Павло Загребельний - Диво (сторінка 33)

Зранку почалася справжня осінь. Між темним Небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось би в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, Поналивалися всі щонайменші внямки й заглибини, але не радісна прозорість і. ласкавість жила в тих водах, як то буває повесні а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на широкому Волхові різнобарвних парусів, не випрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертілися поміж них учанц мокло піл дощем на колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь зацізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного фрязького вина, бігав во слизьких дерев'яних містах пристані, ловив за воли збайдужілих вантажників, благав обіляв погрожував.

Ярославові не сиділося на княжому дворі. Зраиая велів сідлати коней, у супроводі почту починав об'їзд города Ддщ шмагав немилосердно і князя, і його супровід. Дерев'яці кругляки отоними мощено вулиці, ослизли так, що падали іноді навіть ковані коні, подекуди кругляки порозходилися, в утворених проміжках збиралася брудна вода, звідти чвиркало багном коли попадало туди кінське копито, по обличчях їздціа, спливали патьоки бруду, грязюка ліпилася на коштовну одіж, заліплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помічав, їхаа попереду на нього не бризкав ніхто, навиаки, його кінь обкувуцац задніх цілимн потоками холодної брудної води, а князеві ьсе нетеопе-ливилося, він підганяв та підганяв коня, хотів устигнути успеть добачити все самому, перевірити, помацати рукам, пересвія'итися.

Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його вирпи і нести до князя Володимира вість про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Київський Великий князь без відплати б покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо да укятиме припаси, лаштуватиметься до походу на Новгород з якого колись сам вирушав на боротьбу за київський стіл.Він знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись яі перед чим; тоді Володимира намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже поставивши енна проти рідного батька, — і все те, аби лиш вивільнитися з-під чужої оаіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, людом.

Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие відлучався од князя, завжди був или ньому, ще тоді, як Ярослав вершит свою ранішню молитву, вже ждав князя коло виходу з церква, прискакавши иа цей бік Волхова з далекого Неревського шиця, де мав свій двір, оадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці — пещено білий, червоногубий, а здоров'я в ньому так і двигтіло.

Виходив із церквя князь, був сірий ва обличчі, тільки тьмяно червонів йому великий набряклий ніс, ваяиті каламуттю від недосипання очі перебігали з заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді князь не витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив нова них, велів подавати коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, доскіиуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився перед своїм зверхинком:

— Все йде на лад, мій князю! З божою жіччю, князю!! Їздили на Плотницький кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На Загородсьхому кійді, де серед кривулястих, вщерть залитих рідкям багном вуличок кояі брьохали по саме черево, квязь дивився, як сукяадннки варять у низеньких доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, рогатий. Скрізь, де з'являвся князь, приєднувалися до нього кіивські старости з тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його намірі, Косиятин незомітно всміхався під дяшйим русявим усом, а Ярослав ще більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.

Коснятин показав князеві готування даруизгів для свейського короля, щоб прихилити його серце і серце його доньки їнгігердя до Хольмгардського конунга Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні куди, соболі. бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвяяй тім своїх) власного виробу і привезення аж від сараошгів, В копиники готували краску рибу, в солярнях складах діжечки й цебрики просолених лососів, привезе олоччя, могутню рибу, яка ловиться тільки в крижаній. Ее найміцніші сіті, дається до рук лише відчайдухам ринвам, яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі Новгородської.

Були ще там фландрські сукна і ромейські паволоки, були мечі! з дорогими рукоятями, з піхвами, обсипаними коштовними каменями, були візантійські ларці з слонової кістки і сірійські скляні кубки, дивно здоблені крилатими кіньми, був полив'яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарії, але ж не було нічого новгородського!

—  Не бачу нашого нічого, — повернувся князь до Коснятина. — Чи й не готуєш, посаднику?

Хитрий Коснятин вдав, ніби запитання Ярославове застало його зненацька, розвів руками:

— Та ми ж... Та бач... Хіба, може, в ковниці якісь там набищиці...

Добре відав, як полюбляє князь одвідувати свою ковницю, і вже заздалегідь пускав попід пишним усом усміх задоволення.

Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укріплень. Містилася, щоправда, на княжому дворі, коло самого Волхова, але сама по собі теж була двором, оточеним високими стінами з міцних дубових колод, з двома великими надворітніми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповітний двір пильнувала вірна сторожа з варягів, яким Ярослав довіряв найбільше, там вони й жили у великій і теплій хижі, прибудованій майже до самих воріт. Далі на не досить просторому дворищі розташовувалися низькі, вкопані в землю мало не по саму покрівлю комори, а за ними височіла довга дерев'яна будівля, верх якої правив за житло для княжих умільців, а підкліть була власне ковницею.

