Павло Загребельний - Диво (сторінка 15)

— Дурень єси, — незлобно засміявся хмизонос, — не бачив, що несу. А несу дідові Кіптілому хворостища вибрані, з сорока кущів по сорок прутів, є прут зелений, а є й сірий, а той чорний, а той червоний, і білий, і жовтий є, і є такий, як змія, а є в лусці, наче риба, і деревина в одному крихка, а в другому масляна, а в третьому камінна, а в четвертому... І дим неоднаковий од кожного, і пах теж неоднаковий... А дід Кіптілий робить копченину для самого князя і для бояр та воєвод і мені, грішному, як принесу йому хворостища, піднесе копченини, а я собі піду на торг та візьму пива та меду.

— Чому ж сам не коптиш м'яса, коли знаєш усі хитрощі? — допитувався Лучук, у якого враз заблищали очі, він уже уявив собі вмить спілку з хмизоносом, брався вже постачати йому дичину, а той аби тільки викопчував її на своїх сорока димах...

— А ще треба сорок трав сухих, а в них стебло неоднакове і квітка, а в одних смола світла й пахуча, а в других темна, а в третіх самий божий дух, — хизувався він своїм знанням перед дикуватими забродами, — і пахне тоді копченина так, що чутно й за п'ять покинень стріли.

— Питаємо ж, чого сам не коптиш? — встряв у їхню розмову й Сивоок, не відриваючи тим часом погляду від церкви Богородиці.

— А ліньки, — блаженно зітхнув хмизонос. — То я собі тихенько назбирав хворостища та приніс його до города, а по .дорозі надивився, як люди ходять головами по небу, а ногами грузнуть у важкій землі, та тоді віддам дідові Кіптілому хворостище та маю шмат копченини і п'ю пиво й мед цілий день на торгу, аж поки весь світ піде колом, колом, колом, і вже не розрізниш, де земля, а де небо, де город, а де пуща, де церква, а де ідоли... Ну ж бо піддай! — зненацька штовхнув він у плече Сивоока. — Понесу, бо вже пора. Ходімо до діда Кіптілого, то матимете по шматку вудженини, а що такої не поїсте ніде, як у Києві, то вже вам моє слово!

— Ні, ми он туди, — піддаючи йому в'язку, сказав Сивоок, — церкву подивимося, бо ніколи такого не бачили. Дивна єсть дуже.

— Не побачите такого ніде, — згодився хмизонос, позираючи на хлопців крізь кроковку своїх широко розставлених ніг в обтріпаних портах і стоптаних до решти личаках. — А я на торгу буду.

Він почалапкав убік між двома дворами, місячи жовту глинясту багнюку, а хлопці опинилися в скаженому вировинні Бабиного торжка, де Лучук відразу роззявив рота і ладен був щокроку заклякати від подиву, але Сивоок уперто тяг його туди, де над високою дерев'яною оградою потужно вигиналися кам'яні луки небаченої церкви. Щоправда, й він не зміг опертися спокусі й став, щоб поглянути на чудернацьких мідних коней, що мчали з-за огради, з-під самої церковної стіни, величезні, розвихрені, дико прекрасні коні, запряжені в легкий повіз на двох височенних колесах, на вузькій перекладині повозу стояв могутній голий, також мідний, чоловік з віночком круглих листків навколо чола, а поряд, намагаючись дістати рукою повозу, біг ще один мідний і голий, але зі змученим, перекривленим від знемоги обличчям, і всі м'язи на його тілі були напружені до краю, в той час як у того, що стояв на повозі, тіло лагідно круглилося випуклостями, вилискувало від спокійної краси.

«Бог і служка, може, князь і раб?» — подумав собі Сивоок, якому трохи моторошно стало від широкогрудих мідних коней, що, здавалося, летіли просто на хлопців, щоб потоптати цих малих, небажаних прихідців у найбільший город князівської слави і сили.

