Павло Загребельний - Диво (сторінка 22)

— Коні — що! Джурила треба звести з світу.

— То вже мій клопіт, — Лучук погладив свого лука.

— То гайда вибирати дерево! — запропонував Сивоок.

— Сам виберу.

Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук.

— Чий мені разом з тобою, а чи на інше дерево? — поспитав Лучука майже слухняно.

— Як хочеш. А втім, ліпше нам триматися купи. Веселіше.

Чого-чого, а веселощів тут було найменше, але обидва спробували всміхнутися. В холодному світлі досвітку обличчя їхні були сірі, аж сині, довгі виснажливі гони по нічному лісі якось згорнули з їхніх постатей і з лиць набуту в колотнечі світу дорослість, і тепер назовні виступила їхня питома дитинність, безпомічна й неприхищена.

Вони вибрали високого гіллястого дуба, під яким, здається, мав би проводити свою збунтовану валку Джурило, без видимої охоти й поквапу подерлися вгору, довго шукали собі вигідних гілок, ще довше вмощувалися, так що мало й не пропустили слушної миті, бо втікачі вивернулися з-за дерев зовсім несподівано і гнали наперед так швидко, що Лучук ледве встиг накласти стрілу на лук і натягти тятиву, але стрелив Джурила вже не навстріч, як то гадав зробити, а майже нагінці.

Тятива тихо бринькнула, і чорна стріла хижо шугнула вниз, щоб разом покінчити з рудим. Джурило їхав швидко, але стріла летіла ще швидше, вона мала дістати його відразу, і він відразу мав повалитися навзнак, або впасти на гриву коневі або зсунутися набік, та стріла вже, певне, допала рудого, а він так само згуцикував на своєму огиреві, віддаляючись од дуба і від своєї смерті, він мовби й не їхав, а відпливав, одсовувався, нечутно, безгомінно, кінські копита били об землю глухо, м'яко, наче обмотані мохом, все діялося, ніби в лиховісному сні, ніч хижих прав не хотіла кінчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим існуванням, хоч мав би він уже бути мертвим, але не було часу дивуватися. Лучук мерщій пустив нову стрілу, яку наготував для когось іншого, знов на рудого, але й од тої не сталося нічого, хіба що Джурило озирнувся і гукнув щось до своїх, з чого можна було зрозуміти, що обидві стріли поцілили в нього, але не дошкулили. Сивоок зрозумів: на рудому заморський панцир.

— Бий решту! — прошепотів він до Лучука. — Рудого не візьмеш!

Лучук ударив одного, другого, третій схарапуджено рвонув свого коня в хащі, ще кілька наштовхнулися на тих передніх, що валилися з коней, Лучук скористався з нагоди, щоб поцілити ще двох. Джурило, замість кидатися на порятунок своїм, врізав подалі від страшного місця, уцілілі пішли врозтіч по лісу, тоді Сивоок, попри загрозу зіткнення з озвірілими од страху змовниками, просто впав з дерева в саме юрмисько коней і побитих, вхопив одного коня за вуздечку, висмикнув його з колотнечі, скочив йому на спину, кинувся ловити інших коней, не дослухаючись ні до стогонів конаючих, ні до тупотіння втікачів.

Йому вдалося впіймати ще двоє коней, але й то було добре, якщо взяти до уваги їхню несподівану невдачу з Джурилом.

— Хто ж то знав, що він прикрив своє черево, — бурмотів Лучук, невміло всідаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити. — Аби знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо!

— Темно ж, — спробував припинити його похвальбу Сивоок.

— А мені однаково! Бачу й крізь найтемнішу ніч.

— Їдьмо вже. Гаразд хоч так вийшло. Аби лиш Джурило не надумався пуститися за нами навздогін.

— Посвердлю стрілами всіх до одного! — похвалився Лучук.

— Та вірю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не знаю, як би був.

— Отож-бо, — гордо мовив Лучук. — Ти тільки не жени коня, а то в мене в животі все перевертається.

