Диво - Павло Загребельний (сторінка 28)

— Дякую, не вживаю, — ледь посміхаючись, відповів Отава.

— У вас гарний настрій? — поцікавився зондер.

— Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались, — пішов напролом Отава.

— Прошу пам'ятати, — сухо сказав гестапівець, — тут не жартують.

— Знаю.

— Тут відповідати на запитання.

— Або не відповідати, — уточнив Отава.

— Ні, — облизуючи губи, нахилив голову гестапівець, — відповідати.

Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла нагорі, сказав, сідаючи:

— Ви будете розповідати.

— Що саме? — не зрозумів Отава.

— Все.

— Але що саме?

— Ви — професор Отава. Так?

— Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер — просто...

— Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?

— Як усі, — сказав Отава, — Як увесь мій народ.

— Я питаю — ви член партії більшовиків?

— Зараз це не грає ролі.

— Я питаю.

— На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.

— Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?

— Тобто?

— Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?

— Але ж... дивно... Це — моє місто... Тут мій батько, дід, усі...

— Моральні категорії нас не цікавлять. З якою метою ви лишилися?

— Щодо мене, то тут були різні причини, але... Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що — допитуватимете цілий наш народ?

— З якою метою? — не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.

— Рятувати історичні споруди Києва, — сказав утомлено Отава, — собори, Лавру... Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали... Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей — інші клопоти... Але не будемо про це...

— А яка мета? — гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.

— Все, більше мені сказати нічого.

— Хто залишився з вами?

Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім'я в цьому гніздовищі смерті він не міг.

— Сам, — сказав він, — я завжди був самотнім... Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності...

— Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?

— Спільники? В чому?

— У вашій роботі.

— В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає...

— Нас не цікавить ваша праця вченого... Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху... Тут, у Києві...

— Здається, ви сказали, що тут не жартують? — холодно нагадав Отава. — Що мають означати ваші слова?

— Означають те, що означають. — Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця. — Підписувати. Можу перекласти.

— Не треба, я розумію по-німецьки, — сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.

— Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але... Просто мій дивний характер спричинився... Але завдання... підривна робота... Це смішно... Я не можу підписувати таке...

— Не підпишете — наслідки будуть звичайні, — байдуже промовив гестапівець.

— Це — неправда.

— Наслідки будуть звичайні, — підвівся гестапівець, — прошу подумати. — Він позамикав шухляди і вийшов, лишивши Отаві списані виразним, крупним почерком аркуші з чорними орлами вгорі і гостро заструганий олівець.

Отава ще трохи посидів і знов помандрував до вікна вивчати внутрішню гестапівську в'язницю, тиху й причаєну зовні, схожу на добре пильнований склад для зберігання державних скарбів.

Невже Шнурре витяг його з табору смерті лиш для того, щоб тепер піддати допиту в гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячі разів допитувати в самому таборі, могли забрати в гестапо просто звідти, не завозячи до квартири, не влаштовуючи цього спектаклю з поверненням до життя, до звичної обстановки. Може, й з Борисом, з його рятуванням — теж спектакль? І цей виклик і допит — теж одна з дій уміло відрежисерованого кимось спектаклю? Але ким і навіщо? Який інтерес являє для них відлюдькуватий професор, що ламав собі голову над якимись там мистецькими таємницями часів Київської Русі? Був би він фізик, математик, металознавець, мав би справу з оборонною технікою, з авіацією, з моторами. А так — фрески, мозаїки, спроба реконструювати перебіг подій, що мали місце тисячу років тому. Кого б це зацікавило?

Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кілька разів повторив, що наслідки будуть звичайні, зник, а професор Отава нарешті вже тепер усвідомив собі похмурий зміст слів «звичайні наслідки», бо значити це могло тільки одне: смерть, кінець, зникнення. Для гестапо — це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав до випадків незвичайних і, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерів, просто протиприродних.

«А що, коли сказати йому про Шнурре? — відчаено подумав Отава. — Якщо цей тип і знає про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт мого знайомства з їхнім есесівським професором. Я ж скажу, що просто — його колега...»

