Павло Загребельний - Диво (сторінка 17)

— А я не так люблю пити, як закусювати, — озвався з-за своєї дерев'яної личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володів дивним умінням не тільки вибуркувати з-за чаші своїми очиськами, але ще й говорити, як пив. — Оце б і ціле озеро випив, аби тільки закусювати. І щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто любить жону, хто на печеніга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цілого дика засмажили — вконав би його! А ти сидиш коло чоловіка, бачиш його муку, а сам маєш у міху копченину й помавкуєш!

Він наосліп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бік своє несамовите око. Хмизонос відкинув його руку.

— А дзуськи! — викрикнув таким світлим голосом, мовби й не пив ще нічого. — Не роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину!

Вирлоокий захлипнувся медом, мерщій відірвав чашу від розквасистих губ.

— Жалко тобі? — сказав, мало не жебруюче.

— А він мене хотів, а я його... Пр-с-с-с! — тягнув своєї тим часом слинявий чоловічок.

— Для друзів тільки маю копченину від діда Кіптілого! — задерикувато вигукнув хмизонос. — А дід Кіптілий готовизну м'ясну робить для самого князя та для мене, бо без мене — ні руш! Ге?

— Ну, продай, — сказав вирлоокий, — бо без закуски не можу... Мнясо чую ще тоді, як воно в дебрі бігає... Вельми мнясо люблю... А в тебе ж такий пах з міха...

— Нащо б мав продавати, коли й сам поїм та ще мої братове. Он які — бачив?

Він показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий і головою не ворухнув у їхній бік.

— Проміняй шматочок, — канючив він далі, знов закриваючись чашею і вже подаючи голос з-за неї. — Хочеш, на хреста зміняю?

Розстебнув однією рукою корзно, пустив поміж пальцями завислий на тонкій шворці хрестик з дерева воскового відтінку.

— Заморського дерева хрест. За теля виміняв. Гречинові ціле теля віддав.

— Нащо віддавав — ліпше б з'їв теля своє. Солонини наробив і мав би оце чим закусити! — глузував хмизонос.

— А він мене... а я його... Пр-с-с-с! — Чоловічок востаннє вибелькотав свою розповідь, що не мала ні початку, ні кінця, схилив голову на плече, випустив з безвільних рук ківш, пустив слину з розкритого рота.

— Скис божий прикрашатель! — закричав хмизонос. — Одного нема. Ану хто ще!

Сивоок, якому теж крутилося в голові й очах, хоч випив тільки два ковшики меду і добре заїв його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув значення викрику хмизоносового.

— Що ти мовив? — поспитав він новознайденого товариша, надаючи недбальства голосові, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме відкаже йому хмизонос.

— Про того? — тицьнув той пальцем на чоловіка, що й геть розкис і вже заліг на лівий бік і, здавалося, вмер від страшного мору, який зсудомлює всі члени, викривлює лице. — Князів умілець найбільший. Усі церкви князеві здобив. Тридцять і дві церкви вже. Вихитрює богів і чуда всілякі, а пити вони йому не помагають. Кволі боги. Ге-ге!

Сивоок не повірив. Як то? Чи може бути таке? Щоб оце жалюгідне чоловісько мало щось спільне з тим дивним світом, у якому він тільки-но був і з якого, відчував тепер виразно, вже ніколи не зможе видобутися? Коли ще добиралися з Лучуком до Києва, то уявлявся Сивоокові цей город не таким, як насправді вийшло. Саме слово «Київ» чомусь мало для хлопця барву червону, як щити князівської дружини. Ще вперше почуте, воно яріло червінню над зеленістю землі, а ще дужче — над білими снігами тихих зим. Тепер Сивоок знав, що Київ — це й не білі боярські доми, і не гостроверхі церкви з дерева потемнілого й восково-чистого, і не хрести, чорні а чи золоті, і не кам'яні тереми, сірі, з червоними наличниками вікон, і не зелена трава захисних валів, і не жовта глина пагорбів, і не сріблясті піски Дніпра і Почайни, — Київ назавжди тепер позостанеться для нього вишнево-сизим розспіваним світом, в якому живуть усі барви, вичарувані колись для малого дідом Родимом. І якщо все те зробили люди, якщо народила земля таких могутніх духом синів, то уявлялися вони Сявоокові саме Такими, як дід Родим, — потужними, впевнено-спокійними, вищими за всіх сущих, вирваними з щоденних клопотів, з метушняви, з дріб'язку.

