Павло Загребельний - Диво (сторінка 18)

— Куди ви мене везете? — перепинив йому вирозумлювання професор Отава, сповнюючись дедалі більшим неспокоєм, бо машина, поволі проїхавши нескінченну низку вулиць від Мельникова і до Велико-Житомирської, повернула на Богданову площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софія, а з другого ще й досі курілися руїни будинків, швидко вимчала їх на Во-лодимирську, пронесла повз Золоті ворота, повз оперу, військові регулювальники на перехрестях без загайки пропускали попелястого «мерседеса», він набирав більшого й більшого розгону, он уже правобіч видно червоні колони університету, а в мокрому, задощеному парку — сумну постать Кобзаря в оточенні багряного листя; далі професорові Отаві не треба було й дивитися, серед найтемнішої ночі, з заплющеними чи зав'язаними очима, в лихоманці чи навіть вмираючи, він би показав на свій будинок, на будинок, у якому народився, звідки малюком ходив гратися в садочок, що став потім Шевченковим парком, звідки пішов до школи й до університету, і на перші побачення, і на перші гулі, і на найбільші щастя й найтяжчі нещастя виходив він з цього будинку, з квартири на третьому поверсі, великої професорської квартири з багатьма кімнатами, які всі загачені були книжками, вічно забиті книжками, стародруками, унікатами, раритетами, літописами, цінними рукописами, пергаментами, берестяними грамотами і ще бог відає чим. Той будинок споруджував якийсь київський інженер, який пробував змагатися з відомим київським архітектором Городецьким, що иавибудовував по всьому місту чимало химер,  стилізуючись то під готику, то під барокко, а то під модерн. А цей інженер, неспромо: хотів надати будинкові якихось оригінальних рис зовні, вирішив бити на ефект внутрішній — вигадав неймовірний, схожий на храмову наву вестибюль, прикрасив його мармуром і мозаїкою, поклав на сходи різноколірний мармур, а в велетенських розетах, що мали правити за вікна, поставив яскраві вітражі на теми Української історії. Цим і обмежилася інженерова фантазія. Помешкання в цьому будинку не відзначалися нічим, окрім ординарного несмаку, були великі, неоковирні, кімнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без видимої потреби, а тим більше гармонії, в довгих вузьких коридорах тоді було розминутися двом людям, вікна були високі, але вузькі, не просвічували великих кімнат, там завжди панував півморок, у таких помешканнях, щоправда, добре сиділося й думзлося. Вони добрі були для схимників і вчених, але аж ніяк не надавалися для екзистенції людям простим, не пасували дозвичок, темпераментів і уподобань.

Може, саме через помешкання й у родинному житті професора Отави не все склалося... Але менше з цим. Не про це думав нині Гордій Отава, стривожено спостерігаючи,як чужа машина, з чужим чоловіком, що вперто називає сббе колегою, невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на всім світі, такого жаданого і водночас чимось відлякуючого тепер будинку.

— Куди ви мене везете? — знов повторив своє запитання професор Отава, і цього разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсім гаразд орієнтувався в київських вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, прикрашеного готичними розетами й смішними різьбленими башточками будинку, з спокійною доброзичливістю промовив:

— Звичайно ж, до вас додому, колего Отава.

— Звідки ви знаєте, де мій дім? — зробив останню спробу оборонятися Отава, хоч «мерседес» уже зупинився коло самого  входу до будинку, і не було рації далі вдавати зневіру в поінформованість професора-завойовника.

— Ах, дорогий колего, — засміявся Шнурре,— це ж так просто! Я ще заздалегідь дав вашу домашню адресу командуванню наших передових частин, які мали вступити до Києва. Будь-що хотів зробити вам бодай маленьку прислгу, захистити вас, ваше житло, ваш спокій. На жаль, вас ми не встигли захистити, але ваше житло, всі ваші книги, все ваше —  воно неторкане!

