Павло Загребельний - Диво (сторінка 38)

Може, набачившись змалку всього наймерзеннішого від власної матері, Василій назавжди зненавидів людську породу, надто ж — жінок, через що ніколи не одружувався, хоч ходили темні чутки, що останнє з'ясовувалося трохи інакше: мовляв, щомісяця раз або двічі в покої до імператора тайкома приводили вродливих юнаків; мабуть, він страждав од тої розпусної слабості, боровся з нею і не міг збороти, через що втікав із столиці у нові та нові походи, був завжди з воїнами, мився холодною водою, вживав просту їжу, не любив вина й гулянок, завжди ходив закутий у темне залізо тільки вузький обруч і нараменники з білого золота і золотої в'язі пояс виказували його високе становище. Звісно, таке пояснення завойовницьких походів ромейського імператора може видатися досить поверховим і наївним, але така вже сила пересудів: часто-густо вони затемнюють найважливіші події, а коли взяти до уваги, що бодай найменша істина не дається без певних зусиль, то й стане зрозумілим схильність більшості охоче піддаватися розповсюдженим хибним думкам, а то й просто — безглуздям.

На той час, коли Василій звелів зупинятися на нічліг у небезпечній тіснині за Траяновими воротами, ще до кінця ніхто не знав імператорового характеру, відали тільки, що заперечувати йому марно. Та й хто б міг заперечувати? В свої тридцять років імператор ще не вважався досвідченим воїном, а недосвідченість завжди породжує впертість. Щоправда, впертість породжується ще в людині тоді, коли немає заперечень навколо; а які ж можуть бути заперечення проти волі найвищої царственості?

Отак з тисячу років тому найдосвідченіші воїни й полководці ромейські не спали ночі, тривожно дослухаючись до крутих стрімнин зрадливих болгарських гір; Самуїл зібрав усю свою силу навколо, дав своїм короткий спочинок на дві-три години і в темряві перед досвітком ударив на ромеїв.

Молодий воєвода сам піднімав зі сну потомлених войників, тихо говорив то там, то там про ворога:

— Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим.

 А потім перший пішов униз, закликаючи болгар:

— Хайде, хайде, деца!

З тим погуком «хайде, хайде» навалилися звідусіль болгари на тісно збитий табір ромеїв, не дали їм розпростатися, не пустили розпружитися їхній силі, стали нищити крайніх за крайніми, ряд за рядом, в похмурому передсвіті серед дикої звированості людської страшно зблискували мечі, сокири, піднімалися списи, палиці, бойні вила, та все то була здебільшого зброя болгарська, бо ромеї, зім'яті, розгублені, перестрашені, не ставили опору, намагалися виприснути з жахливої пастки, їхніх начальників не було видно, імператорів намет на узвишші болгари захопили вже з першого натиску, так що Василій насилу здолав утекти, ховаючись за велетенські щити з буйволячої шкі-ри своєї вірменської піхоти, дві тагми якої вдень і вночі неод-лучно перебували коло імператора.

Все було втрачено Василієм Другим у тій битві: військо, казна, обоз, честь, тільки злість на болгарів не пропала в понурій душі імператора, а розпалилася ще чорнішим вогнем.

Хто б то міг подумати, що не мине й року після ганебного розгрому коло Траяиових воріт, а Василій одержить з тої ж таки Болгарії листа, в якому йому обіцятимуть всіляку поміч, підтримку й любов? Лист був від Аарона Мокрого. Той злякався братової могутності, шашіль заздрощів точив йому душу, він готовий був покласти до ніг ромейського імператора всю свою землю, всі її гори й ліси, всі ріки, поставити на коліна весь народ, аби тільки Візантія помогла йому стати царем Болгарії. Василій мерщій відписав Ааронові, називав його братом, обіцяв усе, що той просив: до свого послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту імператорську печать вартістю в три або й чотири золоті номйсми — вирізнення, що його удостоювався згідно з «Книгою церемоній» імператорового діда Костянтина Багрянородного хіба що найсвятіший римський папа — духовний отець імператора; якщо ж брати світських повелителів, то така печать належалася: високоповажному, найблагороднішому і знатному повелителю агарян — халіфу Багдадському, еміру Єгипту, двом вірменським государям — царю царів Вірменії і правителю Вашпукарана, а ще царю Іверії, що носив візантійський титул куропалата, потім ексусіократору Аланії, і от до них мав долучитися він, Аарон Мокрий, в недалекому майбутні ньому цар Болгарії, божою милістю государ всехристиянського народу болгар, василевс і духовний брат всемогутніх імператорів Візантії.

