Павло Загребельний - Диво (сторінка 30)

Ненависть прийшла передовсім од матері, Рогніди, прийшла в нічному притаєному шепоті, прийшла з переповіданою так і отак похмурою повістю про напад Володимира на князівство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода і братів Рогнідиних, про наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв Рогніду, мов підложницю, а потім кинув заввагонілу, подався до Києва відвойовувати володарювання, у старшого брата свого Ярополка, якого заповзявся звести з світу ще відтоді, як горда Рогніда відмовила йому в жениханні, сказавши: «Не хочу роззути робичича, но Ярополка хочу».

Річ неймовірна: під той материн шепіт малий Ярослав ладен був забути власного батька і всю свою дитячу прихильність віддати незнаному Ярополку. Бо ж мати про нього так захоплено, так співчутливо розповідала. А рідний батько виступав лише забіякою й убивцем, бо позбавив життя не тільки старого Рогволода і його синів, але й рідного брата свого Ярополка і звелів те чинити в передсінку княжої гридниці, сидів, певно, в своєму кріслі посеред гридниці й слухав, як у сінях точилася боротьба, як зойкнув Ярополк, як упав на дерев'яну лунку підлогу.

— А йому ж було боляче? — питав хлопець матір. — Завжди боляче, коли вбивають?

Він знав, що таке біль, бо мав од народження вивихнуті ноги; ноги йому зовсім не підкорялися, вони собі жили окремішнім життям, він міг тільки повзати, підтягуючись на руках, вся його надія була на руки та на плечі, а з ногами не виходило нічого — не помагали ані молитви, ні молебні, ні свячена вода, ні купелі в травах, ні заморське питво.

Зате, прикутий до постелі, начувся всього стільки, що вистачило згодом на половину життя. Найперше, ясна річ, про батька, якому Рогніда ніколи не могла простити зла, ніколи, ніколи! Узяв гвалтом після вбивства рідних, а потім кинув її в Полоцьку і вже в Києві, вбивши Ярополка, взяв його дружину-грекиню собі в підложниці а чи й у жони, але й того видалося замало розпусникові, бо як народився від грекині Святополк (власне, син Ярополчий), а Рогиіда розрішилася Ізяславом, то вже князь мав у себе нову жону, Любушку-чехиню, та й та привела йому тільки одного сина Вишеслава і впала в немилість і від. 'Правлена була назад до Чехії в якийсь монастир, а Рогаіду привезено до Києва і пошановано нарешті як справжню княгиню, і вже тоді спородила вона Мстислава, а згодом Ярослава, але від того не сповнилася любов'ю до Володимира і кожному і 8 синів, ще той і не розумів нічого, вже нашіптувала про свою зневагу, про свій біль, і так вони й росли серед тої дивної глибоко затамованої ворожості материної до батька і серед цілковитої байдужості батькової до них і до матері, бо рідко бачили князя Володимира; мав він завжди безліч клопотів, частіше був у походах, аніж у Києві, збирав землі, впокорював непокірливих, дбав невідь про що й за що, а діти його росли без ласки й любові, всі різні, від різних матерів, з'єднані самим тільки батьком, а так — різноплеменні й різномовнії від грекині Яро-полкової — Святополк, від Рогніди — Ізяслав, Мстислав, Ярослав і Всеволод, від чехині Любуші — Вишеслав, від чехині Мальфреді — Святослав, Судислав, Позвізд, від болгарині з царського роду Симеонового — Борис і Гліб, від ромейської царівни Анни не було дітей, зате від німкені, з якою Володимир одружився в літо 6519, народився син Станіслав і дочка Марія-Доброніга.

Ярослав і не знав їх майже нікого, жив коло матері, мав свій біль, катувався своєю непорушністю; як тільки став розуміти навколишній світ, вже зненавидів його, хоч і прагнув усього, що було йому недоступне, хотілося йому сміху, біганини, крикняви, веселого вовтузіння, всього того, що бачив, коли підноси-.ли його до віконечка княжого терема і він визирав на київську вулицю, де серед куряви й бруду юрмилася дітлашня, бігали собаки, котилися повози, іржали коні, вешталися сюди й туди всілякі нероби або ж тяжко згиналися під вагою носії, де проходили й проїздили верхи на конях пиховиті дружинники, пленталися втомлені, збайдужілі до всього навкруги приведені з далеких погостів вої, викрасовувалися в своїх заморських нарядах багаті гості, пропливали, мов пишні пави, київські красуні в паволоках, узороччі а чи й просто в білих полотняних уборах, які однаково не псували їхньої вроди, а ща дужче увипуклювали.

