Павло Загребельний - Диво (сторінка 21)

— Все він бачить. Тільки вдає з себе такого питуха та співака.

— Куди ж він може добратися? Хіба що до трясовини?

— А побачимо.

— Ой набридло мені отак тюпачити, — зітхнув Лучук, — поліз би на дерево та спав там три дні й три ночі. Нічого так не любе мені, як спати на дереві.

— Потерпи, — заспокоїв його товариш, — мені теж набридло. Втекти завше зможемо. А от знайти...

— Та що ж тут знайдеш?

— Не знаю... Аби ж я знав... Однаково нам з тобою кудись іти. На місці не всидимо.

Лучук посопів-посопів і мовчки підкинув на спині лука. У всьому корився своєму товаришеві, хоча потай і вважав себе за метикованішого. Та хай! Ще пригодиться його кмітливість.

А Сивооком заволоділа дивна затятість. Так колись хотілося йому дістатися серця пущі, дістатися до найнижчого низу, де мало кінчатися її невпинне, приголомшливе западання, а коли потім випадком опинився там, у царстві лісових володарів-турів, то виніс звідти свавільне відчуття молодечих буйнощів, як у отого молодого Рудя, а згодом те відчуття пригнітилося іншим: відчув свою малість і незміцнілість, постерігши дико закостенілу силу Бутеня, що за іграшки здолав Рудя навіть після поранення.

Какора чомусь нагадував Сивооку старого тура. Щоб зміритися з ним силою, вимагалася не сама зухвалість, а ще й розум. Поки ж купець знав більше за всіх, поки переважав усіх своїм знанням, годі було й думати змагатися з ним. Утекти? Це найлегше. Але спробувати дійти, куди прагне Какора, видавалося Сивооку загадково-вабливим і бентежним. А коли купець справді задурив собі голову медом і кружляє в пущах з дурного жиру?

Іноді валка вив'юнювалася на велику галяву, накриту таким густим сонцем, що дзвеніло в голові од паморочення. Старі сиві птахи, злякані згуком походу, важко злітали понад галяву, і їхній повільний крик наганяв тугу за вільним простором. Але купець гнівно бив у боки свого жеребця, гнав його між дерева, і валка теж затягалася туди довгим-предовгим полозом, і розполоханий крик старих сивих птахів долинав до неї, мов з того світу.

Хоч стояла нестерпна спека, земля під ногами ставала дедалі людськім, ліс постережно навіть для недосвідченого ока миршавів хиріли без Дажбогової душі, і маліли безупинно, росли покривлено й покорчено, ішли врозтіч, пускаючи поміж себе переплутані кущі, високу жирну траву, пухке купиння — всі видимі просліди близьких грузовиськ і трясовин.

Какора перший доспів до початку лісового багна, гнідий жеребець схарапуджено позадкував од піступно двигтючого падопу, чийсь необачний кінь вскочив передніми ногами в зелену трясовину, рвонувся назад, вибризкуючи на неторкану зелень чвирки чорного багна. Зляканий лемент прокотився уздовж валки, але купець не дав часу на розохування, безжурно махнув рукою і погнав свого жеребця понад краєм болота, беручи в обхід.

Обходили болото кілька день, але не було йому ні кінця ні краю. Подекуди траплялися посеред трясовин згорбки, порослі деревами, до них навіть можна було доскочити на конях, але далі згорбки губилися, багна знов тяглися рівно й одноманітно, кінні верталися назад, мовчки ставали на свої місця, трюхикали далі.

Какора не те що впав у відчаєність од безнадійного обтирання об край трясовин, а ще повеселішав. Гучніше виспівував своє «гей-гоп», молодо викручувався в сідлі, мов то був не важкоті-лий чоловік, що ось-ось буде розчавлений власним тягарем, а молодий безжурний гультяй.

Байдужість і вдавана сонність у погляді не завадили купцеві помітити зневіру в людях, він час од часу підкликав до себе рудого Джурила, що мався бути його першим помічником, кидав йому кілька слів, той вертався назад, підганяв то одного, то другого, неодмінно доскакував і до хлопців, напирав на них грудьми свого високого коня, мовби мірився потоптати, кричав.