Коні потрюхикали нога за ногою, та Лучукові однаково від незвички й невміння було тяжко, він хилився то на один бік, то на другий, його підкидало, зсувало, не встигав він випрямитися, а вже знов опинявся в небезпечній похиленості, був уже весь змокрілий від зусиль, дрижали йому руки й ноги і все тіло дрижало від вичерпаності й знесилення. Однак попросити товарища, щоб той зупинився для перепочинку, Лучук соромився. Бо й чого? Самі бігли через увесь ліс, майже не зупиняючись, а тепер же на конях! Та якщо вже по щирості, то Лучук ладен був усю решту життя бігати пішки по всій землі, аби лиш не сідати на оцю округлу істоту, що на ній ні втриматися, ні заспокоїтися, ні спочити! Що то вже за їзда, коли те й думаєш, як не впасти, як не вхопити сторчака через голову або не гепнутися набік, куди тебе хилить незборима бісівська сила!

Та втім, зворотний шлях, хоч і перетканий увесь муками для Лучука, видався набагато коротшим, аніж уночі. Сивоок, попри свою молодість, мав не одну й не дві нагоди переконатися, що до щастя й добра шлях завжди предовгий, а до лиха — раз ступнути.

Вони підтрюхикали до купецького обозу на час, коли сонце ще тільки зводилося десь за пущею. Різонула їх покинутість обозовища, самотність повозів, полишених запрягу, повсюдний безлад і пошматаність. Багато возів мали виразні сліди пограбування, решта, хоч і неторкані, виглядали сумно й безпорадно.

Ніде нікого. Певно, ті, хто зберіг вірність Какорі, теж змандрували звідси разом з своїм обпилим важкотілим хазяїном, сподіваючись прибитися до людських поселень і роздобути сяких-таких конячок для порятунку незліченних добр, що гибіли тепер оце на краю грузовиська.

Сивоок ще сидів на коні, а Лучук, радіючи, що муки його скінчилися, мерщій скотився на землю, переступив зболеними, залубенілими ногами туди й сюди, наблизився до одного з головних повозів, навіщось прикритого дорогою паволокою, так ніби хтось тут сподівався на добрий торг і заманював покупців. Розминаючись, поволі впізнаючи блаженство ходити по землі власними ногами, Лучук знічев'я зачепив двома пальцями край паволоки, певно бажаючи показати товаришеві заморське диво, отих тканих золотом крилатих звірів, розкиданих по тканині, оті незвичайні квіти й листя, яких годі було шукати в най-віддаленіших їхніх пущах, але сталося несподіване й страшне.

Паволока, що нею покритий був увесь віз, від самого тільки доторку Лучукових пальців рвонулася вгору, з-під неї ревнуло по-звірячому жахливим голосом, блиснуло широченним мечем — і Лучук, перетятий навкіс, тихо похилився під колеса.

— Ти що! — закричав Сивоок, ще й не добравши всього жаху події, ще не розпізнавши як слід Какори, і рвонув коня просто на з'яву й уперіщив купця межи очі своїм важезним дубцем.

Не дбав тепер про Какору, не боявся його, навіть якщо той і знайшов би силу, знову вхопитися за меч, — зстрибнув з коня, кинувся до Лучука.

Той плавав у теплій своїй крові, був уже далеко звідси, там, звідки нема вороття.

Мертвий.

— О добрі боги і боги злі! Чому ви так чините? Чому забираєте найкраще, що маю, а полишаєте невідь-що?

Він ще не вірив. Доторкнувся до товаришевого тіла, спробував перевернути Лучука. Той був важкий, як камінь.

Мертвий.

Сивоок озирнувся довкола, мовби ждав звідкись порятунку. Може, гадав, що з пущі виступлять віли або з грузовиська надійдуть берегині й порятують товариша-брата?

Ніде нікого.

Тільки на повозі, вгнічуючи золотом ткану паволоку, придавлюючи крилатих звірів, мнучи небачене листя гаптувань, лежав у непам'яті Какора і коло його важкої руки лиховісне зблискував широкий меч з темніючими пасмугами Лучукової крові на лезі.

Сивоок знавісніло скочив на груди купцеві, став рвати його до свідомості, кричав йому в затуманене забуттям обличчя:

— Що ти вдіяв? Що ти накоїв? Ти, злодюго! Вбивцю! Негіднику!