Знову власноручно складав Аарон листа до Василія, знов тайкома спорядив вірних гінців до Константинополя, але на перевалі гінців перехопили приставлені Самуїлом до брата вивідники. Вжахнутий братовою зрадою, Самуїл з полком кінноти прискакав у Средець, але застав там лише малого Ааронового сина Івана-Владислава. Сам правитель Средця, ховаючись від літньої спеки, виїхав два дні тому у Розметаницю, де в нього було прохолодне літовисько над водами.

Знов стояв пекельний місяць зарев над планинами, як і торік, в час ромейської навали, вигорали трави, оголювалися дерева, мов на пожарищі, тріскалися розпечені скелі, нападав шал на все живе. Самуїл розумів, як небезпечно піддатися всезагальній ошалілості, але твердо знав також і те, що зрада має бути покарана, хоч би йшлося про рідного батька, про сина чи й про самого себе. Зрадником був його рідний брат Аарон, отож він мусив розплатитися за свою зраду так, як то вирішать ліпші люди й воїни Средця. А що від зрадника може виплодитися тільки зрадник, то належало вирішити відразу й про долю цілої родини Ааронової — дружини його. Варвари, сина Івана-Владислава, малих дочок. Вирок було винесено ще тої самої ночі, складався він з одного слова: «Смерть», списання вироку не займало багато часу, вдосвіта Самуїл з групою вершників уже скакав на Розметаницю, а в покої, де бавилися, нічого не відаючи, братовчеда Іван-Владислав і Самуїлів син Гаврило-Радомир, привезений батьком для науки в Средець, прийшли воїни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири роки молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять років, уже тоді він міг позмагатися з будь-ким і силою, і вмінням володіти зброєю. Він оголив меча, звелів воїнам розступитися, вивів з палацу Івана-Владислава, взяв на конюшні четверо коней, щоб мати змінних у довгій дорозі, і утік на Охрид. Через двадцять років, коли по смерті Самуїла Гаврило-Радомир вінчається на царя Болгарії, врятований ним Аронів син підішле на ловах лучника, і той встрелить Гаврила, відплативши за добре діло. І, може, вмираючи від підступної стріли, згадає Гаврило-Радомир ту далеку ніч у Средці, згадає, як тулився до нього і хлипав перестрашений шістнадцятилітній Іван-Владислав, благаючи про порятунок, і спливуть у затухаючій свідомості Гавриловій суворі слова старого болгарського покону: «Кат погубить зрадника і родину його з жонами й дітьми, щоб не народився від зрадника зрадник».

Але то син Самуїлів, а сам Самуїл гаразд знав, як важливо бути послідовним у найтяжчій і найбезжальнішій помсті, коли йдеться про царство, про народ і рідну землю.

Ще десять літ поминуло в безнастанних битвах коміта Самуїла проти ромеїв, поки нарешті на річці Сперхей у Елладі досвідчений полководець ромеїв Никифор Уран завдав першої тяжкої поразки непереможним доти болгарам. Але ще й після того Василій Другий не наважувався піти в землю, де колись був так ганебно розбитий і де всі його підступи були вчасно розгадані, аж, нарешті, в тисяча першім році, полагодивши всі справи в своєму власному царстві, забезпечившись миром з боку єгипетського фатіміда еміра Ал-Хакіма, ромейський імператор проголосив:

— А тепер — болгари!