Сивоок погрозливо підіймав свою ломаку, вдавав, що простягає руку до коневої вуздечки, і Джурило з прокльонами відстрибував од зненавиджених отроків.

Уночі палили великі багаття, щоб одігнати холодну імлу, що виклубочувалася з приблизьких боліт, спали тяжко й болісно, прокидалися вдосвіта з буркотінням і клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши ковшик меду, незмордовано затягав свою безконечну пісеньку і гнав валку далі.

Лучук не горнувся до багать, намовив і Сивоока спати з ним разом, вигідно влаштовуючись високо в гіллі. Залазили на дерево, сяк-так підвечерявши, норовили вибрати дерево й видобутися на нього непомітно і вже там розкошували в своїй недосяжності й безпеці, спати могли скільки завгодно, бо, навіть проспавши досвітню колотнечу, наздоганяли потім валку, йдучи її слідами.

Отак одної ночі, вгніздившись між пружинистим гіллям густої розкоханої вшир на вільній волі вільхи, хлопці вже стали засинати, як зненацька обидва стрепенулися, відчувши чиєсь наближення до їхнього дерева. Сивоок доторкнувся самим пальцем до Лучукової долоні, закликаючи того до тиші, — Лучук відповів йому доторком порозуміння, вони зачаїлись, стали наслухати. Чути було, що до вільхи підійшло троє. Ступали м'яко й обережно, але від вичуленого слуху малих лісовиків не міг ніхто втаїтися. Чули навіть, як притулився один з прихідців спиною до стовбура вільхи і шорстко тернувся об дерево, мабуть вибираючи зручне положення, два інші стояли осторонь, тим самим, видно, віддаючи перевагу третьому. Мабуть, саме він і заговорив, а ті мовчали, тільки слухали, бо не подавали ні духу, ні мови, і хлопцям чутно було тільки голос третього. .

— Як тільки поснуть усі, то й гайда, — казав той голосом аж надто характерним, неначе перепльовуючи слова через губу в своїй непомірній зневазі до співбесідників і до всього, що поза ним, — досить уже! Набридло! Зажене він нас у самі багна! Сам не відає, чого прагне. Нема мого терпцю більше, а вам — то й геть! Коней усіх займемо. Щоб і гнатися за нами не мав чим. Жеребець його вельми призвичаєний до свого пана, його треба потяти! Двох здохляків, що підчепив він їх у Києві, знайти, я з ними й сам... їх зоставляти не можна, дуже метиковані та гостроокі — наведуть на наш слід... А тобі...

Вони ще не вірили, що то був Джурилів голос, бо ніяк не в'язалося, щоб перший купців поплічник замишляв таку тяжку зраду, та коли він згадав про них, то всі сумніви пропали: Джурило!

Не злякалися його погрози, бо сховані були од усього світу, тож лежали й далі принишклі й притаєно вслухалися в неголосне бурмотіння внизу.

— А чи втрапимо? — поспитав один із змовників,

— По слідах підемо, — коротко кинув Джурило.

— Десь уже й сліди зітерлися на сухому, — докинув розважливо третій, — багато днів поминуло...

— Коней пустимо, вони виведуть з пущі, — перебив його Джурило, — коняка завжди повернутися зуміє, аби не заважав їй...

— А коли... — знов завів своєї один зі змовників, та Джурило, видно, не мав охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся глухий удар, мовби бухнули когось межи плечі. Джурило стишено засміявся, гамуючи нетерплячу злість, сказав майже спокійно:

— Годі! Скажіть своїм, хай удають сплячих, а як стануть примеркати вогнища, так і гайда! Коней тут не зоставляти! Тобі — гнідого! Ти поможеш мені знайти здохляків... З собою брати саме золото й срібло та трохи готовизни. По дорозі вполюємо щось. Розскочилися!