Гестапівець, мовби передчуваючи несподіванку, яку готує йому радянський професор, довго не приходив, певно, він десь тішився з свого великого вміння наганяти страх на свої жертви, може, навіть спустився вниз, вийшов на вулицю і смачно пообідав у ресторані навпроти, на якому красувалася вивіска: «Тільки для німців», — а потім ще й дозволив собі невеличкий променад туди й сюди попід пишними влітку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, бо нічого не може бути ліпшого за дерева в кам'яному місті, це зондерфюрер, вихідець з зеленої Тюрінгії, знав аж он як добре, а ще він знав, що людині, окрім здатності милуватися деревами, квітами, жінками і мальовничими пейзажами, корисно час від часу лякатися, для цього лиш треба створити відповідні умови, і всі на землі, власне, повинні поділятися на тих, що лякаються, бояться, і на тих, що створюють їм для цього належні умови. Що ж до радянського професора, то він має умови просто виняткові, лишилося тільки пересвідчитися, до якого стану переляку той дійшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху і негадано з'явився перед професором Отавою.

— Ну, отже? — бадьоро вигукнув він. Професор розглядав внутрішню в'язницю гестапо. Зондерфюрер підійшов до нього, теж став дивитися в двір, на загратовані віконечка, які в нього не викликали жодного відчуття, він дивився на них так само байдуже, як на кришки каналізаційних люків на вулицях міста, скажімо, або на що? Ну, це не грає жодної ролі. Хай уже малює собі приємні картинки, споглядаючи на в'язничні віконечка, професор, який, здається, мав усе життя справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справді так, базується на буйній уяві.

— То що? — ще бадьоріше поспитав гестапівець, переконаний, що Отаву вже зламано остаточно, бо чоловік не може навіть відірватися від споглядання свого ймовірного житла, що було б ще далеко не гіршим кінцем!

— Вам відомий професор Шнурре? — зненацька спитав Отава, спокійно відходячи од вікна.

— Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати?

— Може, ви його краще знаєте як штурмбанфюрера Шнурре?

— Штурмбанфюрер Шнурре?

— Він живе у тому самому будинку, що я.

— Не грає ролі.

— Ми з ним давні колеги.

— Може, ви ще скажете, що він — ваш спільник?

— Він вивіз мене з табору на Сирці.

— Припустимо.

— Він мене шукав там дуже довго і вперто.

— Якби він звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше.

— Але тепер він буде розчарований, коли довідається, -що надаремне відшукував мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла...

— Так, — сказав гестапівець, — я довідаюся. Чекати.

Він вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою розгубленістю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурі віконечка внутрішньої в'язниці.

Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то перестаєш його бачити, думаєш зовсім про інше або й зовсім ні про що не думаєш, відчуваєш цілковиту нездатність твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворюєшся на такий самий неживий предмет, як і той, що маєш перед собою. А коли перед тобою в'язниця — один із найдавніших людських винаходів... Як то кажуть: «Не зарікайся: і по мудрому чорт катається...» Нема забезпечень, нема гарантій, а в його становищі — нема порятунку. Ще зовсім недавно фашизм сприймався як щось, далеке, нереальне, як наполовину породження пропаганди. Дивилися кінофільми «Родина Оппенгейм», «Професор Мамлок» — штурмовики, гестапо, арешти, але сприймалося це навіть не як віддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще одного народу, який не знав, за кого голосу вати на виборах. Тільки віддати голоси, кому належало, і ситуація була б зовсім відмінною. А в Іспанії фашизм ніколи б не переміг, якби західні держави не наклали ембарго на ввіз зброї, бо республіканці задихалися без зброї, а фашистів тим часом щедро і безкарно, цілком безкарно і нахабно постачали всім необхідним і Гітлер, і Муссоліні. В Італії фашизм уявлявсяґй геть чимось оперетковим, з отією грою Муссоліні під римських цезарів, з його промовами з балкона Венеціанського палацу в Римі, з переодяганням в чорні сорочки. Ясна річ, ми усвідомлювали небезпеку, ми знали, що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на будь-яку з існуючих нині й з тих, що будь-коли існували в історії людства, але ми відчували і власну могутність, ми бадьоро співали «Если завтра война...» і обіцяли бити ворога на його території, і заколисаний такою упевненістю якийсь там професор Отава міг дозволити собі розкіш займатися вивченням аж таких відлеглих проблем, як мистецьке минуле свого народу, спокійно й неквапом відтворював він у своїй уяві золотий вік Київської Русі, відбував разом з давніми майстрами мандрівки по всій землі, вкритій пущами й борами, будував собори, покривав їх дивними фресками й дорогою мусією, і ніхто йому не заважав, ніхто не ставив того за зле; шанобливість, якою оточувано його, на перший погляд дивацькі й не кожному потрібні заняття, впокоювала Гордія Отаву дедал більше, він був переконаний, що так триватиме стільки, скільки має бути, ніщо не завадить йому викінчити справу його життя, ніхто потім не звинуватить його в тому, що він змарнував своє життя, прогайнував його, провів у неробстві.

