебив я, — ідіть виявляйте негативи. А ви, Богдане, розповідайте толком, доки ми їхатимемо зараз у гості до міністра.

 

— Слухай, — крикнув нам услід Директор, — це ж отой самий “Ісмет”, що на нього я міни мусив ставити. А командир, якби ти бачив...

 

Ми від'їхали досить швидко, не дослухавши кінця, бо не було часу.

 

— Валяйте, — сказав я Богданові.

 

— Нічого вже валяти — все повалене. Тепер треба гарно все попіднімати. Я нічого не розумію на зніманні, але щаблів на драбинах ми перерахували досить. Мені Сев подав одразу ідею — для чого треба знімати.

 

— Як для чого? Для фільму хроніки.

 

— Це вже там видно буде, а знімали ми для майбутньої картини Сева. Ми знімали з маяка, як “Ісмет” наближається до місця катастрофи, як стріляє в бідного й нещасного парусника. З даху зерноперевантажувача ми знову знімали постріли “Ісмета”, а в кадрі майорів наш прапор. Ви пам'ятаєте, як на парусникові стоїть босий капітан-румун біля прапора й дивиться на крейсер? Так я навіть грав спину цього небіжчика перед кіноапаратом.

 

— А Сев? Знає він те, що ви робили?

 

— Та Сев був увесь час із нами. Я зітхнув з полегшенням.

 

— А для мене що ви зняли?

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.docx)Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.docx
Скачать этот файл (Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.fb2)Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.fb2
Скачать этот файл (Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.pdf)Yuriy_yanovskiy_mayster_korablya.pdf