Причаєне ступання в темну болотяну імлу — і нічого, так ніби й не чули хлопці і не відали. Трохи полежали, стримуючи віддих, потім Лучук прошелестів:

— Що діяти? Скажемо Какорі?

— А як він сам або з двома-трьома лишився? — поспитав Си-воок. — А всі — у Джуриловій жмені? Поб'є Джурило всіх і нас з тобою.

— То що радиш?

— А не знаю ще, — вимовив Сивоок і довго лежав, думаючи, і Лучук йому не заважав, бо виявилося, що нічого путнього не і міє порадити. Все ж не втерпів, захотілося показати, що має перевагу в меткості розуму над млявим Сивооком, знову ворухнувся, штовхнув ліктем товариша під бік.

— А що, коли піти за ними назирці і, як вони стануть на ночівлю, зайняти їхніх коней?

— І що?

— Ну й вернутися до купця з кіньми. А ті пішо не наздоженуть. Та й побояться.

— Не знаю.

— Зробимо! — загорівся Лучук. — Хай Джурило покрутиться!

— А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утікати.

— Як? Ну... — Лучук задумався, але швидко зметикував: — А ми підемо попереду! От зараз і вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми вже будемо он де! Коли й переженуть нас, то до ночівлі їхньої ми будемо вже знов коло них. Ну?

— Стривай, — сказав Сивоок, — дай подумати... Не відаю, як з кіньми...

— Займемо, та й уже!

— А як ти їх займеш? Чи вони підуть?

— Чому б не пішли? Пов'яжемо їх у два пов'язи та й гайда!

— Не підуть коні, — затявся Сивоок.

— Чому б мали не йти, коли підігнати! '

— Ти пробував вести одразу кільканадцятеро коней у одній вервечці?

— То й що, як ні!

— А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третій упреться на місці, а четвертий стане іржати, а ті почнуть кусатися... Саме час, щоб Джурило з своїми наспів та й...

— Ой ти! — злякано зітхнув Лучук. — Що ж діяти?

— А ще: якби хоч утікати назад, куди коні охочіше йдуть, вибиратися з пущі на волю, в дебрі ж ти їх не поженеш ніякою силою, — добивав його надії Сивоок.

— Лихо, лихо! — мало не плакав Лучук. — То давай хоч самі утікати!

— А тепер і геть пізно. Аби тоді, як ти спершу радив, то нічого. А тепер негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: знаємо підступ Джурилів, не можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!

— А не відаю, що можна...

— Вельми добру річ ти нараяв, — сказав підбадьорливо Сивоок, але Лучук глибше западав у зневіру.

— Де там! — проскімлив він. — Нічого не вийде!

— Вирушимо відразу, як ти казав, — незважаючи на його відчай, запропонував Сивоок.

— Нащо?

— Побачимо.

— Таки хочеш зайняти коней?

— Не знаю. Побіжимо, а там воно покаже...

Обережно злізли з' дерева, скрадливо обігнули становище, по-їгад краем багновища щодуху помчали назад, слідами своїх багатоденних мандрів.

Відразу зіпріли, хоч і порозхристували корзна й сорочки, в темряві часто перечіпалися то через коріння, то просто через гіллячку, наповзаюча з боліт важка вологість з розгону забивала їм віддих. Сивоок, міцніший тілом, широкогрудий, біг все ж таки легко, а Лучук, більше навиклий лазити по деревах, коряч-коного дріботів за своїм товаришем, відчайдушне вихекував:

«Хе-хе! Хе-хе!»

Коли минув перший переляк, а позаду вже ні вогню, ні гуку від табору і довкола сама темрява, та ліс, та поблизькі багновища з липкими випарами, хлопці збавили бігу і далі потрюхикали спокійніше. Лучук, ще й не віддихавшись як слід, спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортіло знати, як же той повернув його задумку, що сподівається чинити, коли допадуть його Джурилові втікачі.

— Наздоженуть нас, а тоді? — хекав він з-за Сивоокової 'спини.