А тут лежить в багні торговища жалюгідний чоловічок, харчить, мов конаючий, з каправих, скліючих очей видавлюються йому каламутні сльози, з кутиків губ виповзає клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос? Невже цей новий і невідомо жорстокий бог глумиться з людини навіть тоді, як вона доконує неймовірного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайної смерті — він губить людей, знущаючись!

— А візьміть-но за ноги ту падализну та відтягніть отуди в глину, — зареготав купець, — нехай внхитрить трохи носом своїх богів! Го-го-го!

Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потім на Сивоока. Чи ж то їм велено тягти сп'янілого украшателя церков?

— Ви ж, ви, молокососи! — загримів купець. — Беріть його та швидше, допоки я...

Він хотів викричати якусь погрозу, але махнув рукою і занурив губи в ківш з медом. Але Сивоок мовби тільки й ждав нагоди, щоб на комусь зігнати свою злість, викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пияків, серед людського шумовиння, де на самому дні опинився той, хто мав бути понад усім і поза всім.

— Не роби твої, щоб помикав нами! — ошалілими очима блиснув хлопець на купця.

— Га? — відірвався той від ковша. — Не роби? А хто есте? Збіги задрипані? Сопливці! Зуба ведмежого повісив на шию! Дам тобі, то проковтнеш і того ведмежого, і всі свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому!

Від верхівців, що закам'яніло спостерігали, як їхній хазяїн обпивається з торговщанською збираниною, вмить відскочив на високому попелястому коні рудий з розбійницькими очима, з лиховісною повільністю став видобувати з чорних піхов меча. Але в Сивоокові прокинувся Родимів сприт, поєднаний з дідовою шаленістю. Хлопець непостережно ні для кого метнувся напереріз верхівцеві, з нещадимою силою рвонув коня за вудила, підняв його диби, і рудий Джурило з найбільшого маху обемберився на землю. І хоч як мало пішло на це часу, але Лучук, поки всі очі вковані були в безпорадно цапуючого коня і падаючого Джурила, встиг скокнути на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрілу і, цілячись просто в очі знетямленому від пива і несподіваного перебігу подій купцеві, вигукнув:

— Прошию всіх стрілами, тільки поворушіться!

Джурило лежав постогнуючи в багнюці. Кінь схарапуджено впав на всі чотири, рвучись подалі від Сивоока, купцева сторожа заклякла в очікуванні нового, може, цього разу розумнішого веління від свого хазяїна. І той таки справді пробився крізь клубочіння захмелілості, брязнув ковшем об землю і, ляснувши себе по череву, вдавано зареготав:

— Ой отроки! Ой потішили! Беру вас обох у свою сторожу!

Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою все, що на нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязі, що його рука могла от-от не витримати і стріла так і свиснула-б купцеві межи очі.

— Я сказав! — гукнув купець. — Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!

— Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, — похмуро нагадав йому Сивоок.

— Та ти що! — аж підскочив хмизонос. — Та хіба ж можна від такого! Та ви знаєте, що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!

— А ми — не Київ, — сказав Сивоок.

Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом — ніяк не міг ухопити віддиху.

— Всі знають купця Какору, — заревів купець. — Какора сказав — камінь! Любо мені й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!

— Не все ще показали, — проспівав з буди Лучук. — Хочеш, твоєму коневі вухо можу прострелити? Вибирай — праве чи ліве?

— Кінчик правого, а зачепиш коня — голову відірву! — крикнув Какора.

Свиснула стріла —і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх роздвоївся кривавою китичкою.

Хмизонос ляснув себе по стегнах.

— Оце так! Самому князеві в лучники, в найперші!

Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.