А ще у відкрите віконце, окрім голосів і звабливих згуків, вливався київський дух, від якого в грудях у молодого князя щось мовби аж надривалося, хотілося йому чогось незбагненного, і від тої дикої незбагненності находив на нього приступ шалу, і Ярослав кричав до хрипу, до посиніння, бив кулаками свого пестуна Будня, гатив йому в випуклі груди, аж гуло, задихався від люті на все живе, здорове, нескалічене.

— Не туди б'єш, князю, — сміявся Будий, русявий молодий красень, що тим часом переморгувався крізь відчинене вікно княжого терема з якоюсь там молодичкою, — ось сюди влучай! Отакі Будеш добрим князем, ого!

З чотирьох літ Рогніда приставила до Ярослава вчителів грецьких, болгарських, варязьких і навіть латинських, вони забивали малому голову чужими словами й дивною грамотою, якої й не чувано досі, а Будий став коло князя вже пізніше, дивуючись кмітливості малого, досить швидко навчив його руських рєз, але передовсім заповзявся поставити Ярослава на ноги.

— Ти тільки мене слухай, то буде в нас з тобою діло, — казав Будий. — Ось я повідаю тобі про богатиря нашого, який сидів сиднем у хаті тридцять й три роки, а потім...

Він не давав спочинку малому князеві, примушував того згинати й розгинати ноги безліч разів, м'яв йому литочки своїми ведмежої сили лапами, підводив на ноги, а потім швидко випускав Ярослава з рук і той падав, боляче бився, кричав на пестуна, аж пінився, але Вудий не зважав і вперто робив своє.

— Скоро станеш на ноги, — втішав він Ярослава, — і стоятимеш так міцно, як, може, ніхто інший.

Ярослав тільки блідо всміхався на таку солодку брехню, але, як тільки знов доводилося йому падати, весь тіпався від злості, вистукував кулачками по чому попадя, кричав:

— Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зітнути тобі голову! Ти мене знатимеш!

А потім була та жахлива ніч, коли батько, князь Володимир, привіз собі з Корсуня нову жону, ромейську царівну Анну, перезрілу грекиню, яка пересиділася в невістках коло своїх братів-імператорів Василя й Константина. Певно, потрібна йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогніда вбачала в тому самий тільки блуд свого мужа, в безсилій злості спостерігала, як Володимир рік тому виходив аж до порогів, ждучи приїзду Анни, але прождав марно до самої зими, повернувся до Києва лихий на всіх близьких і далеких, а як тільки зійшла крига з Дніпра, спорядив похід на Корсунь і довго звойовував місто, а потім ще ждав, поки імператори з Царгорода пришлють йому Анну, і, нарешті, повернувся до Києва з новою жоною, з царицею, і сам уже не просто собі князь, а мовби цар усієї землі Руської, яку скупчив і утвердив своїми походами та дбанням, і отак уночі, просто з походу, з духом далекої дороги й склубоченими в бороді пахощами від заморської царівни, прийшов до Рогніди, розбудив Ярослава, якому снилося, що його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сідаючи, стовбичачи в напівтьмі, в розблиску двох свічок, запалених коло Рогнідиного ложа:

— Маю жону, царицю Анну, і не можу тепер мати більше нікого, так велить новий мій бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собі мужа, якого забагнеш серед моїх вельмож.

Тоді Рогніда зіскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгій білій сорочці, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його від Ярослава своєю постаттю, він бачив саму тільки матір і чув тільки її голос:

— Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш богові!

— Ти княгиня! — закричав малий князь так, як він кричав тільки на Будия.—  Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!

І він відчаєно виштовхнувся руками з нагрітої постелі, — руки мав напрочуд дужі як на його вісім літ, силою дорівнював чи й не дорослому мужу, — поштовх рук був такий несподіваний для нього самого, ідо він сів і простягнув ноги, як то роблять усі здорові люди, а потім подався на край ложа і вже не міг стриматися, вже ноги самі послизнули по м'якому хутрі, вже відкинуто легку ковдру з білячих шкурок, і вперше в своєму житті князь Ярослав без сторонньої допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й клекотіло від страху й напруження, все напнулося в ньому — от-от перерветася і він помре, але нічого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з відвертим страхом, Рогніда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечі, щоб не дати впасти, але він стояв і далі, навіть зміг спробувати відгорнути від себе матір, але зробив те для годиться, н-е мав сили ні на що більше, окрім цього першого в житті стояння на власних ногах, не міг навіть промовити слова, та де там слова — звуку бодай видати з себе не зміг би.

Князь Володимир ще трохи постояв остовпіло, потім важко повернувся й хильцем посунув з палати.

