Павло Загребельний - Диво (сторінка 5)

Родим уявлявся Сивоокові найдужчою силою на світі, але одного разу малий спостеріг, як дід мовчки молився коло джерела дерев'яному, невідомо ким поставленому Світовиду, і зрозумів: бог ще дужчий за Родима. Відтоді бог уявлявся йому всім, що дужче за нього. Ще розумів він, що є бог чужий і є — мій. Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не знаєш, чують тебе чи ні, догодив ти їм чи ні. Мабуть, боги дають силу. Хто мене перемагає, у того дужчий бог. У Родима був бог найдужчий, бо дід нікого не боявся. Він роздавав своїх полив'яних богів, не шкодував на них найясніших барв, а сам вдовольнявся давезним, зсірілим від часу й негоди дерев'яним Світовидом, бо був певний його нездоланності.

Купці, скільки їх бачив Сивоок, мало чим різнилися від діда. Були дужі, грізні на вигляд, добре озброєні, мали голоси такі гучні, що хотілося затуляти вуха. Однак вони відразу бачили, що на Родима їхні голоси не діють, тому переходили від крику до погроз, хапалися за мечі, кликали слуг, і ті пхалися до хижі а чи під очеретяне накриття. Наставляли на старого довгі списи. Кінець завжди був той самий. Родим непомітним для ока порухом сягав до стовпа, який підпирав покрівлю, і ось уже в його важкій руці коротко зблискував неймовірно широкий і довгий меч, і обрубані одним ударом списи сипалися до ніг старого, а легенькі купецькі мечі з дзенькотом падали слідом. Мечі були порозвішувані в Родима на всіх стовпах, однаково широкі, з чорними рукояттями, без піхов, він ніколи не гострив їх, але нічого гострішого Сивоок не бачив; ніколи не чищені, вони не тьмяніли, не іржавіли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорінь води. Якось Родим забув знову повісити меч після особливо палкого зіткнення з купцями-грабіжниками, він просто приставив його до стовпа і взявся до своєї роботи, і тоді Сивоок тихцем спробував підняти зброю, вхопився обіруч за чорну рукоять, похилив тяжке залізо на себе, смикнув догори і впав, накритий безжальним тягарем.

Родим мовчки зняв з нього меч, повісив на стовпі, а Сивоека легенько штовхнув під бік, як штовхав його щоранку, щоб він прокидався й уставав снідати.

Їли вони рибу, смажену, в'ялену й солену, м'ясо, копчене й свіжину, хліб, здебільшого просяний, рідше житній, а пили воду й мед, старий, вистояний. І хліб, і меди—все це мали вони серед готовизни, що її запасав Родим від купців, у маленькій хижці, без вікон, де були ще хутра вевіриць, куниць, бобрячі й соболині, шкури вовчі й ведмежі, звої срібного дроту й заморські монети, нарубки коштовних металів і дорогі гривни — цілий скарб, цінності якого Сивоок ще не міг знати.

Рибу добували з річки, а м'ясо на ловах у пущі, куди Родим брав Сивоока чи не від найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з каламутної пітьми ночі, і, може, саме дід час тих виснажливих мандрів серед лісового безмежжя найбільше набирався Сивоок міці, що колись мала зрівнятися з Родимовою силою.

Тоді до них долучався третій. Товаришем назвати його Сивоок не міг, а Родим нікого ніяк не називав, отож третій був не товариш, а просто третій. А був то кінь. Вперше Сивоок побачив коня віддаля, коли пасся на луках коло річки і дід Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста, волохата істота, доволі непоказна. Та коли кінь підбіг ближче, Сивоок побачив його круту шию, широкі груди, міцні тонкі ногн, що мовби аж дзвеніли, з розгону вдаряючись в землю,— і кінь йому відразу сподобався, і він мовчки про себе назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дід Родим кликав його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудіння голосом і виходив неповторно дивний звук: зю-зю-зю.

Однак Зюзь не поділяв уподобання малого. З першого ж разу він дав зрозуміти, що оголошує Сивоокові війну, а вся провина малого полягала просто в самому факті його існування та ще, певно, в тому, що він вклинився в давню дружбу двох самітників: коня й Родима. Зюзь належав до вільних створінь природи, він не відав гноблення і покори, не знав запрягу і з неприхованою зневагою дивився на тих жалюгідних коняг, що тягли по розмоклій дорозі купецькі повози на рипливих колесах, якщо й підставляв він свою спину Родимові, то в глибині своєї конячої душі, видно, вважав, що то не чоловік їде з ним у пущу, а, навпаки, він, кінь, бере собі чоловіка за товариша в свої мандри, за якими знудьгувався на широких випасах.

