Павло Загребельний - Диво (сторінка 31)

Добрині ображені були князем Володимиром і обдурені. Бо спершу Володимир на знак вдячності до свого уя, рідного брата матері своєї Малуші, проголосив того князем у Новгороді, але згодом, коли довелося йому розпихати своїх синів, .що їх наплодив од незліченних жон, то забув про свою обітницю перед Добринею і найменував князем у Новгороді свого старшого сина Вишеслава. Діяв тоді Володимир швидко й хитро. Найстаршому синові од Рогніди Ізяславу, який мав би право сісти на батьків стіл у Києві, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогніду, насправді ж — відібрав в Ізяслава всі сподівання на повернення до Києва, бо Полоцьк було проголошено князівством самостійним, незалежним од влади великого князя. Іншим синам своїм Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш його послушні люди, і, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав їм уділи без видимого ладу, з простої примхи. Другого по Ізяславу — Мстислава загнав аж у Тмутаракань, тоді як несправжнього сина від Ярополкової грекині, Святополка, посадив у близькому від Києва Турові: хоч Ярослав був син від Рогніди, а Святослав од Мальфреді-чехині, та не Ярослава послав батько в близькі Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його книжної мудрості, загнав аж у Ростово-Суздальську землю, за ліси й за ріки, між чудь і мерю, між бродників, які втікали з усіх князівств, ховаючись од бояр, од переступів і лихої долі. Але бог не полишив молодого князя і в тій далекій землі.

«Справедливість твоя — як високі гори, суди твої — як глибінь велика».

Заврожаїлося на той час у Суздальщині, і був хліб дешевий, а від того й сила князева зросла. Хліб був дешевий один рік і другий, і молодого князя любили й величали, хоч і не його заслуга на врожай, але хліб дешевий — і вже любов звідусюди, і жити любо, і сили додається й потуги. Ярослав із дружиною ходив на чудь і на мерю, відтісняв їх з ліпших земель, роздавав угіддя своїм поблнжчим людям; до нього стікалися вої, Мужі знатні й просто голота, в нього мали притулок усі невдоволені, він вивищувався над ними і ставав небезпечним, може, й для самого великого князя. Але той пильно стежив за синами своїми і вчасно помітив Ярославові гордощі. На той час уже вмерла Рогніда, а в Новгороді хитромудрі Добрині вкоротили віку слабодухому Вишеславу. І ось ще сани з мертвим Вишеславом тільки вирушили в сумну подорож з Новгорода до Києва, а вже Володимир покликав Ярослава до себе і нарік його князем Новгородським, тобто попихачем у Добринь, які однаково ж не поступилися б своєю владою, хоч би Володимир прислав їм самого господа бога!

«Боже мій, боже! Чому опустив мене—став оддалеки від рятунку мого, від слів мого стогнання».

У Новгороді ніколи не знаєш, чи ти князь, чи не князь. Князеві належить право суду, але на князівському суді повинен бути посланець од віча. Судове мито ділиться наполовину між князем і общиною. До всіх князевих людей приставлені люди вічові. Князеві належить данина для прикорму дружин і челяді, для виплати Києву й утримання княжого двору, але збирати все те він повинен тільки через новгородців. Посадників у пригороди посилає Новгород, і князь не може їх зміняти. Взагалі нікого не міг змістити без згоди на те віча, на якому збиралися всі маєтні люди Новгорода: посадники, бояри, тисяцькі, кінецькі старости, купці, боярські послуживці. Князь від своєю рукою дружину і все військо, але починати війну без згоди віча не може. Князь повинен дотримуватися всіх старих і нових угод, укладених Новгородом, і не заважати торгівлі. Сам може торгувати, але не через своїх людей, а через новгородців. Не має права набувати земельні угіддя й будь-яку нерухомість ані собі, ані жоні, ні дружині. Почувався непевно, був просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному місті, сидів на своєму княжому дворі або в Ракомі, яку отримав у дарунок од Коснятнна, міг, щоправда, вирушати в об'їзд земель і пригородів, щоб вершити проїзний суд, на який мав неподільне право, але тим і обмежувалися всі його самостійності.

На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону — чеську князівну Анну, з якою мусив одружитися за велінням Володимира, що тим самим забезпечував собі спокій від найближчих сусідів. Анна не могла звикнути ні до страшних морозів, од яких лопалися дерева в пущах і лунко гахкала перемерзла крига на озерах і ріках, наганяли на неї хворощі затяжні осінні дощі, наводили сум розбагнені шляхи. Не було радощів ні їй у цій землі, ні Ярославові од такої жони. Єдиний син од Анни Їлля теж ріс, як і мати, слабосилий і нікчемний. Серед рум'яних боярчат виглядів якимсь здохляком. А вже що казати про Анну в порівнянні з білотілими пишними боярськими жонами, з жоною Коснятина, який слідом за батьком своїм Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по тілу та вроді, як оті найманці варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за моря з своїми подругами — русокосими, міцноногими красунями, про кожну з яких можна було б сказати словами з псалтиря.

«Врода розлилася по губах твоїх».

