Диво - Павло Загребельний (сторінка 36)

Вони переправилися через річку Хебар, пішли понад морем, що його болгари прозвали Білим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося все найтепліше і найніжніше, вони поступово заглиблювалися в гори, білий (не ласкавий, ні!) пил стояв над шляхом удень і вночі, сонце немилосердно палило все живе й мертве, був місяць зарев, місяць безжальної спеки, на гірських шляхах траплялися тільки загони ромейських воїнів, яким пильно треба було перебратися з одного місця в друге, заблукані подорожувачі, місцеві мешканці на терплячих віслюках. Що ж до купецьких обозів, то Какорз тут майже не мав суперників, бо всі надавали перевагу морю, пливли до Солуня на 'лодьях, хіба що якийсь занадто хитрий купець пробирався до Адріанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку відбувався в городі на день успения богородиці, або ж зустрічали короткі валки з товарами з Мосинополя. В самому Ліїнсинополі були торги, пісні, музика, гріх би взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на Какору іноді находила бичача впертість; йому подобалося чинити всупереч здоровому глузду, і ось його валка знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений камінь, і безжальне полинно-сиве небо, і перемелений , тисячами коліс, перетоптаний тисячами ніг, перевіяний усіма вітраци ядучий білий пил, од якого нема порятунку ні вдень, ні вночі, а дорога ще пустельніша, бо саме вершина місяця зарева, коли все живе ховається в затінок і тільки ящірки переповзають через широкий крем'янистий шлях та високо вгорі плавають: цятки байдужих гірських птахів.

Шаліли від спеки люди, ледве пересувалися коні, віслюки йшли, похнюпивши голови, натужно рипіли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись у того товстого чолов'яги, що гуцикав на високому жеребці попереду: чого він хоче, якого виторгу, звідкіля слави?

А що Сивоока обходила тільки власна свобода, то він не став очікувати, чим закінчиться божевільний похід за купецьким щастям, вибрав найпустельніше місце і ще звечора, щоб за ніч устигти якомога далі відбігти від царградського шляху, подався правобіч у гори.

Хоч дерся без перепочинку цілу ніч вище й вище, на ранок вийшло, що висить мало не над самим шляхом, виразно бачив, якзвивається серед білого пилу Какорин обоз, бачив двох зустрічних селян-ромеїв на віслюках, ще далі, наздоганяючи Какору, поспішав, поки не припекло дуже сонце, з боку Мосинополя.

Невеликий кінний загін ромейської легкої кінноти, навколо себе Сивоок бачив тільки голий камінь, безнадійно сірий, вже по сході сонця розпечений до нестями, нікуди було сховатися, Ні за що зачепитися не те що рукою — оком навіть! Йому стало страшно, був ніби розіп'ятий на сірій кам'яній стіні, виставлений і-сонцю, і людям, що об'єдналися проти нього у ворожу спілку, щоб знесилити, вловити, знищити. Затаївся за виступом скелі, лякаючись, що з шляху його помітять і Какора пошле погоню або й сам подереться за втеклим, та все минулося, валка визміювалася далі й далі, гублячись за повільними закрутами дороги, дзвенюча тиша оточувала Сивоока щільніше й щільніше, він видобувся на рівніший виступ, окинув поглядом камінне царство, яке йому тепер належало (а може, він належав йому), і вперто побрався вище.

Навколо була воля. Може, вперше з часів спільних мандрів з маленьким Лучуком.

Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повільно, здалеку запримічав нечасті тут людські поселення, намагався триматися осторонь, харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому гірські річки, тільки, на жаль, річок траплялося занадто мало, і найбільше страждав Сивоок од спраги, бо іноді день і два не мав бодай ковтка води. Раз напали на нього грабіжники, навалилися, коли він спав коло струмка, стали душити, було їх троє чи четверо, вони заважали один одному, видно, не мали заздалегідь домовленості, як діяти, і це врятувало Сивоока, він розметав нападників і, поки вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти в темряву, а вже тікати він умів від бога і від диявола!

Йшов навмання, єдину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо добрі люди, свої то браття, не видадуть його нікому, бо нікого не бояться. Обірвався й знесилився. Чи добрався до Болгарії, чи не добрався, знати не міг, бо зрештою попав у такі непролазні хащі, що вже не те що людини, а й звіра не запримічав.

Ліси ставали густіші й густіші, видно, десь недалеко мала бути велика річка, однак Сивоок ішов уже багато днів, а річки не було, іноді крізь камінь пробивався струмок, що відразу ж і губився в камені, пекельна задуха стояла в лісах; в безнадії Сивоок молив богів, щоб послали вони йому навіть ворога, бодай невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що переміряє він отак ціле Болгарське царство з півдня аж до самого Дунаю, нікого не спіткавши, нікого не забачивши.

