Павло Загребельний - Диво (сторінка 32)

Його руки поволі допливали до білої постаті, він бачив тепер не саму тільки непередавану свіжість, його вразив вогонь і розум у її сірих, чорно розіскрених очах, але це сталося згодом, пізніше, тоді, як вона відіпхнула його руки, коли він усе ж доторкнувся хоч її руки, відчув кінцями пальців усю її, ще більше зшаленів, але водночас мовби найшло на нього прозріння, і він побачив тоді її очі, її губи, побачив її всю — невисоку, щедротілу, в простій полотняній одежі, а ще побачив її шию, довгу й ніжну, у широкому вирізі грубої сорочки, і йому захотілося припасти до тої шиї, якраз там, де вона виставлялася з грубої тканини, і він незграбно похилився, так ніби й досі залишався малим калічкою, який непевно стояв на ногах, висока дорога шапка заважала йому, і він шваркнув нею об землю, його кругла ромейська борідка теж була не до ладу, тож князь скособочився, наставляючи бороду набік, але всі ті миттєві приготування звелися на ніщо, бо дівчина знов м'яко, але вперто відтрутила його, цього разу сказавши тихо, без гніву:

— Ану ж бо не...

Він став геть безпорадний. Хотів би й заплакати, але давно розучився, став би на коліна, але звик ставати на коліна лише перед богом і не знав, чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дівчина була для нього вище за бога і за все, що було й чого не було. Він мовчки похилився на неї всім своїм тілом, майже падав, мов підтятий бажанням, і вона знов наставила навпроти своє  дуже плече, стримала його падіння, знов мовила:

— І чого б я ото?

Говорила, мабуть, більше для себе, бо вже встигла зауважити, що він нічого не чує, нездатен ні на мову, ні на слухання, знала, що й утекти тепер би могла від нього легко, бо не спромігся б той на погоню, але не втікала і не відступала від нього, стояла так само майже впритул, як стали вони спершу, і віяла на князя чарами свого тіла, каламутила йому розум і душу, отруювала його темною звабою, і в невинному розхилі її уст не почувалося, що чинить те навмисне,— просто виходило само со бою, може, їй теж було любо, а може, гарно було від незвичності пригоди.

Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, може запримітившії його дорогі шати й здогадавшись, що мав справу з непростим чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад тан, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби' дівчина вчасно не підтримала його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своею вагою і повис на плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:

— Ой набрид!

— Ну, — пробурмотів нарешті Ярослав, — навіщо?

— Звідки такий узявся! — поправляючи на собі сорочку і і благеньке корзно, скривила губи дівчина. — Ганяєшся тут по лісі.

Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землі ломаку, замахнулася:

— Не підходь, бо!..

Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.

— Тільки ступни — кричатиму!

До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.

— І забирайся звідси! — додала ще сміливіше.

У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до вмовляння:

— Ну нащо ти так?

— А ти нащо?

— Я... ти... як тебе звати?

—  Старий будеш! Повинна б... А нічого я не винна! Та ти слухай... Не хочу слухати!

— Ну... — Він не знав, як до неї й підступитися, — Ти знаєш, хто я?

— Не хочу знати!

— Можеш хоч здогадатися.

— Не мала клопоту!

—- Але ж я для тебе міг би...

— Сама все можу!

Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.

— Все ж таки як тебе звуть? — спитав він, намагаючись посміхнутися. — Я — Юрій. А ти?

— А я — ось вона!

Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:

— Кажи, бо потну?

Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:

— Забава.

— Що? — кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав. — Що?

— Звуть мене так. Забава.

— Чому так?

— Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого -довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.

— А нині що?

— І нині.

— Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?

— Не знаю.

— То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.

— Ну, — вона вив'юяилася з-під його рук, відскочила набік, — їдь собі далі, поки я тебе не знаю.

— Повинна спізнати.

— А не хочу.

— Я для тебе все зроблю.

— А що ти для мене зробиш?

— Ну... — Князь знітився: бо й що міг для неї зробити. — Бояринею тебе вчиню!

— А не треба мені боярині!

— Що б тобі треба?

— А нічого!

— Ну, не втікай від мене.

— А ги не підходь.

На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім'яти, згнітити, треба було, треба... ох! Він сказав благаюче:

— Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.

— А їдь собі, — сказала вона жорстоко. — Он тебе шукають.

Справді, віддалеки чулися крик, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.

— Побачать тебе тут — буде тобі, — мигано посміхнулася Забава.

— А я не боюся нікого, — сказав він, мой останній хвалько. — Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?

— Не хочу.

— Тільки потримати тебе за руку,

— Чого захотів.

— Аго-ов! Княже! — зачувся за гущавина и Косняганів могутній голос. — Княже Ярославе!

В очах Забави промайнула заншаденість.

То ти — князь?

— Князь. Іди до мене.

— Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! — вона засміялася й кинулася в гущавину.

Тільки й сліду.

А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрізь чагарі послані Коснягином ловці й варяги.

— Чого претесь! — гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаі, коли вийшов до коней, сердито мовив: — Відвикай зирита за князем. Негоже чиниш.