А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко розтікаючись у тугому повітрі, полинуло густе «бомм!» і до нього прилучився дзвін, вищий у голосі, з срібністю в барві, — «телень», і вже вони злилися разом і полетіли над Києвом весело й невтримно, урочисто, співуче «бом-телень! бом-телень!», і вдарилися об мідних коней і мідних ідолів, і ще дужче загучали міддю, ще ясніше й закличніше, і тоді Сивоок побіг уздовж огради, не випускаючи руки Лучука, бо кортіло йому чимдуж опинитися там, звідки лунали дзвони, де народжувалися ці дивні звуки, від яких церква, здавалося, здійметься зараз з землі й тихо полине в голубу безвість.

Вони добігли до воріт з високими дерев'яними стовпами, в ворота валом валили люди, ніхто не охороняв цього входу, хоч, здавалося б, ось де саме треба ставити найпильнішу сторожу, а над воротами, між високими стовпами, на міцних чотирикутних брусах, заховані від негоди під дерев'яним, гарно різьбленим навісом, тихо похитувалися два дзвони з темної міді, один більший, другий трохи менший, дивилися вниз на людей широкими розтрубами, в яких калаталися важкі залізні язики, калаталися мовби самі собою, ніхто не зауважував тонких білих вірьовок, що тяглися від язиків кудись униз, ніхто не думав про те, що хтось там десь посмикує за ті вірьовки, надто урочистим і незвичайним було все, що творилося високо вгорі: тихе похитування ярої міді, голубий спокій неба, темне калатання несамовитих язиків і солодкі голоси самодзвонних дзвонів.

Люди знімали шапки, Сивоок і Лучук теж здерли з голів свої нахляпці й позасовували їх до міхів. Усі хрестилися, тицяючи складеними пучкою пальцями правої руки в чоло, в живіт, в праве й ліве плече, але хлопці не вміли цього робити, та й не відали навіщо. За воротами, на рівній, як стіл, площі стояла церква Богородиці. Хоч була зовсім близько і нічим не закрита, здавалася тепер не такою великою, легко охоплювалася оком, було в ній так багато іграшкового, що видавалося: простягни руку — і піднімеш усю кам'яну споруду на долоні. Може, вони, замість наблизитися до церкви, весь час віддалялися від неї, і тепер вона тільки мріє перед ними? Сивоок, не думаючи, як тільки ступив за ворота, став лічити кроки, навмисне ставлячи ноги якомога ширше. Налічив сорок, церква так само стояла відкрита для очей зі всіх боків, зберігала свою легкість і цяць-кованість, він лічив далі, вже знов дійшов до двадцяти, і аж тоді церква мовби стрибнула догори і поструменіла до самого неба, так що відразу треба було задирати голову, щоб побачити найвищий хрест на ній, а там розскочилася вона й у боки, розкрилилася кам'яними крилами ширше, ширше, ширше, і, коли він дійшов у лікові ще раз до сорока, були вони вже коло входу в це чудо.

Двері були високі й широкі, різьблений камінь прикрашав їх з боків і зверху, Сивоок задивився на хитру різьбу і не бачив калік і старців, що обстали вхід, не бачив простягнених благаючих долонь, звернутих до нього, не бачив перекошених стражданнями облич, сліпих очей, кровоточних ран, зловісних виразок, не бачив брудного лахміття, крізь яке світилися ребра, не чув смороду. Зате Лучук усе бачив і чув, крутився між жебраками й каліками, йому було шкода їх і водночас був злий на них, бо колись сам гнив у отаких лахманах, сам був ще худіший за оті ходячі кістяки, сам готов був простягати руку. Але ж вирвався на волю! А хто їх поприв'язував тут, коло цих високих дверей? Чи вже тут такий мед і такі розкоші?

До церкви Лучука не впустили. Вже коло самих дверей чіпка чиясь рука потягла його назад, а в оба вуха відразу сичливо зашепотіли:

— Куди, поганцю, до святого храму оружний?

Сивоок, видно, сховав свою ломаку під корзно, бо його ніхто не притримав, і він, переступивши високий кам'яний поріг, знайшов там цілковито новий для себе нежданий-негаданий світ. Запахущий дим, сизий, як соколове крило, обгортав його звідусіль, золоті проморги свічок кликали кудись у незвідані глибини, високі стіни вишнево розступалися ширше й ширше, безмежно розступалися у сизо-вишневому мороці, відкриваючи то похмурі личчя невідомих богів, то туго заплетені візерунки жовтого, білого, яскраво-лазурного, полишаючи в самій середині високі стовпи з дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свічей і в голубому тремтливому світлі, що струменіло крізь вікна-прозори, простягала до Сивоока своє немовля божа мати, вся в розспіваних барвах, вся в блиску й сяйві.