Вибрів на берег річки зовсім негадано, та ще й опинився відразу під крутою стіною, складеною з грубих кам'яних брил. І хоч як перед тим прагнув до людського осередку, мимоволі позадкував назад у гущавину, дав доброго гака, перш ніж наважився знов вийти до річки, щоб попити води й здалеку подивитися на несподіване в цім дикім краю укріплення.

І коли, впершись руками в круглі голиші, схилився над водою і ще не вмочив навіть губ, почув зовсім близько позаду неголосне:

— Чедо! (Хлопче! (Болг.))

Він озирнувся, але нікого не побачив. Подумав, що негоже йому лякатися першого стрічного, знов нахилився над водою, став пити.

— Чедо! — озвалося знову позад нього. — Хей, Божидар! На тебе думам! (Хлопче! Гей, Божидареї Тобі кажу! (Болг.))

Сивоок скочив на рівні, повернувся до дерев, звідки виразно чувся людський голос, наготував загострену палицю, що її стосував замість списа. З-за дерев вийшло два бородатих, аж сміх брав, чоловіки, в грубих темних киреях, підперезані широкими ремінними поясами, за якими в обох поблискували сокири з довгими підручними сокирищами.

— Защо се плашиш? (Чого лякаєшся? (Болг.)) — посміхаючись в найглибшому глибі своєї дрімучої бороди, ласкаво спитав один з них.

Так Сивоок опинився серед братії монастиря Святі архангели. Два інокн — Дем'ян і Костянтин, а простіше, Тале і Груйо — вийшли того ранку до лісу врубати дров і спіткали бродника-руса. Назвали його Божидаром, вважаючи, що послав юнака до них сам бог, а згодом ігумен монастиря Гаврило ще більше переконався в слушності того імені для Сивоока, коли побачив, як легко засвоює русич болгарську і ромейську грамоту, а ще легше — велике вміння прикрашувати книги і писати ікони, вміння, яке дається людям так рідко і дається вже справді самим богом.

Сивоок і сам не знав: чи то справді дар від народження, а чи вибухнули в ньому незвичні здібності, викликані відчаєм.

Бо втікав з неволі одної, а попав у неволю потрійну.

Перша неволя — монастир. Найпохмуріше серце завмерло б од самого погляду на цю сувору обитель. Гори, ліси, непролаз-зя. Краєвид мовби од сотворіння світу: здиблене громаддя, віковічна кошлатість дерев, чорні громи вод у печерах і чорториях. А над усім цим, у кам'яній підхмарності, схований за непробивними, не знати ким і коли складеними з сірих гранітних брил височезними стінами — нужденний клаптик землі, шершаві, кістково-тверді цвинтарні кипариси, довгі ряди видовбаних у материковій стіні гнізд-келій. Келії громадилися одна зверх одної кількома поверхами так, що ставало лячно від самої думки про людське животіння в отих щонайвищих норах, але згодом ти пересвідчувався в хибності свого першого враження, бо монастир було розташовано так, що тут у найбільшу спеку віяло гірською прохолодою, а коли хто ще вмудрявся бодай трохи піднестися над рівнем цього пристанища, видовбавши собі келій над рештою братії, то мав. змогу найпершим зустрічати прохолодні потоки благословенного болгарського білого вітру, якого так не стачало людині внизу.

Сивоок мав довбати собі келію сам, бо тут марно було сподіватися на готове, і вибрав місце найхолодніше, як і личило прихідцеві з далекої північної країни. Бив камінь і забував про всі нещастя, яких зазнав досі, ладен був день і ніч не відходити від тяжкої роботи, аби лиш знайти забуття і спочити душею, але з першого дня дали йому до зрозуміння, що в Святих архангелах існують тверді правила, які не дано нікому порушувати. Передовсім правила стосувалися молитов.

Посеред монастирського дворика стояла стара камінна церква — протатон. Стук у велику дерев'яну колоду скликав кількаразово щодоби все населення обителі до молитви, до речі, також опівночі, коли кволий голос людини найчутніший для бога. Неодмінною молитвою відмічався також, схід сонця, від якого тут розпочинали відлік годин нової доби, хоч однаково важко було позбутися гнітючого переконання, що час тут зупинився навіки, роки не лічаться, години не відмірюються, тільки дні течуть за днями в монотонності молитов, у безнастанності тяжкої праці, яка часто видається марною, бо не знаєш ніколи, кому, попаде і чи взагалі попаде до рук пергамен, над яким схиляєшся впродовж цілих місяців, а то й років.