— Не наздоженуть — почуємо їх, — спокійно відмовив той.

— А почуємо — то що?

— То заліземо на дерево.

— І що?

— Зустрінемо їх, — Сивоок був такий спокійний, що Лучук

аж спробував забігти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява — хоч в око стрель!

— Як же ми їх зустрінемо?

— Не знаю.

— Отаке, — розчаровано вигукнув Лучук, — і я не знаю. То хто ж знає? Куди біжимо?

— Хочеш відпочити? — спитав його Сивоок.

— Та ні, я хоч три дні можу бігти.

— А я такий, що трохи б перепочив, — сказав дужчий, жаліючи свого кволого товариша.

Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не заохочуючись до зупинки. Сивоок звернув трохи вбік,пристанув коло темного дерева, обіперся об його шорсткий стовбур спиною, вхопив набігаючого Лучука, взяв його в обійми, мов малу дитину.

— Та я! — ворохобився Лучук, а сам не міг ухопити повітря в груди.

Стояли недовго. Хоч ноги їм підгиналися від утомливого бігу, хоч струменів по всьому тілу пекучий піт, хоч так не хотілося втрачати підпору за спиною і знову мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося не про втому й не про піт — йшлося про справи важливі, поряд з якими ніщо не мало більшої ваги.

— Треба бігти, — сказав Сивоок, — і якомога швидше. Щоб не наспіли вони нас у темнощах.

— А чи не однаково? — не зрозумів його наміру Лучук.

— Якщо буде досвіток, то ти можеш їх стрілами половину поцілити. А в темнощах — тільки що? Посвистиш услід?

— Я такий, що й серед ночі поцілю! — похвалився Лучук, якому хотілося бодай хвильку ще посидіти коло дерева.

— Не можемо рискувати, — розважливо мовив Сивоок, — їх багато. — А може, й ні.

— Багато. Знаю.

— Що ж, коли наздоженуть ще перед досвітком?

— Перепустимо й підемо вслід. Десь їх спостигнемо. Вони побігли далі. Знову рвонули чимдуж, але швидко похля-ли і гуцикали підтюпцем, щоправда, тепер мовчки. Іноді Сивоок трохи збивався з сліду, збочував то десно, то ошуйю, але Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував дорогу самими підошвами ніг, не треба було йому й дивитися.

Такої довгої ночі, мабуть, ще не мав жоден з них у своєму житті. Бігли в чорноту, заглиблювалися в таку безпросвітність, ніби заривалися в болотяні нетрі. Пітьма ще посилювалася від тиші. Ні тобі пошуму листя, ні крику нічного птаха, саме лиш чалапкання м'яких постолів по твердій лісовій землі та свистюче дихання. Червоні кола виснаги розкручувалися в них перед очима дедалі швидше, дедалі навальніше, дедалі шаленіше. Виникали з темряви і в пітьму щезали. Червона чорнота і чорна червоність. А на їх місце наповзали волохаті жахи, покорчені духи ночі, ліщинно-розпатлані видива, ніч виплоджувала страховиська в пущах і багнах, вони пхалися звідусюди нахабно й зловісно, то кидалися під ноги камінно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гілкою, то лякали доторками огидно слизького. І чим далі бігли хлопці, тим менше знали вони, задля чого біжать: чи то заради якогось діла, чи просто здуру, а чи від свавільного ляку, від якого втекти — годі й думати.

Їх врятував світанок. Хтось кинув угору трохи блідості, вмить зникли розпанахано-чорні душі лісу, над лісом окреслилася смужка неба, і сам ліс відразу мовби розступився, став просторіший, лункіший, і поблизькі багна відсунулися кудись подалі, і земля під ногами потвердла.

— А цить! — спинився зненацька Лучук і, трохи постоявши, відхекуючись, упав на коліна й притулив вухо до землі.

— Чутно? — спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокій. — Що чути?

— Тупочуть коні, — сказав Лучук.

— То й гаразд.

— Боже Свароже, поможи коней зайняти, — забурмотів квапливо Лучук.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2