А Ярослав відтоді почав потроху ходити, підтримуваний і навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб ніхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтіч, все гойдалося перед очима, і якби не його неймовірна впертість, то чи й навчився б як слід ступати по землі, але мав невичерпні заряди наполегливості, яка передалася йому чи то від численних навчителів, чи то від батька, що в своїх державних ділах не знав ні впину, ні спочинку, чи то від матері з її невтишимою зненавистю до князя Володимира.

Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, і в любові, та навіть у дріб'язку.

...Князь Ярослав сидів над гарним озерцем — синювата латочка серед старих білих беріз, сидів уже давно, не помічав, що його чоботи з дорогого тіму, саджені по швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м'яке дерновиння і в ямки набігло води, м'яка шкіра розмокла, ноги князеві, власне, викупу-валися в воді, але він того не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо Холод у ногах відтягував пекучі думки, якими нуртувалася князева голова.

Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречка, бачив у ній своє відбиття — міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим, м'ясистим но-еом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про свої холодні очі, про камінну суворість свого обличчя.

У воїв і книжників холодні очі. А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги, читав про .страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради — і цього було досить для нього.

Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком і всіма довколишніми людьми. Мав завжди безліч часу для засвоєння книжних премудростей, а потім настав день, коли Ярослав відчув свою зверхність не тільки над такими, як сам, а навіть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, — і тоді вперше закрутилася в душі хробачком приваблива думка про те, що тільки він згодом повинен панувати в цій великій землі. Покрепу такій думці давав і новий бог, взятий князем Володимиром від ромеїв, — бог Христос, жорстокий до всіх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих.

«Чоловік, що має повагу, а розумі не має, зрівняється скоту, що на зарізь

Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував він байдужих у своїй доброті до всіх без винятку слов'янських перунів, стрибогів, ярил і велесів. Мовчки вигрівалися собі на сонечку, терпляче зносили дошкульні осінні хльости, набурмосено стрічали холодні зав'юги довгих зим, а навколо люд пив меди, сміявся, плакав, народжував, помирав, сіяв жито і просо, ходив на лови, і все те в якійсь заведеній з давніх передвіків кругойдучості, з яловою думкою, без вознесіння духа.

А тим часом світом заволодівав новий всемогутній бог — Христос. У ньому молодий князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого духу.

«Не.ма між богами такого, як ти, господи, І ніщо не рівняється ділам твоїм».

Здалеку зачулися стривожені вигуки, між деревами в шаленім гоні наближалися вершники на добрих конях, дзвеніла збруя і зброя. Запримітивши князя, верхівці стримали коней і збилися оддалік у тісну рухливу купу, а від неї відокремився один, на білім високім коні, одягнений ошатно, сміливо погнав до Ярослава, осадив коня перед самим князем, гукнув, розпалений швидкою їздою:

— Насилу знайшли тебе, княже!

Свїтловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов заморськими перлами, поляпував широкою пеіденою долонею по крутій коневій шиї. Коснятин, син Добрині, батькового уя. Доводився Ярославові дядьком, якщо розібратися. Був трохи старший і роками, головне ж — переважав хитрощами.

— Та в тебе ноги у воді! — гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи бодай чимось покінчити з мовчазною насупленістю князевою.

— Мої ноги, — суворо мовив Ярослав.

— Застудишся. Вода вже холодна, — трохи стриманіше сказав Коснятин, який зрозумів, що Ярославові не до вподоби гуки й тюки.

— Коли князь захоче, то може й у кризі сидіти, — знов обірвав його Ярослав. — Їдьте собі, а я ще посиджу.

Нагнали ж такого оленя, — зітхнув Коснятин.

— Наженіть ще. їдь!

— Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою.

— Повертайтесь.

Коснятин тихо від'їхав од князя, вже тільки тоді підняв свого коня у скок. Ярослав бачив, як він змахнув рукою, як вершники вистрибували один з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу низку, між деревами гарно вирізьблювалися летючі постаті коней, блискала зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видіння щезло, князь зостався сам.

«Доки носити мені щодня думу в душі моїй, журбу в серці иоїм? Доки буде підніматись ворог мій надо мною?»

Коснятин був сином Добрині, того самого Добрині, який кинув Рогніду до ніг молодого тоді князя Володимира і намовив того поглумитися над нею. Так ще змалку Добриня залічувався до ворогів князевих. А що не застав його живого в Новгороді, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добрині Коснятина. А той від батька перейняв зневажливу зверхність до Володи-мирового роду, хоч і ховав це за дбайливістю й уважністю, найбільше ж — за хитрощами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2