Павло Загребельний - Диво (сторінка 25)

— Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, — сказала спокійно Звенислава, — а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам честь?» А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.

— Бо вбили деревляни її князя, — сказав Какора.

— Хай би не йшов у нашу землю.

— Подать збирав.

— А чому мали йому платити?

— Бо князь Київський.

— То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.

— Мало йому. Земля велика.

— А мало, то хай попросить, а не бере силою.

— Князь ніколи не просить — він бере.

— Бере, то його теж візьмуть.

— Не всидите довго так, — купець майже погрожував.

—. Давно сидимо й міцно. І ніхто не знає, де сидимо.

— А от же я знайшов.

.—Може, знайшов, а може, й ні, — Звенислава ледь всміхнулася кутиком уст.

— Повернуся до Києва — розповім.

— Може, повернешся, а може, й ні, — знов загадково промовила Звенислава.

— А що?

— Та нічого, Не випустимо тебе — будеш з нами. Город наш Радогость зветься. Живіть собі. Жон вам дамо. Хліб і м'ясо. Мед.

— Ні, ні, — Какора забув і про їдво, підвівся, нависав над Звениславою своєю м'ясистою тушею, — може, ще в жертву мене своїм богам принесеш? Го-го! Какора не 'акий! Какорі ніхто не може веліти! Какора вільний християнин! А може, за мною ціла дружина йде? Га?

— Хочеш — то їдь. Не боїмося, — спокійно сказала Звенислава. .— Поїдемо! Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хліб-сіль.

В словах Звенислави пролунало стільки несподіваної зловісності, що й Сивоок, забувши про свої незгоди з Какорою, забувши про зачарованість барвистістю Звениславиної оселі, забувши геть про Ягоду, яка більше не появлялася, слухняно підвівся, мовчки хитнув головою в подяці господині, пішов до дверей слідом за своїм хоч випадковим, а все ж хазяїном. Їх ніхто не затримував.

Спати помостилися на торзі, Какора зладнав собі буду на повозі, Сивоок поклався під возом і заснув одразу, бо це вперше після Лучукової смерті якось відтанув душею і знов став просто натомленим до смерті хлопцем, сповненим вражень і дивноти. Але й крізь мертву змореність пробився до нього вночі сон; снилося йому, що знову переживає він відразу аж три смерті: смерть діда Родима, Лучукову і, що вже й зовсім негадано-несподівано, смерть Велички, і плаче над усіма трьома смертями найдорожчих йому в світі людей, і сльози заливають його всього, він плаває в сльозах, і не теплі вони, а холодні, як крига, і він ось-ocь втоне в них. Щоб не втонути, він прокинувся. Насправді був увесь заливаний холодною водою, вода дзюркотіла з усіх шпар у повозі, а по боках, на відкритості лилася з темного неба суцільними потоками. Чиїсь руки хапливо торсали Сивоока, він ніяк не міг прокинутися, дощ для нього ще й досі був слізьми з тяжкого сну, а невідомі руки хіба що Величчині. Мовчазно сяйнула широка блискавка, видерла з пітьми біле, ніби мертве, жіноче обличчя над Сивооком, і лиш тоді він прокинувся назовсім і впізнав Ягоду коло себе, почув її зляканий, стривожений, заклопотаний шепіт: «Швидше, швидше, швидше!» Мовчки підкоряючись її рукам, він вибрався з-під воза, пірнув у несамовиті потоки води, зачеплений міцною рукою жінки, побіг кудись до всіх бісів у зуби, нагинався у якісь приземні двері, в які впихала його Ягода, а потім стояв у сухій темряві, десь телесувалася гроза, били блискавиці, розколював небо грім, та тільки не тут, не в цій приємній тиші, де тільки биття твого серця та ще чийогось, та палюче тіло в облиплому мокрому вбранні тулиться до того, штовхає тебе далі, далі, в ще більші темнощі, ще в тихіший затишок: «Сюди, сюди, сюди!»

Притискувалася до нього, обпливала його й обплітала звідусіль, робила зачароване коло незвіданих доторків, несвідомо, невміло він відповідав їй, і це були його перші обійми, її уста з гірким присмаком трав були на його устах, і на його щоках, і на очах, а він, що чув про це не тільки з дурних Какориних пісень, пробував відповісти їй, і то були перші його цілунки. Вона щось шепотіла йому, і він теж відшепочуйав їй, обоє палали в сором'язливому вогні, обоє були в ту мить однакові, хоч вона вже зазнала колись розкошітіла, а він ще не вийшов за межі дитинності, може, тому й вона повернулася в стан первісної незайманості, стидкі вдень її очі тепер сховалися й не бентежили хлопця, і вона це знала, і їй було мило тільки так, тільки мати його коло себе, горіти, горіти, палати й не згоряти й не Спалахувати.