— Злякалися за тебе, світлий князю, —  дикувато мовив Кослятии.

— Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав усе нині. Веля кувати мечі та списи і возити стрілу і ио иригородах, щоб готували боїв на весну, йтиму на Київ.

Він махнув верхівцям, щоб відстали, подимили їх з Коснятином на самоті, продовжував:

— А взимку доїдеш за море до свейського царя. Чув я — дочка в нього є вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два літа, як моя Анна, царство їй небесне, покинула меие і перейшла в божі чертоги, а мені на цім світі гяжжі а самітно.

— Яз тобою, княже, — нагадав Коснятин.

— Ти не в лік. Грубий еся й плотояден.

— Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе...

— Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене відкрите, ніщо не ховається від очеі моїх. Раз я на отця свого піднявся, то вже...

— Отець твій погряз у гріхах, в бісівській духоті...

— Отець мій старий уже чоловік і великій чоловік. Ніхто йому не дорівняється. А грішні всі ми суть кожен народжуе. Возятн стрілу — новгородський зіичад, який взятав оголонення війвається з бісами і живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дійде?

Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення.

«А знав би ти ще про Забаву!» — мстиво подумав він, а вголос поспитав:

— Хтось тут стереже твої ловища?

— Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй і гультяй страшенний. Сьогодні й геть зник десь. Через нього й не вполювали нічого. Марно проїздили.

— Невмілі ловці. А .тому твоєму — треба б помічника.

— Обійдеться. Зледащів і без помічників, а дай — то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!

Князеві так і наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко відійшов од простого люду, власне, боярин тільки в першому коліні, але вирішив за ліпше змовчати, бо вже не хотілося ні про що мовити з посадником, знов він увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащі, щоб розшукати оту, з розіскреними сірими очима, з щедрим тілом, що буйною хвилею ходить під широким простим одягом. Але посадник не відав, що діється в князевій душі, він по-своєму витлумачив оте Ярославове сидіння край озера та пізніше блукання самотою по лісу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну відмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти рідного батька, проти великого князя Володимира, проти якого ніхто не міг вистояти, навіть самі ромейські імператори запобігали його милості. Та вже раз надумався Ярослав ще й іти на батька свого війною, то не слід було знехтувати цим наміром, хоч і вірити миттєвому спалаху Коснятин теж не міг, бо знав, як часто Ярослав відходить од своїх намірів, охоловши й розваживши все заново...

— Віче треба збирати задля війни, — сказав посадник обережно.

— А збирай, — байдуже відгукнувся князь.

— Коло Софії чи на княжому дворі?

— Збирайтеся на Софійській стороні. Негоже мені піднімати віче проти отця свого. Та й натурчали вже мені повні вуха своїм криком новгородським.

Вдарив коня, відскакав од Коснятина. Віддалявся од місця, що стало для нього найблагословеннішим, а волів би вернутися назад, знову знайти Забаву — ще й досі чув її голос, дзвеніли йому останні слова визивно й обіцяюче: «Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати...» Можеш приїхати, можеш приїхати...

Повернувшись на княжий двір, Ярослав звелів одслужити в двірській церкві вечерню. Довго стояв навколішках серед темної, ледь освітлюваної благенькими вогниками свічок церковці, просив прощення в бога, звертався подумки до отця свого, до покійниці матері і до покійниці жони, яка лежала десь у дубовій корсті в дубовому ж соборі Софії на тому боці Волхова, і якщо вийти оце з церковці й стати на березі тихоплинної тьмяної річки, то вгадаєш у темнощах софійський пагорб за Волховом, а на пагорбі — тринадцятиглаве диво, возведене за велінням князя Володимира в рік, коли хрестив він своїх синів у Києві і киян, вгадаєш, але не побачиш, бо ночі новгородські восени темні й непрозірливі, то тільки в Києві були колись ночі, що світилися, і з київських гір видно було в далекі світи, і малому Ярославу відкривалися в ті ночі найдальші землі з кедрами й оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали невмирущі герої, йшли до нього крізь ті просвітлені ночі мудреці з найдавніших давнин, біліли мармурові городи, храми, саркофаги славетних царів і войовників. Бачив він це все й звідси, з-над берега темного Волхова, з-за боліт і лісів, летів через бездоріжжя й непрохідь силою своєї уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвітленого книжною мудрістю, вознесеного високими істинами!

А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не світлі істини, про які думалося в молитвах, — ні! — солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, гнівно сичав:

— А геть мені з-перед очей!

До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на рядки:

«Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твое і забудь про нарід твій м батька твого!

І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.»

Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх. великих замірів, прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив'яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя твого. І в потун твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і справедливості...»

Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся признатися:

 «У пишних  шатах  поведуть  її до  царя...»

Заснув князь перед самим світанком і чи й спав чи й не спав, а ще й не еіріло, розколошкав усіх челядинціа знов стояв навколішки посеред тривожно темної церковки спухав заутреню, перебирав у голові слова:

«Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2