Павло Загребельний - Диво (сторінка 46)

Довіряй, але й остерігайся!

Константан усміхається, знов прикриває повіками очі, згадує патріаршого осетра і, мовби повторюючи жест на його повітання, ліниво ляскає в долоні: лясь-лясь.

Тоді й починається те, заради чого піднято сьогодні всіх чинів імператорського двору числом вісімнадцять — вищих сановників, шістдесят — головних чинів та ще п'ятсот чинів нижчих, — і всім видано з царського вестіарія парадні строї, такі ошатні й коштовні, що за них можна б купити цілу державу, якби вона десь продавалася. І все оте сяяння золота, парчі, весь отой багрянець, всі перли, самоцвіти, шовки-влатії, срібло й дорога зброя призначалися лиш для того, щоб ось тут, на Амастріанському форумі, підручні катів-євнухів вихопили з кожного десятка болгарських бранців по одному, з допомогою воїнів потягли їх до горнів, повалили на землю, пригнітили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнів розпечені до білого жигала і серед лиховісної мовчанки, яка зависла над форумом, пішли до приречених. Тільки дзвеніли ланцюги на нещасних, які мовчки борсалися, напружуючи рештки сил, безпорадно рвалися з рук своїх мучителів, силкувалися бодай звести голову, щоб, може, востаннє глянути на білий світ, затоплений величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не вдалося жодному з них навіть того, кати твердо підходили ближче й бліжче до полонених, була страхітлива дружність у їхніх рухах, точно вивіреним жестом кожен з них опустив своє жигало, і над тісним форумом вдарило тисячоголосе ревіння вдоволених початком видовиська ромеїв, і потонули в ньому нелюдські скрики болю перших осліплених болгар.

Сивоок стояв третім у своїй десятці. Тепер не дивився довкола, мав очі, втуплені тільки вперед, тільки туди, де творилося найстрашніше, бачив як позбавили зору перших, потім з-перед нього вхопили наступного, хрипіли в поспіху помічники катів, дзвеніли ланцюги, рознісся над форумом перший пах горілої людської шкіри, а Сивоок стояв заклякло, нерухомо, все, що діялося, мовби його не обходило, він теж ніби перетворився на глядача, як оті ромеї в пишному одязі, взятому з імператорських комір задля свята, так ніби в простому вбранні не можна дивитися, як випікають людям очі, не той буде смак, чи що.

Йому не вірилося. Як же так? Чому? Навіть забув, що не болгарин, що не підлягає покарі за болгарські гріхи, хоч і які там гріхи в людей, які не хотіли надягати на себе чуже ярмо. Думав тільки про те неминуче, що мало статися. Він востаннє побачив сонце, світло, вогонь, і той вогонь, що стільки разів приносив йому найбільшу радість, стане для нього прокляттям, навіки позбавить його зору, кине в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким хлопчиком, що плакав посеред чужого шляху, так і піде в пітьму, а нащо жив, задля чого вбирав у свої очі найбарвистіші дива землі,-- кому до того діло?

І в ті останні хвилі, що лишалися йому перед тим, як потягнуть і його до ланцюгів, Сивоок перейнявся ще вищою, ще дикішою зненавистю до всіх отих потопаючих у коштовностях блазнів, йому хотілося бодай чимось показати їм усю свою зневагу, тому, коли потягли його прислужники до ланцюгів і зависли на ньому, щоб звалити на землю, він струснув їх з себе, зціпивши зуби, випростався, весь випружився назустріч катові, що вже ніс своє розпечене жигало, а тлуми заревли від насолоди й розкоші: «Відмовився!», «Відмовився від ланцюгів!», «Білий болгарин» відмовився!» Імператор милостиво махнув рукою, даючи знак прислужникам, щоб відійшли від Сивоока, василевсові теж було цікаво подивитися на цей нещоденний прояв мужності, він виставив наперед себе долоні, щоб заляскати в них, як тільки звершиться неминуче над білим болгарином, всі тепер стежили тільки за Сивооком і за катом, який наближався до приреченого. Кат відчув увесь надмір скупчення уваги на ньому, він намагався бути якомога байдужішим і спокійнішим у своїх рухах, ще ніколи не доводилося йому ставати бодай на мить найголовнішою дійовою особою в столичних ділах, а він давно мріяв про таку мить, у нього були свої обрахунки з цим світом, він тяжко ненавидів усе живуще, від найубогішого жебрака до самого ва-силевса, ненавидів усе за те, що не був такий, як усі, за своє каліцтво, за свою неповноцінність. Колись давно, ще за іншого імператора, він не був катом, був юнаком з багатої родини, любив життя, людей, вподобав одну дівчину, а що вона не піддавалася на його вмовляння, то заманив її в дім до свого приятеля, і там удвох з приятелем згвалтували ту непокірну дурепу. Все обійшлося б гаразд, але виявилося, що в дурепи .були вельми впливові й багаті родичі, про справу стало відомо імператорові, молодих винуватців кинуто до в'язниці, де вони довідалися про повеління василевса: їх обох мали спалити живцем на форумі Бика. Тоді він випросив у сторожі ножа, безжально відпанахав собі все сороміцьке причандалля врівень із черевом і передав імператорові з словами: «Хочу служити твоїй царственості головою, а не соромом, який я одрізав сам собі. Те, що грішило, те й покарано, за віщо ж хочеш позбавити життя мене, бідного?» Імператорові сподобалася мужність розпусного юнака, він звелів його вилікувати й зарахувати до двірської служби на посаду ката. А того, другого, спалено живцем на форумі Бика, хоч провина його була набагато меншою.