І так торсав, бив Какору по жирних щеках, штурляв у груди, аж тому повернулася свідомість, він заворушився, мацнув рукою шукаючи меча, спробував струснути з себе знавісніючого Сивоока, а що це йому не вдалося, то погрозливо махнув рукою з уявним мечем, якого ще й досі не відшукав, надувся для гнівного крику, але раптом зовсім проясніло йому в кебеті, він рвучко сів, побачив стятого Лучука, тепер уже виразно почув крики Сивоока і якось ніби зніяковіло пробурмотів:

— Отрока потяв... Як же то?

— Ти! Поганцю! Сволото! Тварюко! — телесувався коло нього Сивоок, підскакуючи то з одного, то з другого боку, виміряючи йому не так болючі, як шкульні удари. — Що ти накоїв! Що ти....

— Ну, — бурмотів Какора, — хіба чоловік хоче... То біс водить його рукою... Ну... Та впокойся, хлопче... Ну... Хіба ж я...

Сивоок сів коло мертвого Лучука і став плакати. Аж тепер перетворився на малого безсилого хлопчика з далекої темної ночі, самотнього хлопчика на чужому розмоклому шляху, залитого слізьми хлопчика в залитому слізьми світі.

— Ну, — ще не маючи снаги злізти з воза, бурмотів Какора, — ну... чого ти?.. Хіба ж чоловік що?.. Ну вийшло так... А ти не плач... Какора тебе ніколи не... Ти ще не знаєш Какори... За добро Какора — тільки добром... Ну... Та ну ж бо... Гей-гоп!

Він таки позбирав усіх своїх джмелів у жменю й відкинув їх геть од вуха, легко скочив на землю, перш за все підкликав коней, що щипали неподалік траву, байдужі до людської крові, якої набачилися в купецькій службі чимало, прив'язав їх, потім обійняв Сивоока за плечі, трохи постояв мовчки, сказав:

— Поховаємо його, а самим треба подаватися звідси. Бо Джурило... Не знаєш ти його. Думав я, що то він вернувся... Аби ж відав...

Вони поховали Лучука під гарною дуплистою березою: ану ж дикі бджоли наносять у дупло меду, і малому бортникові буде солодко й на тім світі від золотистого гуду!

Потім Какора став вибирати з возів те, що вважав найкоштовнішим, і зносити на передній віз і наклав так багато, що довелося припрягати ще третю коняку, бо двоє не тягли. Сивоок хотів був вилаяти купця за жадібність, хотів сказати, що треба кинути все й вибиратися звідси самим цілими, але така байдужість опанувала ним, щозмовчав і похмуро потюпачив слідом за возом, поряд з яким з віжками в руках ішов знов розвеселі-лий Какора.

Сивооку не було вороття. Мав триматися свого, може, найзапеклішого ворога, такого, як, і той незнаний убивця діда Родима або підступний медовар Ситник. Безглуздо ненавидіти чоловіка і бути йому товаришем в путі, але що мав подіяти малий Сивоок, заблуканий серед страхів і чудес великої землі, на якій не було йому ніде прихистку?

Багна скінчилися ще того дня, обступив їх звідусіль темний праліс, в який лячно було вганятися, але Какора ніби аж зрадів, ступивши під звислі шатра віковічної пущі, знов заспівав своєї дурнуватої пісеньки, а Сивооку було все на світі байдуже, не знав він ані страху, ані вагань, здерев'яніло переступав слідом за повозом, мовчки відтручував руку Какорину, що підсовувала йому їжу, ночами не спав, навіть не лягав, а сидів коло вогнища, і все в ньому здригалося від тамованого, невтримного плачу.

Душила його ночамя дика хіть убити Какору, але знав, що ніколи не зможе подолати відстань, яка ділила його від розісланого купця, їх розокремлювало не тільки багаття — пролягала між ними назримо-неперехідна межа, по один бік якої була тупа, байдужа жорстокість, а по другий — вразливо-чиста хлоп'ячість, для якої світ був мов розмальований храм, а люди в ньому виділися рівними богам і найбільшим чудом землі.

Але ж занадто багато траплялося серед чудес такої твані, як Ситник, убивця діда Родима, Джурило, Какора. І чи багато ще спіткає таких Сивоок?

