Павло Загребельний - Диво (сторінка 26)

Нечутно вилетіла з натовпу стріла, вбилася в землю перед одним з верхівців. Просто щоб полякати. Верхівець здибив коня, круто завернув його, інші теж стали завертати коней, поскакали до дружини, їм услід сипнули стріли. Щоб долякати до решти. Але нічого не вийшло. Від дружини відкотилася добра її частка, кількасот верхівців, наставляючи списи, помчали до мосту, всі, хто був перед мостом, мерщій кинулися втікати, Сивоок теж з усіма, і з цього часу весь перебіг подій для нього переплутався не до простеження, лише згодом зміг збагнути, що сталося, але то вже було запізно, та хоч би й сталося те раніше, нічим би не зумів зарадити.

Отож вони летіли, щоб прилучитися до своїх, ігерш між їх допадуть князеві дружинники, а на мості теж не стояли так собі: мало не з-під ніг у Сивоока і його товаришів виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, колоди, виходить, лежали нічим не закріплювані, трималися просто завдяки своїй власній вазі, а тепер їх легко й швидко спихано вниз, у глибокий рів, і передня частина мосту враз вишкірилася самими подовжніми лежаями, вершники, які вже доскочили до реву, туго напнули повіддя, коні затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не поруйнованої ще частини мосту, летіли до них насмішкуваті вигуки, кпини, вихваляння:

— Що ж бо не стрибаєте?

— Випустіть свого князя напереді

— Щитами затуліть діркуі

— Вони ж у вас червоні!

— А ми маємо щити зі скор!

— Маємо, а вам — дзуськи!

Вищало згори жіноцтво, глухо гуділи й напирали задні, яким хотілося побачити дружинників та, може, й докинути їм якесь там слівце, так довго ношене й надумане, бо в щоденних турботах слів вимагалося мало, якось обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тоді кожен висипав усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися наперед ті, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспішав з козами на торг, і через те тіснява ще побільшала, хтось уже волав на поміч, когось душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жіночими зойками, переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, і вже коло брами зродилися крики муки, ганьби і болю; там щось діялося і таке страшне й несподіване, що всі, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в той бік і, полишаючи напіврозметаний міст, наставляючи спини торжествуючим дрижинникам, ринули до брами й за браму, і Сивоок пробився туди знову ж таки серед перших, але ліпше було йому й не пробиватися, бо там кипів справжній бій, там теж, мов зроджені нечистою силою, вигарцьовували верхівці з такими самими червоними щитами, як і в тих, що стояли перед розметаним мостом, а коло верхівців рубалися мечами й кололися довгими списами піші воїни, теж прикривані міцними щитами, воїни, вмілі, безжальні, жорстокі.

Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмідь, що колись так налякав Сивоока, падали вбиті й поранені радогощани, може, й Сивоок упав би вбитий або поранений, якби він і далі ліз наперед, у саме вировиння, але йому перед очі став велетенський верхівець: ні кінь, ні одяг верхівців не були знані Сивооку, зате надто добре відома йому була постать того чоловіка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у руці нападника, хоч мечем тим він нікого й не рубав, бо стояв собі збоку на згірку і тільки помахував зброєю, мовби відганяв від коня ґедзів чи мух, то вже тоді хлопець відразу впізнав бабонюха Какору і навіть не здивувався, що той тут, так ніби купець і не виїздив з Радогостя, спав собі десь, напившись міцного меду, а це почув гамір та й прискочив, щоб не взівати здобичі, бо купець повинен мати зиск з усього, на те він і купець. І як тільки він упізнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згірок, ще здаля виважуючи свого дубця і приміряючись до передніх ніг коня, бо навіть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров, коли падали вбиті ні за що й ні про що люди, Сивоок ще якось не міг зважитися бити людину, яка його не б'є, навіть таку людину, як Какора, він вицілював тільки коня, хотів звалити його, поставити навколішки, а потім вибити з Какориних рук меч і бодай тим відомстити за Лучукову смерть. А може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогості, за оцей несподіваний удар в спину захисникам города? За те, що привів сюди князя? Якщо хтось винен був у тому, що діялося цього ранку, то ось він перед Сивооком. І якщо вже Сивоок хотів мститися, то мав він мститися безжально. Але ще жило в його душі надто багато дитинності, не вмів з холодним розумом наносити удар, а ще гірше: не зміг відразу розплутати весь той клубок подій, що намножувалися сьогодні з досвітку, почавшись ще з тої хвилі, коли Какора з своїм обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб піднести його як дарунок князеві за якісь там вигоди й зиски. Аби міг, аби знав, то бив би Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забіг наперед коня, вицілюючи тварину по передніх ногах. Какора вчасно його запримітив, здибив над хлопцем коня, зім'яв Сивоока, загримів:

— Гоп! Гоп! Держіть мого роба!