Він промовив ці слова урочисто-піднесеним тоном, але Гордій Отава легко вчув у голосі Шнурре і нотки вміло приховуваного розчарування. А може, йому просто здалося, може, професор Шнурре справді дбав тільки про те, щоб захіистити свого колегу, відплатити професорською порядністю своєму сталому опонентові й заочному знайомому? І все те, що він, Гордій Отава, знищив місяць тому, не становило для Шнурре ані цікавості, ані тим більше предмета пошукувань?

— Прошу. — Шнурре ввічливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить пристанув, згадавши, що хазяїн повинен іти позаду гостя, але відразу ж схаменувся, -хто тут хазяїн і хто гість — не розбереш. До того ж якщо Шнурре й вважати гостем, то аж ніяк не бажаним і не званим. Хазяїном перевдягненого в есесівця професора звати теж зовсім не випадало, тому професор Отава не став розводити церемоній і, мовби не помічаючи Адальберта Шнурре і його простягненої в супроводі руки, швидко перестрибнув ті кілька східців, що вели до входу, опинився в такому знайомому храмово-вітражному вестибюлі, твердо побрався по сходах.

Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордієві Отаві, але все ж таки ледь відставав, а на площадці другого поверху перед дверима помешкання академіка Писаренка зупинився і сказав у спину Отаві, не сподіваючись, що той затримається чи бодай обернеться:

— Не буду вам сьогодні заважати. Відпочиньте після цього жаху. Там ви знайдете все потрібне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому помешканні, власник якого... гм... втік, здається...

— Евакуювався, — не обертаючись, кинув Отава.

Він підійшов до дверей свого помешкання. Високі, наче монастирські, дубові двері. Немудре різьблення. Тільки тепер помітив. Якісь кручені стовпчики, примітивні площини. Жодного натяку на будь-який стиль. І латунна табличка з закрутистим написом: «Професор Отава». Марнота і сміхота! І ці двері, і ця табличка, і цей напис, а надто ж — його становище. А все тому, що не зміг він отак просто виїхати, тобто евакуюватися, вірніше — не зумів. Ніколи нічого не вмів.

Стукнув у двері коротко і боязливо. Ждав терпляче, майже без надії. І в добрі часи тут відчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кілька разів, поки дочується глухувата баба Галя. А тепер там хіба що автоматники, яким доручено його пильнувати.

Але ще не встиг він перебрати всіх своїх похмурих припущень, як двері відтулилися на ту відстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крізь щілину блиснуло темне око, довго недовірливо вдивлялося в несхоже професорове обличчя, потім зникло, ще раз майнуло в щілині, почулося «Ой боже ж мій!», загримів ланцюжок, двері нечутно розчинилися, міцні руки баби Галі миттю всмикнули Гордія Отаву в передпокій, знову загриміли засуви, і лише тоді баба Галя сплеснула в долоні.

— Ви чи не ви, Гордію Всеволодовичу?

— Я.

— Та як же ж ви? Втекли?

— Здається, ще не втік.

— То тікайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять. Все їм чогось треба. Один тут — так прямо в кабінеті й спить. Все перерив. Правда, не взяв нічого. Ну, а я в вікно виглядаю. Думаю: побачу вас — гукну, щоб утікали. І Бориса послала, щоб шукав. Казав — знайшов. Лучче б воно й не було такого!

— А Борис — він же в тітки мав бути?

— Де там. Прибіг у той день, як вас забрали. І не вдень, а вночі. Як уже й пробрався...

— А ви тут як, бабо Галю?

— Що?. Я? Та й не кажіть! А вам лучче втікати! Он я вам швиденько дам попоїсти, та перевдягніться, бо хіба ж ото можна так. Професор... Ой боже ж мій!.. А ці сюди пруть, пруть, харчі всякі, консерви, мурмелади, шоколади... І той, що в кабінеті...

— Шнурре?