Князь був нещасний у всьому, але звертався тільки до бога, до нього самого:

«Споглянь на горе моє і на труди мої і прости всі гріхи мої».

Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь і водночас не був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода Вишеслава, проголошений був за князя, І ніхто не відбирав того звання, яке дається назавжди, на весь рід, на всі його коліна. Раз так, то й Коснятин князь. Опріч того, вважався двоюрідним братом, браточадом, великому князеві Володимиру — отже, князь? Але на місце Вишеслава прислано Ярослава, який вважається князем Новгородським, хоч, властиво, е тільки племінником Коснятиновим. Отож — хто вищий?

Вихід був єдиний, хоч і найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але так добре спровадити, щоб сів той відразу на київському столі за великого князя, та ще й сів за поміччю новгородців, за що мав віддячити належно, найголовніше ж — вибратися звідси назавжди і назавжди звільнити Новгород від присиланих з Києва княжат.

Коснятин сказав про це Ярославові з своєю посмішкою на мальованих червоних губах, але сказав не прямо, а наздогад:

— Новгородська земля велика й багата, але все відбирає в тебе, княже, великий князь, батько твій.

— Не все, знаєш добре, — відповів Ярослав, — з трьох тисяч гривен данини тисячу лишаємо собі.

— Ледве стачає на прокорм дружини, — підхопив Коснятин, — а подумай, княже, якби ти мав ще й ті дві тисячі на додачу, що повинен їх щороку одсилати до Києва!

— Гріх іти проти отця свого, — суворо глянув на нього князь.

— Можна б потроїти дружину, —  вів своє Коснятин, — ніде ніхто не мав би такої дружини.

Ярослав одповів йому словами з псалтиря:

. «3лоба його обернеться на голові його, і насильство його впаде на тім'я його».

— Якщо чоловік до тисячі гривен має ще дві тисячі,— засміявся Коснятин, — то він не лякається нічого в світі! Прощавай, княже! Вклоняюся твоїй мудрості!

Він більше не нагадував про цю розмову, але в кінці літа, коли треба було відсилати Києву щорічну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе, довго ходив по просторій гридниці, перемірюючи її вздовж і впоперек, потім сказав:

— Довго думав я, довго й тяжко. І велю так: не давати гривен Києву.

Коснявин мовчав, зляканий і зраділий. Тоді Ярослав підійшовзоке нього впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотів труснути посадника за груди, але тільки потримався, похмуро молвив:

Споряджай слів до князя Володимира з цією вістю!

A сам відправив певних людей до варягів, прикликаючи до У$ебе на службу найславнішого з них — Еймунда.

«Не  згадуй про гріхи молодості моєї, ні про переступи мої, гадай мене по благодаті твоїй, задля доброти твоєї, господи!»

Ще довго сидів Ярослав над озеречком, ноги йому зовсім коцюбли в просиненій першими осінніми прихолодками воді, а він уперто не помічав того, ворушив губи в молитві, загинав ільці на руках, перелічуючи всі гріхи, неправди й кривди, заіні йому, його матері, його сестрам і братам батьком їхнім, іиким князем Володимиром.

Неподалеку між деревами знов замаячили верхівці. Поволі їздили його тілохранителі — варяги Ульв і Торд. Десь весь час кружляли довкола, відігнані князем, звиклі до його незваних примх, але не втерпіли, вирішили навідати свого хліщя. Іншим разом Ярослав би втішився вірності своїх панів, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на сміх а одержав ім'я славетного скальда, про співучість якого відано в північних краях легенди; розважав князя і Торд, помолодший за Ульва, головне ж — балакучий безмірно, валачки його зводилися завжди до того самого: до дівчат, з яких він чомусь особливо вирізняв неодмінно білявих і тонконогих і часто навіть ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородці недвозначно обіцяли поперебивати Тордові ноги.

Але няні князеві не хотілося бачити варягів. Він махнув їм рукою, щоб їхали геть, ті слухняно завернули коней, знову зникли в переліску.

І ще й ще сидів Ярослав над озерцем, перешіптуючи слова з священних книг і відчуваючи таку холодну самотність, хоч візьми та в воду.

Прив'язаний до найближчої берези князів кінь тихо поскубував траву, іноді скидав голову, прислухаючись до лісу, так ніби ждав повернення отої гарної низки верхівців або хоч двох вершників-варягів, знов виловлював м'якими губами трохи згірклу передосінню травицю, а коли вже нічого було більше вигризати, застояне тупнув копитом, голосно заіржав, нагадуючи хазяїнові, що вже час їхати або слідом за ловцями, або й просто собі додому.

Тоді Ярослав підвівся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима від холоду, загнуздав коня, підтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане сідло, смикнув за повід, не розбираючи навіть, за який — за правий чи за лівий, бо куди їхати, куди скакати — Ярославові було однаково.

Кінь радо зірвався з місця, поніс князя поміж деревами, вибираючи вже на свій конячий розсуд вільніший простір. Ярослав і далі був задуманий, і далі ворушилися його уста в молитвах.

«Лице мое запалося від смутку й постарілось задля всіх ворогів моїх».