Сивоок вивернувся з-під важучого коня, щоб не бути роздавленим, побіг униз, а за ним хекав роз'юшеним звіром жеребець, ревів Какора, хтось намагався перепинити дорогу хлопцеві, і тут уже він, не дивлячись, махнув мацапигою, і той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потім хлопця хапали з двох боків, і він бив мацагирею правобіч і лівобіч, потім врізався в саму гущу бійки і стояв на смерть разом з радогощанами, поки його не оглушили чимось і він довго лежав серед мертвих, і по ньому топталися люди й коні, і він упав у несвідомість, коли видобувся з забуття, то повз нього проскакували чужі верхівці, а десь на згір'ях і в долах Радогостя лунали крики й зойки, там бігали розпатлані жінки, за ними ганялися чужі вої, і над усім цим стелився дим, диму більшало й більшало, власне, від диму, мабуть, Сивоок і повернувся до свідомості. Задихаючись і кашляючи, він підвів голову і побачив високий стовп тлустого полум'я над Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене знадвору й зсередини небаченими візерунками. різьбленням і барвами.

Тоді він схопився і побіг туди, і ніхто йому не заважав, ніхто не ловив його, бо він був, мабуть, єдиний, хто біг у пожежу, всі інші втікали звідти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що траплялося на путі: будівлі, дерева, збіжжя, ревла худоба, ґвалтували собаки, іржали коні, а над усім — сухий потріск вогню, бурхання полум'я, чорне диийвище.

Потім все ж на нього накинулися якісь люди, він боронився, бив, може, й відібрав навіть комусь життя, але сам зостався цілий, тільки потовчений і сповитий міцним ремінням так, що насилу міг рухатися. Його приведено, як і багатьох інших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежі, але звідки її теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними щитами, мовби перенесена неземною силою з-під пущі просто сюди, в саму середину Радогостя, попереду дружини стояв білий кінь у дорогім уборі, але не коня перш за все угледів Сиво-ок, не коштовне нагруддя на ньому й не шиту золотом і камінням попону, а старого чоловіка, що сидів наперед коня на ремінному розставному стільчикові. І знов не дорогі шати запримітив він на чоловікові, не скарлатини заморський плащ поверх золотої луски броні, запнутий круглою коштовною пряжкою, не шиті перлами чоботи з зеленого багдадського сап'яну, не меч у піхвах, здоблених золотою чеканкою, рубінами, яшмою і смарагдами — все це він зауважив згодом, коли не мав що робити, а тільки стояв і слухав, як перемовлялися про його долю, говорили про нього, як про шматок дерева, як про річ, яку можна просто викинути або віддати комусь. А тоді, коли його пхнули наперед того сидячого старого, він побачив перш за все його очі. Він наштовхнувся на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті очі дивилися на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не крізь нього, вони все бачили і водночас — нічого, для них не існувало нічого на світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, знанням, заспокоєністю. Ті очі так вразили хлопця, що він навіть не подивувався з'явленню Какори, вже не на коні, а пішого, хоч однаково настирливого й нахабного. Какора міцно тримався за ремені, що сповивали Сивоока, здавалося, що йому залежало передовсім на тому реміняччі, а не на хлопцеві, поки хлопець завмерло розглядав холодні очі старого, Какора схилив свою головешку в поклоні, забурмотів:

— Великий князю, то є київський отрок, що слугував мені, а нині...

Очі так само жили своїм окремим світом, і голос, що пролунав у відповідь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос старого чоловіка, в голосі чулася міць, вгадувалася давнолітня звичка до повелінь, а ще пробивалося крізь той голос жирне їдво і питво досхочу, але Сивоок, як і перед тим, не вслухався в слова, він чув усе, та не заглиблювався в зміст, він бачив тепер виразно і старого чоловіка, якого Какора назвав великим князем і який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок і його коня, і багатий убор, і багаті шати, але найбільше цікавили його оті тверді очі, майже нелюдські.

— А раз київський, то хрещений, — бурмотів Какора.

— Гаразд, — мовив князь.

— А як маю свою здобич у городі, то хай цей отрок...

— Про що мовиш?

— Хай буде моїм челядином. Робом.

— Не твій отрок, а київський я...

— Зоставався тут...

— Однаково — київський...

—- Але ж, князю, — в Какори голос став майже плачливий.

— А що київське — то князівське.

— Маю здобич свою за повелінням...

— Маєш — то й май собі. Отрок — княжий чоловік. Розв'язати.

— Втече! — закричав Какора.

— Правда? — спитав князь, не дивлячись на Сивоока.

— Втечу, — чесно пообіцяв Сивоок.