Дзвеніло, гучало, співало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу неозорість високі стіни. На незліченних променях миготливих свічок линули до хлопцевих очей розспівані барви матері, що спородила колись бога, і він теж полинув разом з ними і враз вирвався з цього світу самодзвонних дзвонів, кадильного диму, невидимого співу і хитрих малювань і опинився в днях свого дитинства, осяяних червоністю Родимового горна, заквітчаних барвами, що спливали з пальців діда Родима і лягали не на глиняні сосуди, не на добрих і веселих скудельних богів, творених старим, а на дитячу душу і в дитяче серце.

Мовби незрима сила підняла його над усіма людьми, що виповнювали простори храму, над прибраними в золоті шати священиками, над співом і казанням на честь бога, що, явивши колись хлопцеві свою жорстокість, тепер вражав благоліпністю, над словами мовленими й притаємними; він не знав, де він і хто він, забув про все на світі, хотілося плакати, як давно колись на темному шляху, але плакати вже не від ляку й безнадії, а від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині, тільки тут, в сизо-вишневих безмежжях співаючого, сяйливого храму.

Задкуючи, він вийшов з церкви, заплющився від яскравості блакитного київського дня, не хотів розгублювати віднайдених багатств, міцно притискував схрещені руки до грудей, так ніби там зібралися в нього всі барви, щедро надаровані колись малому дідом Родимом і вихоплені тепер Сивооком з вишневого святилища, зібрані поміж проморгами свічок, похмурим світінням очей святих, тугими візерунками стін і стовпів, буйновищами звуків, у яких спліталися високомовні молитви, самодзвонні дзвони і розспіване гучання всього довкола.

— Ломаку свою притискаєш? — гукнув Сивоокові Лучук, торсаючи товариша за плече, бо той як визадкував з церкви, то став собі серед калік і старців і не виявляв видимої охоти заговорити першим.

Сивоок не похвалився тим, шо бачив. Стояв ще й досі в своїй захопленості, жив у світі дитинства і відчував, що тільки там справжнє його життя. І знов до болю хотілося плакати, але навколо яснів день, його оточували люди, присутність яких він відчував, хоч ще й не розрізняв їх до ладу, два жорстокі роки мандрів разом з Лучуком привчили його до вміння дотримувати зовнішніх позорів, для своїх чотирнадцяти чи п'ятнадцяти літ він виглядав набагато мужнішим, а тільки в душі лишився дитиною, його серце було пронизане барвами, але ніхто цього не повинен знати, однаково-бо ніхто не збагне і не повірить.

— Мені сказали: оружним не можна, — правив своє Лучук

3 видимою образою в голосі.

І лише тепер Сивоок нарешті почав повертатися на землю, виразно побачив калік і старців, юродивих і біснуватих, побачив ображене личко свого товариша, йому жалко стало Лучука, захотілося, щоб і він відчував те саме, що він сам, Сивоок по-змовницькому відвів побратима трохи вбік, далі від крикняви й штовханини, запропонував:

— Дай потримаю лук і стріли, а ти піди подивися.

— Не хочу, — мовив Лучук.

— Справді, поглянь, — наполягав Сивоок, — диво велике там. Ніде в світі такого не забачиш.

— Ге, та кинь ти свою церкву! — відвертаючись від входу, який здалеку ще більше вабив своєю таємничістю, закричав Лучук. — Ходімо ліпше на торг!

— Аби ж і ти побув там усередині, — мрійливо мовив Сивоок.

— Задосить і одного з нас! — уперся Лучук. — А мені кортить на торг. Їсти хочу й пити. А коли хочеш, то й ще раз піди в церкву, а я потримаю твою ломаку, щоб не носив її під корзном. Важка ж, далебі.