А кінь, не спонукуваний і не гнаний, сам наддав ходи, полетів і геть божевільне; перед очима князя перестрибували білі береза й замшілі вільхл, чіпкі чагарі лише здалеку намірялися своїми колючими вітами і безсило відскакували в боки, м'яко тупотіли по зеленому моху хінські копита, туго бив у обличчя, лоскотав бороду вітер, аж ставало весело Ярославові, і він уперше за сьогодні посміхнувся і згадав, що молодий ще зовсім — тридцять і п'ять літ якихось, і аби не князівська поважність, то гукнув би оце на весь ліс, і -підвівся б у стременах, і...

Збоку, на галявині, щось майнуло, дивїіо-біле й бентежне, князь рвонув повіддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бік, у другий. Гнав коня просто на кущі, тріщало під конячим черевом, хльоскало князя віттям, нарешті, вирвалися на вільніше місце, князь розпалено зирив сюди й туди, сам не знав, чого шукає, за чим женеться, знову кинув коня наперед, проскочив перелісок і тільки й угледів на протилежному кінці нової галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, від чого кров князеві вся зібралася в серці й глухо, загрозливо заклекотіла. Був ловцем на звіра, а мав стати ким? Відчайдушне погнав коня туди, але змушений був спинитися перед непролазною стіною хащів, тоді зіскочив на землю і, ні про що не дбаючи й не думаючи нг про що, мов одурілий юнак, поліз у кущі, в гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що!

«В тісноті робив ти мені простір».

Але це була остання згадка про бога. Далі не було кі богів, ні бісів, не було ні турбот, ні клопотів, ні зненависті, ні бідкання, а тільки те, за чим гнався, що хотів допасти, мати в своїх руках, щоб глянути зблизька, дихнути того лринадливого духу.

Ламав кущі, мов дикий тур, проламувався наперед з відчайдушною силою, весь налився темною силою — в руках, у тулубі, в ногах, колись таких немічних і калічних. І нарешті побачив знову попереду біле маево, гукнув охрипло, здавлено:

— Стій!

Воно бігло далі, не зупинялося, не озиралося.

— Стій!

Втікало, мовби й не чуло. Бігло легко, не торкалося землі, летіло поміж кущами, вже випурхувало на вільний простір, який білів поміж березняками, саме біле й ніжне, як береза.

— Стій, бо вб'ю!

Аж тоді стадо злякане, і він набіг на нього загрозливий, задиханий, зачамрілнв, озвалася в ньому батьківська кров, загриміла в ушах, завирувала звихреними колами перед очима;— і отут, ще не розбираючи, що й до чого, ще не відаючи, що з яим, Ярослав за найкоротшу мить збагнув і зрозумів свого непутящого батька, вперше за своє життя йому відкрилося те, що, мабуть, не раз і не десять разів переживав колись Володимир, і Ярослав пробачив своєму батькові все лихе й недобре, виправдав усі гріхи його. І все те — лиш за один доторк до тіла, що в кожній своїй найменшій малості було, мов божий дарунок. Перед ним стояла задихана, розметана від довгої втечі дівчина. Неначе вибігла з дивної казки. Або: якби ліс, з усіма , своїми пронизливими пахощами, э своего неповторного, вічною свіжістю й бадьорістю, з своїми буйними соками міг перевтілитися, скупчитися в одній-єдиній істоті, то саме отака дівчина могла б бути його породженням, але тоді ліс мав би зникнути, від нього б нічого не лишилося, вже витрачене було б на оце створіння. Однак ліс жив і далі, а в ньому знайшлося для князя вриголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було ні князя, ні іншого чоловіка з його клопотами, трудами й неспокоєм, а ста» знетямлений, задивлений, овдниений від .усіх складностей світу, і якби міг укласти всього себе в один вигук, то вигук був би хіба що таке: «О велика мудрість сущого?» Вже Ярослав нездатен був ні мовити, ні бодай ворухнути князь. Не одтав одягу на дівчині, не запримічав на ній нічого,ні зажував нічого, не міг би навіть сказати,чи висока вона, хоч і дивився на неї згори вниз, не міг би визначити, вродлива, чи просто приваблива, не знав, чи русява, чи чорнява, він просто відчував усю її в її цілості, вія дихав нею, бачив же тільки обличчя, та навіть і не обличчя, а шкіру, власне, й не шкіру на обличчі, а якусь незвичайну свіжість, незайманість, чистоту, від яких зайшлося йому серце і світ ішов обертом дедалі швидше й швидше.

Мов сліпий, простягнув він обидві руки, повільно, несміливо, жебруюче. Єдиний доторк мав порятувати його від усіх нещасть, від найбільшого лиха, тільки один доторк, ось так починається й так кінчається світ, а більше лема нічого, і не повинно бути, і нічого більше й не треба — в цьому найбільша мудрість; і як добре, що чоловікові все ж таки відкривається, хоч і пізно іноді, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судіть і не судимі будете! А нині тільки мовчазний доторк до цього чуда — і вмить щезнуть усі незгоди, і в душі озветься сміх, буйнощі заллють усе тіло, як ллються звідусюди в лісі пронизливі повіви живого духу!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2