Він пішов на Самуїла, що вже кілька років перед тим був вінчаний на царя по Романовій смерті, з Солуня, маючи намір брати одну по одній фортеці нижнього царства, і це йому відразу вдалося, бо воєвода першої твердині Сервії Добромир, близький родич Самуїлів, забачивши під стінами свого невеличкого укріплення багатотисячні тегми і мерії візантійські, розчинив ворота і здався на милість ромейського імператора. Той назвав його своїм антипатом, дав дозвіл Добромиру бути присутнім на царських трапезах, поставив свого намісника в Сервії і пішов далі на Воден. Але й Самуїл не гаяв часу і послав уповноваженим до воденської залоги Івана-Владислава, який, щоб відібрати в будь-кого з воденців намір до здачі, звелів перебити всіх ромеїв, що мешкали у Водені, старих, жінок і дітей, і трупи їхні кинути в клекотливі водоспади, що проривалися крізь город і випливали спокійною рікою на рівнину, де стояло візантійське військо. І хоч Василію доповіли про ті трупи, імператор не велів іти на приступ, а так само, як у Сервії, послав двох сурмачів і бирича під браму йодена, і сурмачі довго вигравали на своїх срібних трубах, а потім бирич, напинаючи жили на шиї, став гукати, звертаючись до Івана-Влади-слава, про присутність якого вже було відомо:

— Ти, княже, сину Ааронів, поки стоятимеш коло вбивці твого батька і підкорятимешся йому? Відкрий, княже, сей город і одержиш царську милість і любов!

Воденський воєвода Драгшан відповів ромеям:

— Тук няма курви като Добромира!

Тоді ромеї заспівали бойовий тропар «Спаси, господи, люди твоя» і подерлися на стіни Водена. Після падіння кріпості Іван-Владислав зумів утекти назад до Преспи, а воєводу Драгшана Василій звелів набити на палю.

Імператор пішов далі, беручи по дорозі одну за другою твердині і руйнуючи їх. Ромеї, що вміли по-болгарському, казали про цю страшну роботу: «Да няма къде да се криє ни едно българско кучеі».

Так Василій розтяв навпіл Болгарію і вийшов на Дунай, взявши в облогу найбільшу дунайську твердиню Відин.

Війна велася дивним робом. Здавалося б найпростіше: Самуїл мав з військом напасти на ромеїв під Відином, який тримався твердо й мужньо, вдарити на них спільно, та насправді болгарські сили були набагато менші за візантійські, цареві доводилося покладатися тільки на вірність своїх воєвод і мужність залог, сам же він, щоб хоч якимось чином відвернути увагу Василія і спробувати якщо не налякати, то бодай стривожити імператора, залишивши сина Гавриїла з старшим воєводою Івацем у Скопле, несподівано вторгся в ромейські землі й понад Білим морем, тримаючись осторонь шляху між Солунем і Царградом, пішов на город Одрин. Вздовж ріки Хебар Самуїл пройшов майже до самого Одрина, потім спинився за два поприща від города і якийсь час стояв, мовби намірюючись повернути на Царград, який, власне, нічим і ніким не був прикритий, якщо брати до уваги, що імператор Василій ще й досі туп-цювався під стінами Відина, а його брат, імператор Костянтин, хоч і перебував у столиці, до військової справи не мав жодного відношення і виходив у поле хіба що на лови перепілок.

Кастрофілакс Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом заспокоївся, побачивши, що Самуїл не йде на нього, а там, почекавши, відчинив городську браму, бо на успення богородиці в Одрині щороку відбувався великий собор для цілої Адріанопольської феми, в городі розпочалися торги, лунали пісні, музика, лилося вино, і ось у самий розпал свята двадцять тисяч болгар несподівано опинилися перед стінами города, залога якого складала ледве що тисячу, опір ромеїв був недовгий, бо Іван-Владислав, який командував у Самуїла полком, пообіцяв своїм людям тиждень вільного грабунку в Одрині, якщо вони його візьмуть, і найбільші відчайдухи проникли в город відразу; вже з першого приступу браму розчинено, болгарське військо ввірвалося в сп'янілий і нажаханий Одрин, розпочався грабіж, обіцяний Іваном-Владиславом, потім їдво й питво, потім гвалт. Було це в місяці руєні, місяці щедрот земних і небесної лагіді, болгари верталися від Одрина ситі й обтяжені здобиччю, а тим часом Василій зрадою взяв Відин І розташувався там на зиму.