Так і збігла ніч у п'янливому борінні їхніх молодих тіл, світанок пробився крізь високі трикутні віконечка досередини, вони побачили одне одного, втомлені й виснажені, але зраділі побачили самих себе після невпинного змагу й нескінченних доторків, од кожного з яких вибухає кров, вони були в бічній каплиці храму, попід стінами стояли боги, окуті в срібло й золото, боги в диких барвах родючого й плодючого світу, на них позирали Ярило й Мокош, безсоромно голі боги осудливо стояли навколо цих двох, в одязі розметаному й розхристаному, хоч і відали всемогутні боги, що найголовнішого між тими двома не сталося.

А хлопець і жінка й раді були тому. Надто ж коли в трикутних віконечках завидніло днем.

— Куди ти мене привела? — злякано спитав Сивоок, і це були перші виразні слова за весь час.

— Мовчи! — затулила йому долонею рота Ягода. — Сиди тихо! Так треба. Боги нам пробачать. Вони добрі.

— А люди? Звенислава? — спитав Сивоок.

—- Вони не знатимуть.

Какори на торгу не було. Зник безслідно. Не став ні шукати ні ждати Сивоока. Мав свої купецькі пильні справи, квапився Далі. Тільки посеред торгу конячі купки та Сивоокове майно: міх і палиця.

Так Сивоок став жити в Радогості і вчитися в тітки Звенислави пізнавати не тільки поверхню, але й душу барв. У діда Родима спостерігав тільки, яка краска куди кладеться, сприймав те, як несхитну даність, тепер від доброї серцем старої жінки довідувався, що кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі, м'які, тверді, гострі, тихі, гризливі, солодкі, млосні, терпкі, урочисті, достойні, тяжкі, понурі, вбивчі. Він знав тепер, що червона барва означає кохання й милосердя, небесна — вірність, біла — невинність, радість, зелена — надію, вічність, чорна — жалобу, смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота ж — святість, досконалість, мудрість, повагу.

Він пробував сам накидати барви на глину й на дерево, і в нього вийшло відразу, аж він сам не повірив, а Звенислава сказала, що в нього між оком і рукою є те, чого нема ні в кого з людей, а саме цим і визначається той, що може вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків.

Ночами, коли ніщо не ставало на заваді, приходила Ягода. Знов було між ними те саме, що першої ночі в храмі, але на більше Сивоок не зважувався, а коли розшаліла Ягода пробувала допитатися, чому вона не люба йому, розповідав їй про Величку,

— Та її ж нема! — дивувалася Ягода.

— Десь є.

— Але тут коло тебе я!

— Стоїть вона переді мною.

— Яка ж то?

— Тоненька й маленька. Мов стеблинка.

— Дурний!

Вона цілувала його, бігла, погрожувала більше не прийти, але приходила ще, і знов починалося те саме, аж поки сталося неминуче. Тоді вже йшла лісами строката осінь, ярували в пущах тури, падали перші приморозки на землю, в Радогості на ніч протоплювалися хижі, і Сивоок теж розводив у своїй оселі палахкотюче вогнище, і от коло нього, не витримавши жароти вогню внутрішнього й багаттєвого, Сивоок став чоловіком. Ягода втекла від нього, заповідаючи прихід ще й на завтра, але вже не прийшла більше довіку.

Вранці коло брам Радогостя стала дружина з червоними щитами.

Нагло і спокійно з'явилася нізвідки, виступила з борів, мовби породжена ними, прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла незрушно, чи то посувалася просто до того замшілого мосту й до тої брами, крізь яку входили колись до Радогостя Какора й Сивоок.

Але Сивоок ще не бачив того, що діялося перед мостом, під старезними священними борами, повитими холодним осіннім туманом. Він побачив дружину згодом, а тут, у хижі, відведеній йому Звениславою, перше, що побачив, була сірість, яка покрила спомин про ніч, про те, що сталося вночі, сірість сорому й відрази. Він лежав на широкій дубовій лаві, покритій ведмежим хутром, вихолола хижа віяла на нього холодним спомином того, що сталося вночі, а може, перед самим світанням, він би радше хотів, щоб нічого того не було, але знав добре, що вже вороття нема, що він не повернеться ніколи в дитинність, з якої сам вискочив, зате він міг бодай на якусь годину сховатися від самого себе, міг повернутися в сон, він натягнув на себе теплу кожушину, десь були крики й тупотнява, такі незвичні й дивні в тихому завжди Радогості, і все це вганяло його в сон, сіра заволока поймала йому не самі тільки очі, а й мозок, не вірило-ся, що так недавно, ще тільки вчора, він жив у барвистому світі Звениславиних навчань, а тепер була сіра зола на згаслому багатті, сірість у віконцях, сірість у всьому. Він заснув, і приснилася йому тиша, тиша на Яворовім озері, тиша в пущах, а в городі тиші не було, в городі били в дерев'яні била й калатала, грюкали в двері, кричали, бігли, тупотіли. І Сивоок теж мав бігти, розбуджений кимось чи прокинувшись сам, він штовхнув важкі надвірні двері, тривожний холод різонув йому обличчя, він побачив людей, всі бігли в напрямку до пильнованої ведмедем брами, діти ще десь спали, тут були тільки жінки, багато жінок, але й чоловіків, хоч як то дивно теж було не менше, бігли всі: ті, що жили на пісних узгір'ях, і ті, що на жирних левадах, і ті, що в ярах, чоловіки несли зброю — хто дрюк, хто спис, хто сокиру, хто меч, у одних були великі шкіряні щити, в других — дерев'яні затулки, в інших — то й нічого, чоловіки несли зброю неохоче, так ніби там десь мав появитися збісілий вепр і ніхто не хотів квапитися до нього, сподіваючись, що хтось заб'є його ще до того, як ти туди дістанешся, бо ніколи не слід поспішати до біди, а тим більше шукати її — вона сама тебе знайде швидко й нещадно.

.Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем і калиною, не вистачало ще звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогості, бо всі кинулися назустріч небезпеці, ще не вірячи в неї, ще тільки намагаючись пересвідчитися, ще кленучи не ворога, який з'явився, немов вичаруваний пущами, немов дурна витівка випадку, а проклинаючи Родолюба, міського волоцюгу, старого пройдисвіта, який мав химерну звичку не спати ночами і волочитися по борах і пущах, бо, мовляв, тільки там почував себе вільно, тільки там дихалося йому гарно й спокійно. Удень він приходив у город і спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лісах, і ніякий звір не зачіпав його, так неначе був то не чоловік, а теж собі дик, звався Родолюб, а роду свого не мав і не пам'ятав, однак вважав себе якось і чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерігши, що до -города підступає чужа дружина, прибіг удосвіта і сполохав усіх.

.Вискакуючи з хижі, Сивоок ухопив.. свого дубця просто для того, щоб мати в руках щось звичне, не вважз-з то зброєю, а просто неодмінною належністю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю, вже завчасу наставляючи її на невидимого супротивника, замахав і собі палицею так, ніби мала то бути найгрізніша зброя, хотів показати, що й він муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер .покладатися, бо позаду в нього лишається нинішня ніч, ніч переступу, радості й горя.

Він біг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина має легкість і жвавість лише до якоїсь межі. Потім вона приростає до землі, стає дивно неповороткою у рухах і вчинках. Може, це й є межа між хлоп'яцтвом і чоловічістю?

Хлопцем він би міг просто збігати, поглянути, що там діється, міг повернутися звідти, міг би й просто собі спати. Але був чоловіком, небезпека ставала невідворотною не тільки для когось, а й для нього.

Разом з усіма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця і зброї засліпив його на мить, сонце ще тільки пробивалося крізь ліси й туман, та вже несло в собі свою несамовитість, і того було досить, щоб поназбирувалося його яріння на кінчиках ворожих списів, і ті списи подовжилися в безконечність і вражали кожного ще здаля у нанвразливіше — в очі. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто долонею, і так стояли — з одного боку кінна дружина з червоними щитами, підпирана темними валами піших воїв, а з другого — задиханий, розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини більшав, густішав і від того ставав ще розбурханішим і звированішим.

У вузькому просторі між брамою й мостом ставало тісніше й тісніше, тіснява ще побільшувалася, здавалося, від гамору, який линув згори, де на валу й заборолі купчилося жіноцтво Радогостя, що мало тим самим підохотити своїх мужів, бо, як тільки з'явилася видима небезпека, відразу набув чинності прадавній звичай, за яким чоловіки мали воювати, а жінки тільки надихати їх на перемогу; щоправда, в Радогості це правило послідовно не витримувалося, немало жіноцтва штовхалося поміж чоловіцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолі не було жодного чоловіка, і найстаріші, і наймолодші кинулися сюди, до брами, всі несли зброю, хто яку мав, найхоробріші вибігли аж на, міст, на мосту теж було повно, може, то були й не найхоробріші, а просто випхнуті наперед, бо однаково хтось завжди має бути попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду і в своїх, і у ворога, то мусиш виказати все, на що здатен, — так і почали передні радогощани свої зухвалі перегукування з дружиною.

Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед дружиною, і від дружини відокремилося кілька верхівців, доскакали на відстань польоту стріли.

— Хто такі? — закричали до них радогощанн.

— Великий князь Володимир.

— Що за князь?

— А з Києва.

— То й сидіть у Києві.

— Всі землі — київські.

— Та не наша.

— Принесли вам хрест.

— Несіть назад.

— Князь шле вам милосердя.

— Обійдемося!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2