Павло Загребельний - Диво (сторінка 35)

— То ти князь? — спитав чоловічок Ярослава. — Чом же не повідав, хоч би на коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.

— Іди з-перед очей, Пеньок, — порадив йому Коснятин.

— А чому б мав іти, коли то моя хижа.

— Може, й дівка твоя? — Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.

— Таки ж моя. А тільки тобі — дзуськи! — Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку показав її посадникові.

— Не вештайся під ногами: потопчу! — гримнув на нього посадник, несучи впольованого оленя до князя. — Кланяюся тобі, князю, цим оленем...

Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.

— Подаруй свого оленя дівчині.

Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, вклонився дівчині.

— За княжим велінням. Даруємо тобі.

— А нащо він мені?

— Княжий дарунок, — поважно нагадав Коснятин.

— Берн, дурна дівко! — гукнув Пеньок.

— Князь наш щедрий, — сказав посадник.

— А хай би князь і оббілував, — засміялася Забава.

— Зроблять те за нас, — сказав поважно Коснятин.

— А я хочу, щоб князь, — вперто повторила дівчина.

— Коли так, то й я сам можу. — Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся спалаху, який міг от-от вибухнути.

— Ні, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому...

— Не треба помочі, — сказав просто Ярослав, — сам зроблю...

— Князю, — докірливо мовив посадник, — як же то?

— Мін клопіт!

Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом руки, сам звалив собі оленя на плечі, легко поніс його до дверей.

— Відчиняй, — крикнув Забаві.

Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця дівчина — мов божий дарунок і безсмертний гріх?

— Несіть ялинячта! — ще гукнув назад до варягів і посад-никових ловчих, а Забаві звелів: — Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!

Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла губи, сказала:

— Смачно.

Дрова тріскотіли, полум'я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі стало світло, випили, здоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, відійшовши ще далі, розчісувала простим дерев'яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в такой небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки натрапляли на загуслі кім'яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику череп'яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю Торда стала смажити оленину ла жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м'яку й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум'яних відблисків на обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, ошалілим, а, тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, розвалився на зелених ялинкових лапах коло вогню, лід-ставляв до полум'я свої мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом:

— От то ж не кума, А що довга пелена.

Пеньок, шкірячи жовті зуби з рудих своїх хащів, задерикувато підхопив несподіваним у його малому тілі дзвінким голосом:

— Ото ж меті кумася, Що підтнкаласї!

А- там уже вдвох вони, посадник і простий княжий холоп, з вилясками й погуками докричалн свою приспівку до кінця:

— І підтикалася, І підсмикалася, Ще й підперезалася — Мені сподобалася!

Співали про князя — знав це й він, і всі, хто був у хижі. Та Ярослав і не робив таємниці з свого захоплення. Поки ті вигорланювали свою приспівку, він із закривавлешіми руками, забруднений І спітнілий від незвичної роботи підійшов до Забави, нахилився до її вуха,сказав:

— Поїдеш зі мною сьогодні?

— Куди? — вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосі ні здивування, ні ляку, ні навіть цікавості, спитала, аби спитати.

— Зі мною, — повторив він, ще й-сам гаразд не відаючи, куди й як він повезе дівчину.

— А ці? — очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогні, але князь зрозумів, що йдеться про посадника і всіх, хто тут, у хижі'

— Не зважай, — сказав він недбало.

— А я зважаю, — сказала вона. —  Відійди. М'ясо погорить.

— То як? — він не відходив.

— Сказала ж. Іншим разом.

— Я не можу. — Ті двоє замовкли, і князь благав їх подумки, щоб затягли ще якусь дурницю, аби тільки виповнити звуками страшенну тишу, яка запанувала в хижі після їхнього співу. Тут не те що слово — кожен подих чутно.

І Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової:

Прийди-прийди — сама буду!

Я з спідниці зроблю путо,

З передника зроблю двері...

— А не можеш, то що ж ти за князь, — наставила вона на нього плече, так ніби прагнула відгородитися від Ярослава.

— Сам не можу. Важко мені самому. Князеві завжди важко. У всьому.

— Ото мені клопоти — князем бутиі — Вона засміялася.

Ярослав зовсім близько побачив її нагріту вогнем щоку, незбориме бажання ніжності залило йому душу, з найпохмуріших закутків серця пощезало все зле й недобрй, він схилився до тої щоки і несміливо, мов хлопчик, прошепотів:

— Тільки доторкнути до твоєї щоки.

На них дивилися всі, хто був у хижі. Коснятин перестав співати, але князь того не зауважив. Нічого тепер не чув, опріч ревіння власної крові в ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж підвівся і розтулив рота від непогамовної цікавості, навіть мовчазний Ульв заворушився на своїм ложі і, може, вперше в житті пошкодував, що відібрали в нього боги пісенний дар його великих предків, бо ж ліпшої нагоди для складання величальної пісні красі й силі годі й шукати!

Та однаково князь ще стримував себе, він не кинувся на Забаву, не зім'яв її в кам'яно-міцних своїх обіймах, він навіть не наважився поцілувати дівчину, а лиш тернув усами по ніжній щоці, весь струснувшись від того доторку, і відступив у потемки, витираючи закривавлені руки об золоте шиття свого корзна.

Забава вихопила з вогню запечене на червоне м'ясо, стала розкладати його на дерев'яних мисках перед посадником і варягами, що зблискували очима чи то на їжу, чи то на дівчину. А Ярослав не виходив з темнощів, стояв там дивно збайдужілий, не хотілося йому ні до вогню, ні до їдва та питва, ні навіть до дівчини, щемка спустошеність настала в його серці, відворотне відчуття непотрібності, нижчості навалилося на нього, знайоме ще з тих давніх літ дитинства, коли лежав самотнім калічкою в задушливих княжих покоях.