— Бісяка ж його знає. Звуть його якось шур-бур-фюр... І не вимовиш... Такий наче вєжливий, а воно ж видно: хвашисті Я вже їх перебачила на своєму віку! В дев'ятнадцятому такі-сякі в Києві були... Лучче тікайте, Гордію Всеволодовичу!

— Нікуди я не втечу. Привезли вони мене з табору.

— Вони? — Баба Галя знов сплеснула в долоні. — Це вже щось замишляють! А ви ж?

— А я, бабо Галю, місяць не спав, не їв, не вмивався і, здається, й дихати забув як...

— Та все ж є! От тільки тікати вам треба!

— Це я знаю.

За півгодини сидів у ванні з теплою водою, яку встигла якимось чудом нагріти баба Галя, і думав над отим простим і таким виразним словом «утікати»...

Коли почалася війна, ніхто й у гадці не мав кудись там утікати. Хіба що найбільші боягузи. Але таких були одиниці. Всі лишалися на місці, навіть під ворожими бомбами, навіть тоді, коли Інформбюро стало перелічувати назви нових та нових міст, полишених фашистові.

Але фашистські армії розпанахували залізними зміями танкових колон дедалі більші простори нашої землі, і тоді якось непомітно, так ніби воно завжди жило в побуті, мільйонноусто залунало слово «евакуація». Не вивезення, не перевезення, не рятування, не втеча, зрештою, а евакуація — чуже, якесь заспокійливе, дуже мудре слово.

Евакуювали і наукових працівників. Передовсім тих, у кого було цінне наукове обладнання, себто техніків. Гуманітарії ходили по академічних коридорах, ловили за руки й за поли метких молодиків, які перебрали на себе весь клопіт по евакуюванню, але слова в ці дні важили мало, авторитети, наукові звання—ще менше. Надто ж коли ти попадав у число «нетранспортабельних» учених. Саме такими і виявилися академік Писаренко і професор Отава. У академіка була величезна бібліотека україністики, чи не найбагатша в країні, а в Отави, окрім великої кількості стародруків і унікатів, була ще велика колекція староруських ікон, яку він хотів будь-що врятувати.

Кінчилося тим, що до академіка Писаренка заскочив на машині з фронту його син майор, вилаяв батька, силоміць посадовив його до машини, зібрав старому в одну валізку найне-обхідніші речі і гайда на Харків, поки ще була змога прорватися.

Все вирішилося одної червневої ночі, коли він як член загону самооборони разом з своїм Борькою, од якого несила було відчепитися, опинився на покрівлі свого височенного будинку, опинився несамохіть, закинутий туди безглуздою потребою військового часу, боязко тупцявся на похилості покрівлі, піднесений над стривоженим Києвом, невміло поправляв широку лямку новенького протигаза, навіщось пересипав у долонях пісок з великого ящика, наготовлений для гасіння запалювальних бомб. Його оточували реальні речі, коло нього був син, який витанцьовував од дитячої нетерплячки, прагнучи врешті побачити, як «прилетить отой фашистюра і як наші його зіб'ють», але Гордій Отава ніяк не міг увійти в світ цих реаліїв, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом і над ним самим, і над його містом, і над усім народом.

А потім сталося. З далекого темного далеку полинуло на Київ уривчасте гудіння, наближалося, набирало на силі, пливло хвилями, які грізно билися в будинки, і від того, здавалося, все починало згойдуватися, повільно й зловісно згойдуватися, надто ж відчували це ті, хто був піднятий високо над землею, хто безсило метався на темних покрівлях, метався між відрами з водою і ящиками з піском — цими найпримітивнішими знаряддями боротьби з найхимернішими винаходами людського розуму, які напливали ближче й ближче в гудінні фашистських літаків.