Сивоок мовчки пішов до воріт, над якими видзвонювали мідні дзвони. Від розмови сам розгойдувався, мов дзвони, боявся, що разом з пустими словами витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадапо прилинуло, тому без спротиву вволював бажання Лучукове, вони пройшли під надворітніми дзвонами, протоптаною безліччю ніг тропою пробралися понад оградою до того місця, де летіли з-поза неї мідні коні, і звернули на головний київський — Бабин торжок.

Тіснява, крик, кінське іржання, рипіння возів, погуки озброєних верхівців, клекотнява різних голосів і різних мов, гелготання й кудкудакання птиці, кувікання свиней, дзенькіт і бренькіт, цокотіння й бубоніння, лайка і свист, тупотнява і вереск, виспіви й гусельне гудіння, запахи скори й меду, заморські пахощі й запаморочливий дух свіжої смаженини, несамовите різнобарв'я землі, води і дебрів, поклятьба і лестощі, погрози й благальність, вихваляння й зневіра, а над усім — брехні, обдурювання, крутійство, на тобі боже, що мені не гоже, як не я тебе, то ти мене... Та хлопці ще були занадто недосвідчені й мало терті серед хитрого люду городського, щоб осягнути всю багатоманітність торгу й проникнути в його найглибші основи, їх закрутило, завертіло, їх ухопило нестримними течіями, вони теж роззявили роти, витріщили очі, мацали пальцями, нюхали, пробували, куштували, торгувалися, їх теж штовхали, смикали, турляли, запрошували й проганяли, і вони відчували себе то можновладцями, готовими купити все, що бачать очі, то нещасними лісовиками, яким ніхто не поступиться бодай шматком хліба. Вони чули про київський торг, ще й не будучи тут, були приготовані на все, але не на таке. Вони то задихалися від нестерпної тісняви, від випарів мокрого брудного одягу, від солодкавого пахтіння спітнілих тіл, то їм хотілося зануритися ще глибше в дике людське нуртовище, і вони кидалися туди стрімголов, як у воду, і насилу потім вибиралися на волю, відпирхуючись і відморгуючись. їх носило по торгу туди й сюди, хрестнавхрест, і в свавільній тудисюдності кружеляло так, що несила було розібрати, де одесную, а де ошуйю, і так в несамовитій блуканині опинилися вони коло візків, покритих стемнілими від негоди будами, і возів одкритих, старих і нових ще зовсім, коло яких порядкували жваві медовари й пивовари, виймали чопи з нових та нових бочонків, підставляли ковші й чаші під тугі струмені трунку, підносили питво з'юрмленим довкола торговчанам, вміло ховали заплату в міцні шкіряні міхи або в штудерні дерев'яні скрині під собою, а навкруги чорніли відкриті роти, зблискували білі зуби, вмочувалися в густі меди чорні, руді й русяві бороди і вуса, текло по бородах, попадало в роти й не попадало в роти, і світ тут ішов у круговерть, світ тут був веселий, безжурний, добрий і щедрий.

— А нумо ж! — гукнув хтось до хлопців, як тільки їх затягли до веселого кола. — Меду чи пива?

Вони й самі незчулися, як опинилися перед хмизоносом, що тримав обіруч великого дерев'яного ковша, повного зеленкавого густого трунку, плавав у ньому вусами й бородою, пускав бульки, відривався на мить, щоб гукнути щось веселе й дурнувате, знову припадав.

— Пива дай отрокам! — гукнув він комусь коло бочок, і той «хтось» миттю всунув обом до рук по доброму кухлю просяного пива, а хмизонос однією рукою розгорнув свій міх, показав шмат копченини, надлуплений окраєць хліба, підморгнув: беріть, мовляв. Лучукові не треба було повторювати припрошень, він дістав ножа, відбатував два кусені копченини, дав один Сивоокові, в другий мерщій вчепився зубами, потім відпив добрячий ковток пива, засміявся, крутнувся від вдоволення:

— А добре ж яке!

Сивоок мовчки їв м'ясо, попивав обережно з кухля. Знов йому перед очі стала церква Богородиці, він знову був серед вишневого мороку в світінні барв його рідної землі, його нетьмареного дитинства.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2