Було тоді так. Прокидався іноді вранці, а прокидатися не хотілося і не через невиспаність, а просто — не бажалося жити далі. Бо й навіщо? Від народження був князем. Але ж чи був? І чи взагалі можна бути князем від народження і чому? Опріч того, що ж ти за князь, коли без ніг?

Приходив Будий, відразу вловлював пригніченість у свого молодого вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:

— Агей, князю, ворушись веселіше, бо вже скоро гопки будемо вибивати! Вже наші ноги он які міцні! Ще трохи терпцю — і вже!

А малий лежав і думав: ну й що? Коли й стане він на ноги їздитиме верхи на коні? А стане від цього щасливішим? Доведе комусь,- що він від народження справді князь і. справді має прало карати й милувати, володарювати, мати в своїх руках людські долі й людські душі? Хіба може народитися людина з такими правами? Хто їй може таке дати? 1 чому? І навіщо? Бо ж люди всі однакові, тільки є веселі, щасливі, здорові, а е нещасні, немічні, як от він. Який же з нього князь і який володар?

— Іди геть! — кричав він на Будия, відвертаючись до стіни, зариваючись у м'які білячі ковдри. — Забирайся, а то звелю зітнути твою дурну голову!

Такі напади повторювалися й пізніше, були тяжчі й легші, але завжди однаково болючі, незбагненні. Таке було й цього разу.

— Іди, князю, спробуймо смаженини, — зледащілим від теп-. ла й меду голосом покликав Коснятин. — Ця дівка вміє смажити оленину, як ніхто. Бо в неї ж батько Пеньок, а цей чоловік знається на дичині. Просимо, князю.

Ярослав хотів сказати посадникові щось різке й грубе, але стримався, прикусив губу, мовчки пішов до дверей, і здалося йому навіть, що ступає нетвердо, що в ноги повернулася давня хворість, він захитався і мусив обіпертися об одвірок, щоб не впасти. Насилу вийшов з хижі.

Ні'хто не насмілився його стримувати. Тільки Забава, коли вже Ярослав причинив за собою двері, вхопила шкіряний кнш жий плащ, який сушився з другого боку вогнища, і, як була — боса, в самій сорочці, метнулася надвір.

— Князю, накривку забув! — гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив з-за водяної стіни, так ніби ждав Забаву, простягнув руку за своїм вбранням. Ні мови від нього, ні поруху більше.

— Дурний єси, князю! — засміялася Забава і, війнувши сорочкою, щезла в теплій хижі.

РІК 1014

ЛІТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО

Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути.

Літопис Нестора

Навіть царства мають свої долі — щасливі або лихі, а люди й поготів. Якби тому хлопчикові, що плакав колись на темному, розквашеному негодою шляху, сказали, як далеко від рідної землі опиниться він колись, не повірив би нізащо сам, та й ніхто б не повірив. А ось тепер звався Божндар, і в монастирі Святі архангели сидів над здобленням дорогих пергаменних книг, дійшовши цього вміння всього лиш за два роки, що вже було річчю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тільки від бога могло найти на чоловіка таке небувале вміння.

Він ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпівшись у тяганині по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки віддав тоді в Радогості хлопця зажерливому бабонюху Какорі, і Сивоок опинився серед най-упослідженіших купцевих робів. Мав тягати на собі вози в гиблих місцях, де грузли коні; до чужих городів, де мито бралося з воза, хитрий Какора велів заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки спливали повільно й одноманітно, кілька разів Сивоок пробував утікати, але Какора ловив його досить легко, бо скрізь знали, що купець дасть за свого роба добру винагороду, і не встигав Сивоок проспати бодай одну ніч на волі, як знов, скручений і збитий на синець, опинявся в ненависному обозі. Між Какорою і Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого? Може, саме завдяки тому багаторічному змаганню зайшли великі зміни й у Сивооковім характері. Відлюдькува-тість замінилася балакучістю, стриманість — буйнощами, похмурість — веселістю. Так ніби переймав Сивоок усе ліпше, що було в його найзапеклішого ворога — Какори, і вже міг тепер не тільки перекривляти купця, не тільки, дратуючи свого хазяїна, перепити його іноді, не тільки поблазнювати в побрехеньках, а й справді розвеселити найпохмурішу душу, підбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бідою.

Какора мріяв про те, щоб обдурити всіх купців, які тільки е. Мало йому було виправ у чехи і до угрів, мало було плавання по Дніпру, Дунаю, понад берегом грецького моря повз Варну, Мессемврію аж до Царграда. Він ще вирішив сушею добратися до далекого Солуня — найпершого суперника в торгівлі з Константинополем — і отак, не заходячи до столиці ромейського царства, просто від Мессемврії, перевантаживши свій товар з лодьїв на вози, повів свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов від Царграда до Солуня.

Сивоок вже й до того багато разів бачив гори, та були вони або ж занадто далеко, або ж щедро заселені людом, а де люди, там діяло Какорине золото-срібло, отож для втечі мав шукати чогось іншого, а чого саме — не відав гаразд, перепробувавши і степ, і пущу, і камінь. Але таких диких гір, такого спаленого сонцем каміння, такого безлюддя ще не бачив ніколи і тому твердо вирішив, що втече нарешті від Какори хоч тут, і втече назавжди. Навіть померти від голоду й спраги в отих піднебесних, білих від спекоти горах вважав за ліпше, аніж ковтати гаияюгу в настогидлій валці, дивитися наненависну, розгойдану на коневі могутню постать Какорину, чути його безугавний, дуркуватий спів про теплих жон і міцні меди.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2