І ось цей усталений лад відразу порушився, як тільки Родим, перш ніж сісти на коня самому, примостив на передню луку сідла якусь нову, чужу істоту, до якої навіть муркнув щось ласкаве, чого кінь від нього ніколи не чув. Зюзь ждав, що буде далі. Звичайно, він міг хвицнути задніми ногами, підкинути круп так, що те маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетівши вперед через голову, або ж, навпаки, став би свічкою на задніх ногах, перехиляючись назад, щоб пожбурити непрошеного вершника на землю спиною. Але це було б нечесно по відношенню до старого. Тому кінь терпляче ждав.

Далі було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обіперся всім своїм важким тілом так, що коня потягнуло в той бік і він мав напружити всі свої сили, щоб твердо встояти на місці, потім була хвиля, коли важуче тіло Родимове летіло над конячою спиною і для Зюзя настало полегшення, потім Родим міцно всівся в сідлі, аж прогнувся хребет у Зюзя, і аж тепер кінь від здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого єдиного на світі і, здавалося б, вірного товариша, і в конячій душі вмить визріла помста проти того, хто зважився встряти між них двох — між коня й людину; Зюзь зміїно вигнув шию, скосив сизе вологе око правобіч, щоб не промахнутися, зневажливо зібгав свої завжди ласкаво-м'які, а тепер затверділі в ненависті губи, оголивши великі жовтуваті нещадимі зуби і — ось! Кінь мітив на ногу малого. Може, не так хотів гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку литочку—хто знає. Але Родим, хоч який здавався неповороткий і повільний, виявився хуткішим за коня. Він рвонув могутньою рукою лівий повід, залізні вудила брязнули між кінськими зубами, роздираючи Зюзеві рота, повернули коневі шию на місце, а важкі дідові ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з місця учвал.

Відтоді кінь мав для Сивоока саму тільки ненависть. ІІоки перед від'їздом на лови Родим накидав на нього пітник, поки прилаштовував сідло, Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомітно куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його своїм гарячим ненависним духом.

Купатися самого в річку Родим Сивоока не пускав і вирив для нього міленьку копанку, в якій вода прогрівалася до самого дна і можна було лежати хоч цілий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину під дідовими руками, надто Ж коли прутик лишав по собі звивисті візерунки — несвідоме хлоп'яче намагання прокласти перші несміливі стежечки до великої держави Уміння, де неподільно володарював дід Родим.

Зюзь підстеріг Сивоока, коли той вилежувався в копанці. Попаски повертався він із далеких луків і ще здалеку запримітив свого супротивника і, мабуть би, помстився над ним, якби до своєї зненависті домішав хоч краплину хитрощів і підкрався непомітно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощів. Він гучно заіржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву і, вивертаючи позад себе цілі клапті важкого дерниння, полетів на Сивоока. Малий не ждав напасті, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тільки завдяки самому собі. Тож, не гаючи жодної миті, вистрибнув з копанки, спробував утікати в напрямку до дідового обійстя, але вчасно збагнув, що чотири конячі ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, підстрибнув, хапаючись за найнижчу гілку, і подерся вгору на зелену вільшину, полишаючи Зюзя з його гнівливою ненавистю і незаспокоєною помстою.

І хоч спіткала Зюзя на перший раз невдача, але кінь затявся в своїй зненависті і після того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хіба що водив його іноді до річки дід Родим, який сам не купався ніколи, певно побоюючись, щоб берегині й водяний не відібрали в нього силу й хист.

А Зюзь звірів дедалі більше й дужче. Вже пустився навіть на те, що переслідував Сивоока в обійсті. Пасся зовсім близько, і як тільки малий вигулькував на подвір'я, відразу чутно було глухе дудніння копит, і широкогрудий Сивооків ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижі, мерщій причиняв за собою двері, брав їх на міцний дубовий засув, а кінь підлітав з того боку, ставав цапа, бив копитами в двері і вже й не іржав, а рикав, мов дикий звір:

«Г-ги-ги-ги!»

Здавалося, немає на світі сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалі перерви в їхніх дивних стосунках, коли на зиму дід Родим ховав коня в теплу землянку і Сивоок міг бачити Зюзя лише в дні ловів. В такі дні, звиклий до відсутності свого ворога (а відсутність давала надію й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову віч-на-віч, кінь шалів, і, вже не намагаючись приховати перед Родимом своєї ворожнечі до малого, виявляв її, як тільки міг,— бурхливо й несамовито.

Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлічі подій і речей, які його оточували, і, може, тільки згодом згадуватиме він час від часу то перший солодкий захват від широкого світу, який відкрився йому ще тоді, як він уперше піднявся над землею, залізши на дерево, щоб врятуватися від міцних зубів Зюзя, або ж' вималюються йому в сірій нудьзі щоденності барвисті плями, закружляють у нескінченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очі (дід Родим розтирає в круглих дерев'яних ложках з відламаними черенками свої краски), а то зненацька посеред найбільшого велелюддя обступлять його непробивні лісові гущавини, землі без доріг, попечатані слідами диких мешканців,— нахабно впевненими, несміливими, полохливими, і рибина, яку сам уперше витрусив з верші, і гніздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, і черепаха, яка загубила яйце на теплому піщаному пагорбі над далекими прогноями, і шум вітру, і погук похмурого нічного птаха-вістуна, і тріск скресаючої криги на річці,— все те навідуватиметься в його життя то більше, то менше, то бовванітиме ледь-ледь на обріях снів, то гримітиме всевладне до болю в ушах, до сліз в очах, до щему в грудях.

А з людей слідом за дідом Родимом вплітався в Сивоокове життя Ситник. Ситник — це струмені ясного волосся, розбігані очі барви неба, жадібний червоногубий рот, рясний піт на пухкому обличчі, краплистий, невтримний піт і в літню спеку і в зимню стужу.

Ситник привозив Родимові меди. Знався на нелегкому вмінні ситити це питво, високо ціниме і князями та боярами, і купцями-зайдами, і мужніми воями, і простим людом. Родимові привозив він меди в збанах, .зроблених самим дідом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дід не розмальовував ніякого посуду), недбало виставляв їх з луб'яного візка коло хижі, стираючи з лиця піт, гукав:

— Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя...

Родим мовчки виносив йому шмат срібла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долоні, і Сивоок щораз більше переконувався, що поважає той зовсім не діда, а оті шматки тьмаво-білого металу. Не міг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч із часом і сам переймав од діда замилування до тихих переливів барв, а срібло, надто ж у місцях зрізу, давало такі несподівано прекрасні переливи, що втішатися ними хлопець міг хоч і півдня. Навіть золото не подобалося йому так, як срібло, бо в золоті була якась прихована пиховитість, воно світилося жовтістю, холодною і далекою, і нагадувало цим невловимість нічних вогнів на болотах і узліссях. А срібло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками літній день. Сивоокові щоразу ставало кривдно, коли дід віддавав гарно обрубаний шмат срібла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогірклий від трав і коренів, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотілося йому, щоб ота гарна тьмавість лягала на пухку (теж спітнілу!) долоню світлочубого Ситника.

Володіючи неабияким досвідом крутняви посеред розмаїтого люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що він відчитав по очах у малого все, що той мав на душі, і вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свій бік. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в житті все пригодиться, відаючи добре, що зайвий приятель, хоч і малий навіть, завжди ліпше, аніж ще один ворог, хай хоч і наймізерніший, найбезсиліший.

Так і почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приїзд до них пітнявого медовара.

— То як звемося? — прискіпався Ситник до малого.

— Не відаю,— відбуркнув той.

— Схожий єси на свого діда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвірінок?

Родим тільки й ждав того запитання, щоб показати Ситникові свої похилі могутні плечі, а за ним і малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижі, лишаючи Ситника з відтуленим од розгубленого здивування ротом.

Та не такий то був чоловік, щоб відступитися в задуманому. Вже наступного разу він хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша простенькі скудельні збани, і коли отримав срібло і спостеріг швидкий зблііск погляду, яким малий супроводжував політ білого обрубка з Родимової руки до чужої долоні, засміявся неприховане просто в лице малому.

— А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда — здогадався від першого разу. Очі маєш не сиві, як то нарік твій Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. І хто ти єси, ніхто не відає. Може, робичич?

Цього разу Ситникові довелося спостерігати не вислі плечі Родимові, відвернуті від нього, а короткий змах важкої правиці, якою Родим показував медоварові мерщій забиратися геть. Від купців Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вміє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього і миттю завернув свою кобильчину з обійстя.

Але до малого не перестав чіплятися, хоча робив це тепер хитріше і мовби напрошувався на прихильність.

Дивувався вельми Сивоок дідові Родимові, що той вибрав собі для житла таке клопітне місце коло шляху, на самому краю уділля. Щоправда, тут була ще й річка, і зелені луки вздовж неї, зате в дальнім кінці уділля починалася пуща, де можна б сховатися не тільки від Ситника, а й од усіх отих набридливих, нахабних, самовпевнсних купців, які щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серці. Вже він потихеньку брався до дідового меча і вже ворушив його, а там і став потроху підіймати, але ще й досі не наважувався поспитати діда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кінець уділля, де б його ніхто не знайшов і ніхто б не завдавав жодного клопоту.

Ще не знав тоді малий, що хоч як важко доводиться іноді серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна.

І сам він піде згодом далі й далі г. люди і забереться в таке вировнння, що й не снилося всім його предкам до десятого коліна, поки що ж мав найвищу втіху в ті дні, коли змандровували вони з дідом з свого неспокійного кінця уділля і заглиблювалися на кілька день в притаєний світ тисячолітньої пущі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2