— Тоді розв'язуйте його! — звелів князь і відвернувся, так ніби втомився від розглядин такого незвичайного отрока, насправді ж, певно, й не бачив його, бо хіба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними очима?

Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, він би боронився, кусався б, рвався щосили, але нічого того не сталося, просто старий чоловік з холодними очима звелів розв'язати, чиїсь руки вміло розплутали на ньому реміння. Какора, щоправда, штурхнув під бік, але відразу й відскочив, остерігаючись скорої здачі. Сивоок поворушив затеклими руками, ступив туди й сюди — був вільний, образливо вільний, втікати не хотілося, бо не мав куди та й не було причини для втечі.

Тепер його ніхто не чіпав, бо якось усі довідалися, що він був перед князевими очима і князь повелів залічити його до своїх воїв. Сивоок міг штовхатися серед усіх, міг кудись бігти, як усі, міг щось там тягти, з кимось їсти, пити. Але він мав свій клопіт, кинувся до будинку Звенислави — там усе палало, став шукати Ягоду, побіг до того місця, де стояла його хижа, — і скрізь вогонь, вогонь, вогонь.

Пошарпаний, потовчений, закіптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу, то в другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорів би, зрозпаченим тим, що не знаходить ні Ягоди, ні Звенислави, не міг до пуття збагнути всього, що чув, а чув безліч страшних розповідей, уриваних звідомлень, билиць і небилиць; і так кінчився день і проминула ніч, а в Радогості ще палало, й дим розповзався на довколишні пущі, і вже повзли нові чутки про те, як учора згоріла в капищі Звенислава і, може, ще дехто, і як воЇ й дружина погнали увечері всіх радогощан до Яворового озера, щоб вони прийняли там хрест, і як привезені князем з собою київські 6 грецькі священики зайшли під явори і наготували хрести й сосуди з свяченою водою і кропила, а люди не хотіли йти в воду, і був лемент, і крик, і розпач, а потім з Яворового озера здійнялися руки могутні й шорсткі, як засохле явориння, що сотні літ стояло в водах, і вхопили священиків, а за ними 6 декотрих дружинників і так з усім, що ті мали з собою: з хрестами, кропильницями, зброєю, — втягли їх у озеро, і вода навіки зімкнулися над ними, і жах запанував там, усі кинулися врозтіч, аж поки довідався про все князь і повелів поставити нових священиків і сам приїхав на берег озера, щоб простежити за хрещенням непокірних радогощан, а як треба буде то й стати на прю з їхніми старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися першою пожертвою, яку собі обрали, і вже нічого більше не відбулося страшного, і вранці князь повелів гасити пожежі і ставити на місці Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.

Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.

І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього найдорожче.

1941 РІК

ОСІНЬ, КИЇВ

Цибульо, кинь дурити голову!

П. Пікассо

З гестапо прийшли згодом; дали професорові Отаві передихнути після концтабору два дні, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж він мав ринести з того табору найбільший ляк перед таємничим гестапо, якого жахалися бЬльше, ніж стрілянини в ярах, бо там просто вбивали, а в гестапо, як розповідали, людей довго й жорстоко мучили, щоб потім покінчити з ними в якийсь особливо вишуканий і катівський спосіб, отож вони не квапилися, однаково професорові Отаві нікуди було податися, кожен його порух був простежений, будинок надійно охоронявся не з огляду на перебування в ньому Гордія Отави, а з інших причин, але вже раз сюди втрапив і радянський професор, то мав там сидіти доти, доки прийдуть за ним звідти, звідки мають прийти, а тим часом хай він сидить, трохи оклигує після сирецьких розкошів і проймається переляком до шпіку кісток. Отож, певне, з таких високих міркувань гестапівці й не квапилися і прийшли не перші, навіть професор Шнурре не став непокоїти Гордія Отаву в перші два дні його перебування у власнім помешканні, бо хотілося йому показатися не як штурмбанфюрерові, з чим він завжди встиг би, а передовсім — як професорові Адальберту Шнурре, давньому опоненту професора Отави, до деякої міри колезі е цетера, е цетера. І ото поки в гестапо функціонер, який мав на оці Гордія Отаву вже з тої миті, як його виведено за колючий дріт (точніше, з-за колючого дроту) Сиренького концтабору, готував ще тільки бланк для повістки, що її мав виписати й послати через озброєного автоматом мотоцикліста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснів од дощу й твердо гримів од кожного поруху, — мертвий звук приреченості, підкреслюваний ще самою постаттю мотоцикліста, незугарне кострубатою і зловісною, — так ото, випереджаючи всіх: і Адальберта Шнурре з його залишками професорської делікатності, і гестапівського функціонера з його теорією неквапливого страху, і чорного мотоцикліста, в плащі з мертвим шерехом, — до помешкання професора Гордія Отави прибився зовсім нежданий чоловік.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2