— Отроки ви чи біси суть? — промармотів. — А стрельни ще раз. Он у того медовара в чіп од бочонка поцілиш?

Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на який показав Какора.

— А перехреститися вмієш? — спитав купець Лучука.

— Не вміє він, — відповів за товариша Сивоок.

— А ти?

— А,я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.

— Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: «Хто не прийде під нову віру — багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, — ворогом моїм буде».

— Так ми ж не чули, як князь це мовив, — наївно сказав Лучук. Какора засміявся, а хмизонос аж застрибав од веселощів.

— Хлопців для тебе знайшов, Какоро! — закричав до купця. — Маєш мені подарунок піднести за це! А ви, хлопці, світу побачите з Какорою — го-го! Такого світу!

— Идете, чи що? — спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не смів вирішувати. Сивоок хитнув головою. Підступив до кола пияків, пильно поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливості очима, подумав: «Однаково втечемо! Втікати! Втікати! Від усіх!»

А сам ще не відав, куди й нащо втікати, але знав, що то його мета і щоденне призвичаєння, яке почалося з тої ночі, коли було вбито діда Родима.

Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?

1941 РІК

ОСІНЬ. КИЇВ.

Але, моя душко, моє латів’ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.

П. Пікассо

— Сподіваюся, ви пробачите мені цю маленьку містифікацію? — сказав Адальберт Шнурре професорові Отаві, сідаючи коло нього на задньому сидінні попелястого «мерседеса». — Звичайно, якби вас розшукувала військова влада, то все було б інакше. Повірте менії досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є засоби.

— Знаю, — коротко кинув Отава.

— Але вас шукав я, ваш давній опонент і колега, коли хочете. І тому я вигадав увесь цей жарт з лекціями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, але ж це був тільки милий жарт. Окрім того, з огляду на військовий час я змушений був до маскування.

— Це — теж маскування? — спитав Отава, вказуючи на есесівську форму професора Шнурре.

— Коли хочете, до деякої міри так. Хоча тут важать і погляди. Мені, наприклад, відомо, що радянські професори не визнавали університетських мантій, шапочок, всього, що заведено в Європі ще з середніх віків. Я не помиляюся?

— Ні. Ми вважали, що професори такі самі люди, як і решта.

— Розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мій народ зараз — у мундирах. Це наша віра і наші переконання.

— Хіба всі — в есесівських мундирах?

— Не грає ролі. Але, коли хочете, в народі завжди є еліта. В своєму народі ви також належали до неї.

— Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого часу?

Адальберт Шнурре засміявся:

— З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонімності, яка дорівнює небуттю. Професора Гордія Отави немає ні по той бік, ні по цей бік фронту. Там його вважають зрадником і дезертиром, тут вважають безслідно зниклим.

— Звідки ви знаєте, ким мене вважають по той бік фронту?

— Закони ймовірності. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є.

— По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність — давньохристиянське малярство.

— А також дерев'яна скульптура. — Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. — Ми обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов'язок був — врятувати вас для науки. І я це зробив.

— Мені дякувати?

— Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж... Це справді жахливо... Там... Хоч звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але... я розумію... Закони військового часу — вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я все-таки зумів витягти вас звідти... Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.

Професор Отава мовчав.

— Звичайно, все було б набагато простіше, — смачно пожовуючи губами, продовжував Шнурре, — вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім'я. Ніхто не закинув би вам співробітництва з окупантами. Жодної військової таємниці ви нам видати не можете, бо не можете їх знати. Ваші знання нічим прислужитися доблесній армії фюрера не можуть. Ваші інтереси занадто віддалені від сучасності, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в своєму кабінеті і спокійно писати чергову сторінку своїх спостережень над фресками Софії київської.

— Ви навіть знаєте, що я писав останнім часом?

— Догадуюсь.

— Не можу відплатити вам взаємністю. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки професор, а й...

— Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цілком тимчасово. Лише поки ми встановимо в Європі новий лад. А ще точніше: форма моя цілком умовна для мене, бо я не перестаю займатися своєю науковою роботою. Уніформа в даному випадку просто сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2