Перезимувавши у Відині, Василій пройшов Маторієві гори, спустився в долину Тімак, а звідти на Ніш і досить легко взяв його. Самуїл ждав ромеїв коло Скопле. На Великдень стали два війська навпроти одне одного: Самуїл на правому, Василій на лівому березі Вардара. Напнуто намети, розпалено вогнища, почалися готування, ромеї збирали човни, збивали плоти, болгари вистежували кожен їхній порух, виставляли сторожу в загро-жених місцях. Але темної ночі тисяча ромеїв голі, з мечами перепливли Вардар, а на правому березі, там, де ромеї мали пробиватися до сущі, всю болгарську сторожу перебили зрадники-болгари, очолювані царським зятем Ашотом Таронітом, сином вбитого колись Самуїлом солунського воєводи Григорія Та-роніта. Сонні болгари не змогли спинити ромеїв. Самуїл, Прикриваючись ніччю, відступив з військом у гори, сховався в старих лісах і дебрях, куди імператор поткнутися побоявся, згадуючи давню подію коло Траянових воріт.

І хоч Василій вимушений був у тисяча четвертому році покинути Болгарію, щоб стати з військом проти арабських племен і сусідніх з ними емірів, та вже видно було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина Болгарського царства тепер була в руках у ромеїв: Верхня Мізія з Преславом і Відином, нижнє царство — нижче Водена, Верея, Сервія, Ларісса, все твердині, де пройшов з тагмами Василій, зруйновано; табуни диких коней блукали там, де ще недавно жили люди, посліплені ромеями колишні царські воїни ходили по дорогах від села до села, випрошували трохи хліба і вина до хліба, сумно виспівували:

Царят болен лежи, болен три години, Войска се разтуря, царство се разтуря, Кон му жално цвили, празни ясли гризе...

А старий цар ще не здавався. Пустив гінців по всіх усюдах, зібрав до війська чоловіків од вісімнадцяти до п'ятдесяти років, поставив свої сили в Охриді, Скопле, Средці, іноді виходив у ромейсьхі землі між Вардаром і Струмом, брав здобич, повертався назад, ждав ромеїв. Пускав додому тільки немічних або тих, що мали женитися. Переспи з молодою жоною кілька ночей, зачни нового воїна для болгарського царя — і назад.

Занепадала земля. Нікому було сіяти хліб, стригти овець, вбирати виногрона. Пішли жебраки по крем'янистих тропах гірської землі, з'явилися розбійники і волоцюги. Самуїл не зважав ні на що. Ждав василевса. Ждав терпляче, запекло, знаючи, що повинні вони зійтися ще раз, може, востаннє за своє життя, був упевнений, що на світі немає більше таких тяжких і довголітніх ворогів, як він і ромейський імператор, а раз так, то не можуть вони, поки живі, не звести обрахунків, бо йдеться про вищий принцип: служіння рідній землі.

А Василій не йшов. Теж, певдо, відав, що всі його справи й клопоти маліють поруч з головною справою життя — боротьбою з болгарами, — і вже не міг іти в ту незламну країну без найретєльніших приготувань, не давши гаразду в своїй величезнії імперії, не втихомиривши сусідів, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом і розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Константин.

І так минав рік за роком, літо йшло за літом. І треба ж було Сивооку в своєму незборимому прагненні до волі потрапити до цієї згорьованої землі, яка в скорому часі мала перетворитися на суцільну велику неволю, може, найбільшу в тодішньому світі.

Той, хто хоче слухати історії, повинен озброїтися терплячістю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2