Кілька десятків здичавілих від самотності, зчерствілих душами чоловіків. Ніколи не стрижені голови, волосся скручено в скуф'ю на потилиці, велетенські чорні й руді бороди, ледве блищать очі за тим заростом і видаються носи. Зустрічаючись, іноки цілують навзаєм руки. Мабуть, ніхто з них не звідав ніколи жіночого поцілунку, а тепер і не звідає більше, бо в Святих архангелах заборонено побут не те що жінок, а взагалі будь-якої істоти жіночої статі. Не може тут бути ні курки, ні ослиці, братія не п'є молока, не їсть яєць, гарячі страви заборонені також, щоб не розпалювати тіла. В монастирській трапезній на стіні картина страшного суду, де карають грішників, які об'їда-лися й обпивалися за життя. Посеред трапезної — амвон, з якого хтось з іноків під час обіду має читати святе письмо, в той час як братія квапливо ковтає квасолю з оливою а чи овечий сир з сухим хлібом, бо ігумен, що сидить кінець столу, може щомиті задзвонити в підручний дзвінок — і тоді кінець обідові, треба молитися, і нікому нема діла до того, чи ти встиг там щось ухопити, чи випив свою склянку вина, єдину тут радість для багатьох, надто ж для тих, що виконують тільки чорну роботу і ніколи не будуть втаємничені у високе мистецтво творіння й здоблення книг.

Сивоокові, який хоч і в поневіряннях та. важкій роботі на Какору все ж звик до широкого вільного світу, обитель Святих архангелів видалася гіршою за в'язницю. Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усіма монастирськими регулами, то йому стало так страшно, немов ось завтра-позавтра мав умерти і його закопають отам, за кипарисами, під стіною, на крихітному монастирському цвинтарі, де видніється один лиш хрест, а потім, через кілька років, викопають його кістки, відокремлять од них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик — «костницю», а на черепі напишуть над очними западинами ім'я власника і виставлять поряд з іншими в каплиці. Що напишуть — Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три наймення, одержавши третє після прийняття хреста.

Отут слід сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок.

У Какори кожен міг мати свого бога. «За богів ваших і гріхи ваші не відповідаю!» — погукував п'яний купець. Були в нього християни, були визнавці бога Єгови, були мусульмани, найбільше ж було таких, як Сивоок, — поганннів, кожен пильнував своїх богів, дотримувався своєї віри, ніхто нікому не ставав на заваді, ніхто нікого не змушував до послуху, до прийняття своєї віри.

Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня і то без вагань і спротиву, інакше б опинився за брамою монастиря, знов самотній і безсилий серед здичавілої пустелі гір і лісів.

Ігумен закликав Сивоока до своєї келії, посадив на грубий дерев'яний стілець, не став дивуватися, що русич досі не сподобився хрещення, не питав його про бажання, а тільки виклав йому дуже стисло неуникність всемогутньої нової віри. Христос сказав: «Ідіте й научайте всі народи». Святий Мефодій, який розніс велике вчення по багатьох землях, якось скерував свого посланця до одного північного володаря і велів йому сказати:

«Добре було б, сину, аби дав охреститися добровільно на своїй землі, інакше-бо будеш взятий до неволі і змушений прийняти хрест на землі чужій, згадаєш моє слово».

Ще говорив ігумен, але то вже були тільки відміни того самого, а Сивооку стояв перед очима той далекий важкий хрест на першій могилі його життя, на могилі діда Родима, і ще один хрест — на монастирському цвинтарі, над якимсь бідолахою іноком. Отак жив, метався по світу, десь бився, десь їв і пив, випадком поцілував одну чи й більше жінок, а скінчилося все тим, що став поміж двома хрестами і далі йти нікуди, замкнено твоє життя між цими похмурими знаками, ненависними й тяжкими, мов оці довколишні гори, що нагнітили, здається, увесь світ.

І от так, караючись у безнадії і безвиході, прийняв Сивоок хрещення, прийняв ще одне наймення — Михаїла, мав тепер носити під грубою вовняною рясою на заяложеній шворці кипарисового хрестика, була тепер у нього нова віра, на яку мір опиратися, як старий на посох, і надіятися, як той на круту гору.

Але радощів нова віра не принесла, дала тільки пригніченість духу, сприймалася як найтяжча, мабуть, неволя, і, може, щоб забути цю неволю, відкинути її, так відважно й легко занурився Сивоок у нову для нього справу — здоблення книг і писання ікон на дерев'яних дошках, відкрив у собі здібність, породжену ненавистю, тоді як ігумен Гаврило зумовлював це щіро світленням заолуканого тавра.

Що ж до неволі третьої, то стосувалася вона не самого лиш Сизоока і навіть не обителі Святих архангелів, а цілого Болгар ського царства, через що й вимагає розповіді осібної і докладнішої.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2