Ніколи не міг простити Какорі того, що вчинив, не подарував жодного пробачливого погляду купцеві навіть тоді, коли той нарешті пробився крізь праліс і на березі таємничо тихого озера йеред ними відкрився небачений деревлянський город. Перша думка Сивоока була не про купця й не про себе, подумав він, як би оце зрадів Лучук, як підстрибував би він від передчуття нових див, що відкриваються за високими валами схованого від цілого світу городка.

— Ну! — зраділо ревів Какора. — Ага! Доскочив! Отак!

Город поставав перед ними мов дарунок за тяжкі мандри, за смерті й страхи в пущах, город, вихитрений з дерева такого стемнілого і важкого, неначе лічилося йому на тисячу літ.

Мав город незвичний кшталт великого трикутника, одним боком майже входив у озеро (а може, вибрідав з нього?), високі зелені вали його були зміцнені дубовими клітями, що виставляли напоказ свої рублені ребра, нижче, попід валом, суцільним гребенем проходив нахилений наперед гострокіл з велетенських дубових колод, обпалених з двох боків для вбереження від згнилизни й шашеля, ще нижче, на крутоспаді, викладено було тесані до слизькоти колоди, підігнані щільно й міцно, одними кінцями вони підпирали гострокіл, а другими — занурювалися в мертву воду широкого рову, який оббігав город з двох боків, не захищених озером. Дві брами вели до города, і стояли вони отвором. А замшілі дубові мости через рів невідомо коли й підіймалися, бо вже заросли їхні лежні на берегах рову густою травою, навіть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого стояли Сивоок і Какора.

Чи не було в городі людей, чи вже так безпечно вони почувалися, заховані в найдальші глибини зеленого дивосвіту?

— Гей-гоп. Гей-гоп! — виспівував Какора, спрямовуючи вимучених коней на замшілий міст. — Теплу жону обійму! Смачно жону полюблю!

Протуркотіло старе колоддя під колесами, війнуло домашнім димом з-за широкої брами, чулися вже з города людські голоси, стуки та грюки, дзеньки та бреньки, коні, звеселіло помахуючи головами, без підганяння і погукування всмикнули воза в гостинно розчинені ворота. Какора, горланячи свою пісню, радо простував поряд з своїм майном, недбало посмикував віжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби бажаючи підкреслити, що не має нічого спільного з товстим забіякою, що прийшов сюди сам по собі, просто, щоб звідати ще одне місце на своїй землі, вхлинути охочим серцем ще нові дива, які світ дарував йому так само щедро, як і нещастя та горе.

Далеко й не зайшли. Коні зненацька схарапудилися, захропли, вдарили копитами в повоза, стали рвати збрую, закляк Какора з відтуленим для співання ротом, став і Сивоок, спершу дивуючись, а там і побачив, їм назустріч ішов перевальцем піднятий на задніх ногах велетенський ведмідь, ішов мовчки, розкривав пащеку, наставляв бриласті передні лапи, з яких звисали брудні косми. Ведмідь був такий страшний і волохатий, що навіть Сивоок, хоч був далеко і прикривався від звіра запрягом, мимохідь позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того досить швидко минулося отетеріння, він сягнув правицею донизу, вихопив з піхов меча і пішов на медведя, майже так само величезний, товстий і загрозливий.

Та звідкись сипонуло дітлашні, добряче обдертої й замурзаної, діти, хоч були худенькі й дрібненькі, голоси мали навдиво вижу ляскучі, вони здійняли такий вереск, що з найближчої хижі викотилася невисока жіночка, щось гукнула, побігла слідом за ведмедем, ще раз крикнула, ведмідь озирнувся до неї, став, поглянув ще раз на збунтованих коней і на товстезного чолов'ягу, що наступав на нього з лискучим залізом, вайлувато завернув і почалапкав до жіночки.

— Твій, чи що? — гукнув Какора. — А коли твій, то не пускай, бо потну! Я такий! Гей-гоп!

Жінка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потім — на Сивоока, дивилася, поки вони й проїхали, і хлопець так і не збагнув, що то за жінка, чому так дивиться на них і які має чари, що слухається її ведмідь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2