Розділена дерев'яними перегородками на неоднакової величини приміщення, підкліть містила в собі все потрібне для перетворення простих виливків золота чи срібла на коштовні гривні, пречудові прикраси, посуд, а то й просто собі химерні дрібнички. Прокопаний од Волхова канадець, пущений просто в підкліть, постачав необхідну тут воду, для світла не шкодовано воскових свічок, але тим і обмежувалися всі розкоші для людей княжої ковниці. Тут панували суворі правила; коло входу до підкліті вдень і вночі стовбичили суворі варязькі воїни з оголеними мечами, ані ввійти, ані вийти без дозволу тіуна, якого прозвали Золоторуким, ніхто не міг, люди сиділи в тісній, задушливій, мокрій підкліті з раннього досвітку до пізньої ночі, там отримували харч, там мали й короткий денний спочинок; якщо випадала коли вільна хвиля, роботи завжди було зава-помі розтоплювали золото й срібло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривні, то княжі забаганки: сьогодні — лютого звіра на підставці, взавтра — ошатну діву небаченої краси, позавтра — якогось святого або воїна. Золотоковці кували хитромудрі вериги-чепи, які прикрасять груди князям чи воєводам, чеканили на тонких стінках ковшів і чаш зображення птиць, риб і звірів, одні виковували з чистого золота гарні ковчежці, які потім прикрашалися різнобарвною емаллю, другі виводили тонкі візерунки на срібних релікваріях, ще треті ламали голову над жіночими прикрасами: сережками-колтами, наруччями, гребенями, — і кожен намагався створити щось таке, чого ще ніхто не творив і не бачив, кожному хотілося бодай на недовгий час опинитися у вільному світі краси, викликаному власною уявою, відчути себе неподільним володарем, паном, вільним у всьому, бо справжню волю дає тільки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у цілому світі.

Ярослав з почтом заїхав на двір ковниці, але в підкліть взяв з собою лиш Коснятина. А своїм варягам-тілохранителям, та навіть Будиіо махнув рукою: залишайтесь на дворі. Воєвода засміявся:

-— Боїшся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки правда: пазуху маю широку! Го-го!

Золоторукий низько вклонявся князеві, стоячи посеред двох варягів з оголеними мечами. Так ніби приречений на страту вимолював собі прощення. Але враження це пропадало, як тільки хто придивлявся до обличчя Золоторукого. Худе, кістляве, вилиці підпирають очі двома різкими дугами, зуби майже завжди в хижому ошкірі з-під сизо-чорних вусів, так само сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на голові, яка, певно, ніколи не знає шапки, а з-під того волосся гостро зблискують очі, пронизливі й несамовиті, — кожен розбійник радо згодився б мати такі очі.

Найдивніше ж починалося тоді, коли Золоторукий починав говорити. Вмить щезала його бандиткуватість, що так гостро просвічувалася в погляді, несамовитість поступалася місцем нерішучості, голос він мав лагідний, добрий, вічні сумніви щодо викінченості й досконалості ввіреної йому роботи терзали Золоторукого; якщо він навіть показував князеві річ, що її не знайти в усьому світі, то й тоді він тикав і микав, злякано щулився, так ніби ждав прочухана, мерщій бурмотів:

— Аби ж воно та щоб не оте... та якби ще...

А сам же був талановитий, як чорт, умів, може, найбільше з усіх своїх людей. Ярослав узяв його з Києва ще молодим, возив з собою до Ростова, потім привіз і сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами, а Золоторукий знався на цьому. Текла в його жилах кров не тільки руська, малося там щось і від степовиків; батько його, втеклии від боярина з-під Чернігова, в своєму бродництві напоткав десь печенізьку красуню, з якою вчинив гріх, а потім утік з нею на Дунай до болгар, звідки перемандрував до угрів, десь заплутався в збройну сутичку, попав до одного володаря в полон, до другого, аж поки опинився в Києві, вже в похилому віці, без дружини, яка не витерпіла неволі й померла, зате з сином, у якому змішана кров вибухнула незвичайним умінням до золотого й срібного діла.

Отож Золоторукий давно знав князя, зяав його звички, вмів завжди прийняти Ярослава в ковниці саме так, як тому бажалося.

Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном, а перед нею — низенький столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того. Іноді князь по молитві приходив до ковниці просто з церкви, і тоді Золоторукий знав, що на столик треба покласти єдину лиш річ, щоб потішила вона княжі очі, заспокоїла його душу. І тоді клалося туди найкоштовніше, най-тонше зроблене: предивної емалі золотий хрест, саджений по кінцях сапфірами, що мають синяву степового неба, або ж великими смарагдами, кожен з яких вартий був цілої волості; Христос, вирізьблений з кривавої яшми, вправлений у золото-кований війок; ще не викінчений золотий оклад для книги з двома рядами перлів, білих і рожевих, навколо наголовка; золоте блюдо-дискос з двома янголами обабіч хреста чеканки благородної й довершеної.

Коли ж забродив князь до ковниці у веселощах, тоді Золоторукий, зітхаючи і випрошуючи прощення за недбалість і лінощі свої власні та його людей, навалював на столик коло Ярославових ніг цілі гори золотих і срібних прикрас, посуду, іконок, хрестів, ковчежців, лариів, скриньок, і князь наосліп простягав руку до тої гори, витягав звідти то одну річ, то другу, відводив її далі від очей або наближав до самого обличчя, перебирав, дзвенів сріблом і золотом, мовби грів руки в яріючім сяйві коштовностей, сидів так довго, а коли йшов, то милостиво поляпував Золоторукого по плечу, казав:

— Гарно, гарно, Золоторуче.

А тому, здається, нічого більше й не треба було. Зблискував очима, зубами, проводжаючи князя, ставав поміж двох варягів з оголеними мечами влпростаняй, гордий, неприступний. Пан своєї справи. Єдиний у своєму вмінні.

Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього домовленість з К-оснятином, домовленість про те, як приймати Ярослава, бо Коснятин непомітно кидав хитрі погляди з-за князевого плеча на Золоторукого, а той, не ловляча тих поглядів, бо й сам відав, що має робити, швидко провів долонею по теплому ведмедну на княжій лавці, поправив навіщось розглядний столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши перед тим мокрий плащ і мокру шапку й зігнавши воду з бороди та вусів, потім, що вже було й геть незвично, тіун закрутився-завертівся, як иобитнй пес. Ярослав гнівно зиркнув на нього, дивуючись, чому не показує нічого, невелика горниця виповнилася тяжким пахом мокрого хутра, кінського поту, принесеного верхівцями з собою, товсті свічі в трирогому ставникові замиготіли, мовби мали от-от погаснути.

— Ну? — сказав Ярослав. — То що маєш?

— Та,—  зітхнув Золоторукий, — якби ж воно та не те, а щоб ото...

— Знаю тебе, — перепинив його князь. — Показуй!

Огинаючись і зітхаючи. Золоторукий пішов у куток, відкрив важку, ковану залізними шпугами скриню, довго длубався в ній, щось узяв там нарешті, обережно поніс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на грудях птаха, який от-от міг випорхнути, або ж отруйну змію, що кожної миті стрибнула б чи то на князя, чи то на посадника.

Низько нахилився над столиком, чаклував там далі, щось задзвеніло в нього під руками, тоді Золоторукий розігнувся, відступив швидко від столика. Ярослав глянув.

Перед ним на потемнілій дубовій стільниці лежав товстенний золотий ланцюг (кожен ланець завтовшки мало не в палець), але несподіваність була не в величині и вазі того ланцюга, а в тому, як він був зроблений. Бо між кожними двома золотими ланцями кріпився золотий же медальйон, прикрашений перегородчатими емалями таких свіжих і несподіваних барв, що князеві досі ніколи не доводилося й бачити, і зображено було емалями не святих і великомучеників, як водилося, а постали перед очима в Ярослава образи Руської землі: тонкостанні дівчата й могутні воїни, барвисті птахи й люті звірі, сині води, зелені трави, непробивні пущі, безмежне в своїй голубизні небо і ясні квіти під ним. А внизу висів на ланцюгові найбільший медальйон із зображенням святого Юрія, долаючого змія, саме того святого, що його ім'я привласнено Ярославу після хрещення, князевого покровителя.

— Що це? — спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у своєму житті, та тільки не таке.

— Дарунок від твоєї княжої милості для свейського короля, — несміливо промовив Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути від нього бодай незначної підтримки.

— Для Олафа Скетконунга, — перекашлюючись, сказав з-за Ярославових плечей Коснятин. — Кажуть, що вже пообіцяв він видати свою дочку Інгігерду за норвезького короля Олафа Товстого. Але хай поламає своє слово, раз до нього засилає послів руський князь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2