Ударили зенітки, полохливо й поквапливо, зенітні прожектори в німотній панічності обмацували небо містично-блідими променями, проревіли назустріч фашистам наші яструбки, потім на кінці одного з прожекторних променів зблиснув білий хрест ворожого літака, і вся земля закричала: «Бий його! Он він!», але фашист зірвався з променя, потонув у пітьмі, а натомість, пересилюючи гудіння моторів, вибухи зенітних набоїв, бубоніння кулеметів, лемент переляканих людей, небо завило, заревло, і те виття тривало так довго і було таке жахливе, що вже від нього самого можна було вмерти, не діждавшись, що ж настане потім.

А далі грякнуло червоно-чорним в одному місці, в другому, в третьому, і коло самих ніг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним вогнем, таким нестерпно-палючим, що професор від розгубленості вхопив відро води і бурхнув у саму середину вогню, від чого все загорілося ще дужче, заслоняючи від Отави весь світ, і з того боку вогню прокричав до нього Борис: «Батьку! Пісок!» Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу пісок, сипав пригорщами, піску було мало, нічого не міг вдіяти з вогнем, сипав у цілковитій безнадії, аж поки побачив прихилену до ящика лопату, і вхопив її, і жадібно гребнув нею піску... Він сипав ще й тоді, коли вже бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за батька, торсав того і кричав, що вже годі. Отаві ввижалося, що горить увесь Київ, палають нові й старі будівлі, тисячолітні собори, самі київські гори пойнялися незгасним вогнем... І коли Борис усе-таки видер з батькових рук лопату, той зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотів:

— Що? Вже? Не може бути!

Вдень він побіг по місту. Найперше — до Софії. Звідти вивозили архіви. Вешталися заклопотані люди, гуділи машини. Але професора Отаву цікавило не те. Пісок. Ящики з піском. Мішки з піском. Знайшов якогось чоловіка, що зголосився відповідальним. Той водив професора в найдальші закапелки під куполами, показував: ось тут і тут, і ще й тут. Отава метнувся до Лаври. Успенський собор, церква на Берестові, трапезна, надворітня церква. Чи їх бережуть? Чи достатньо там людей, а головне — піску! Пісок, пісок!..

Він зумів роздобути десь машину. Знайшов саперного капітана, який народився у Владимир!, все життя мріяв попасти до Києва, побачити його собори, Дніпро, Либідь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув перенести в те північне руське місто дух південного Києва. І річку у Владимирі назвав Либіддю, і пагорби для поселень і соборів вибрав схожі, і собори намагався вибудувати, як у Києві. Капітан, порушуючи закони військового часу, виділив для Отави тритонку, і несамовитий професор метався по Києву, звозячи мішки з піском до Лаври. Потім хтось із знайомих сказав йому, що з Софії архів уже вивезли і тепер собор кинуто напризволяще. Він метнувся. туди. Там справді вже не було людей, а піску видалося йому вкрай мало, просто мізерія. Та капітан далі не міг помагати дивакові професорові, його частина мала просуватися кудись далі («змінювати дислокацію», — пояснив він), лишити Отаві тритонку, попри всю свою закоханість у Київ, капітан-владимирівець (русявий красень з блакитними очима) не міг — інакше-бо йому загрожував трибунал, — тоді професор купив на Євбазі (де тоді можна було придбати будь-що) коняку з селянським возом, віддав за неї шалені гроші, всі свої довоєнні заощадження без вагання віддав неголеному невмиваці, який почував себе паном тільки тому, що мав коняку (може, навіть украв її), тоді як ніхто більше не міг і мріяти про такий скарб, бо коняка — то був засіб пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти, в'рятуватися.

Але ж Отава й у гадці не .мав утікати чи рятуватися. Він гасав по Києву на своєму возі і знай збирав мішки з піском та возив їх до Софії, він виканючував пісок, іноді просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам'ятаючи, що в святому ділі всі засоби дозволені, незабаром його знали в усьому місті і називали «професор з конякою» або ж: «Отой професор, що пісок краде».

Коняку в нього реквізували. Ще й пригрозили, коли він розкричався про антипатріотизм і варварство майора, який допустився такого насильства над професором.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2