Але щоб отакий дивний і сумний фінал, безглуздо-трагічний фінал?

I no мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вічно актуальна пересторога...

Шнурре примчав до гестапо сам. Він не покладався на тих запопадливих телепнів, які те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх до в'язниці. На ньому був сірий цивільний костюм, сіре ворсисте пальто, м'який капелюх, який він скинув, убігши поперед зондерфюрера до кімнати, до півтем-ної кімнати, де Гордій Отава ще й крізь сутінки намагався розгледіти внутрішню гестапівську в'язницю й снував свої невеселі думи. Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха (аж диво бере, як він довіз незім'ятим з самої Німеччини такого м'якого капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що спітнів, поки вибігав на четвертий поверх, бо він не міг спокійно підійматися по сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, він і не сподівався на підтримку, цілком випадково, ймовірно, згадавши його ім'я, але серед людей науки мають існувати певні норми поводження, має бути, як то кажуть, солідарність, старі професори ще за його юності вчили, що між ученими має бути солідарність навіть у помилках, як між святими й жінками — в гріхах, хоча це можна було б віднести й на карб державних діячів, які то а незрозумілою прискіпливістю вишукують щонайменші похибки один в одного, то раптом заплющують очі навіть на цілком відвертий розбій, але, хвала богу, з цим буде назавжди покінчено, як тільки в Європі, а там і в .цілому світі запанує новий лад, встановлений доблесними німецькими військами під мудрим проводом фюрера, бо німецька нація віддавна вважається найсправедливішою на землі, її великі мислителі, поети, музиканти заклали, як ніхто інший, підвалини для гармонійного правопорядку в світі, лишається тепер зробити ще одне зусилля і...

Він говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно поступився Отаві місцем коло поручнів, бо ж однаково той не міг кинутися вниз, у вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену міцною дротяною сіткою, опріч того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й благородно рятували (і вже вдруге, а якщо лічити ще й випадок з сином, то втретє!), не було ні причин, ні тім більше сенсу, якщо взагалі можна відшукати будь-який сенс у тому, щоб добровільно розбивати голову, яку ще нікому не вдавалося заново склеїти, так, ха-ха!.. — на жаль, не вдавалося, хоч іноді така потреба й відчувалася; історія наводить нам безліч прикладів, і в даному випадку голова професора Отави теж належить історії, так як належать історії обличчя всіх великих державних мужів, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений (професор Отава вранці й не помітив тої «прикраси») великим портретом Гітлера з українським написом внизу: «Гітлер-визволитель», — зеленаво-брунатні відтіння, військовий плащ з настовбурченим коміром, високий офіцерський кашкет, звіряче поличчя між зеленавістю картуза й плаща, розмахані штрихи, всезагальна колючість, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; бідна історія! — невже їй нічого більше привласнювати, окрім таких мармиз?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2