Довгі роки прожив кат у цілковитій невідомості, загублений серед безлічі євнухів, якими аж кишів Великий палац, плекаючи, як усі євнухи, мрію відплатити світові за свою ганебну відмінність від усіх інших людей; йому ще пощастило в службі, він сам став караючою рукою, з насолодою виконував своє катівське ремесло, але незабаром переконався, що від тривалого заняття тим самим ділом злість з нього кудись зникає, не відчував тепер нічого, крім утоми й байдужості, далі тримався за своє ремесло, бо нездатен був більше ні до чого, боявся, щоб не відібрали в нього хоч цього, тому вважався одним з найретельніших катів.

Але сьогодні в ньому прокинулося давнє, сьогодні на ньому схрестилися всі погляди, сам імператор стежить за кожним його порухом, сьогодні він їм усім відплатить за свою неповноцінність, він покаже, як це робиться, вони ще ніколи не бачили і, мабуть, ніколи й не побачать такого вправного, такого точного й нещадимого ката, як він. Ось він їм покаже.

І кат ішов на Сивоока всіма своїми роками ганьби, приниження, ніс до нього всю свою нерозхлюпану злість, жигало стало мовби продовженням його рук, він посував його наперед себе, неначе свою відплату, а отой дивно «білий молодий болгарин», що кинув виклик долі, мав стати для нього втіленням виплеканої в катовім серці помсти.

Імператор заніс долоні для плескання мужньому болгаринові за його витримку. Бо не кожен здобудеться на такий вчинок: відмовитися від ланцюгів і стоячи зустріти найстрашнішу кару! Константин хотів належно поцінувати поводження «білого болгарина», імператорові долоні мали сплеснути в ту саму мить, коли червоне залізо випалить бранцеві очі; мить наближалася з кожним новим катовим кроком, кат ішов швидше й швидше, всім було видно затятість на його безбородім обличчі, всі бачили, як вправно націлюється він своїм жигалом у очі полоненому... І тут сталося чудо.

Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спіткнувшись на рівному, спрожогу зупинився і став присідати повільно й безпорадно. Жигало випало йому з рук, а він осідав нижче й нижче, потім незграбно перекинувся на лікоть правої руки, ще, видно, спробував затриматися бодай у такому положенні, але не спромігся й на це, впав навзнак і лежав так, ніби ждав, що прийде інший кат і випече очі тепер уже йому самому.

Ніхто нічого не міг збагнути, не розумів, що сталося, й сам Сивоок. Він уже бачив, як наближалося йому до очей страшне жигало, відчував його палання в себе на обличчі, зосередився на одному лиш намаганні — не заплющити очей, ще бодай раз глянути на світ, хоч уже не бачив нічого, окрім тої ядучої червоності, яка наближалася невідворотно.

І зненацька впав кат. Що з ним? Може, побачив він у глибині очей приреченого весь жах і всю незміряну злочинність зробленого ним за довгі роки вірного служіння василевсам? Та де там! Просто серце в ката від надмірного напруження розігрілося злістю так, що притягло до себе з усього тіла зайву речовину і шкідливі соки.

Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували дати ліків з перцю, кинули кров з руки — він не подавав ознак життя. Тоді його відтягли набік, щоб не заважав, а на місце ката став один з його підручних, знову вклав жигало до горна, а звідти вихопив нове, і Сивоок все те відмічав, так ніби йшлося не про нього, а про когось стороннього, на нього найшло якесь здерев'яніння, він знов готовий був стояти й ждати, поки наблизиться новий кат. Бо, може, й цей не знесе погляду його сивих очей, теж прочитає в них те, що прочитав його попередник, і його теж відтягнуть, як здохляку.

Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше доводилося бути свідком такого чуда, і через те спершу запанувала розгублена мовчанка, сам імператор трохи розгубився від такого дивного збігу обставин, він не зміг подолати своєї розгубленості вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп ревів у одне горло: «Помилування! Милосердя!»

Новий кат уже йшов до Сивоока, він не прислухався до того, що там реве натовп, тоді імператор, щоб не було запізно і щоб не прогнівити милосердного бога, який поклав перст вибавлення на плече білому болгарину, махнув рукою, щоб кат зупинився, і весь форум загойдався од привітальних криків на честь василевса Константина, найдобрішого і найсправедливішого серед царствених, кат відійшов назад, Сивоока відвели вбік, той, хто стояв за ним, став жертвою нового ката, а його, чудом порятованого, віддаля поставили навпроти імператора, який кинув на нього погляд цікавості і щось сказав своїм препозитам, чим було виявлено до білого болгарина вже найбільшу ласку як до обранця високого Провидіння, і довго потім в столиці розповідали про те чудо, про перст божий, що вказав на дивно білявого болгарина і послав йому порятунок.

Сивоок не достояв до кінця на форумі, не бачив він, як осліплено першу сотню і дано їй одноокого поводиря, як введено з Філадельфію нову сотню, далі ще й ще, до самої ночі продовжувалося страшне діло на Амастріанському форумі. Константинополь вдовольняв свою жадобу крові й знущань над беззахисними болгарами, а цього, порятованого богом і василевсом, ведено через усе місто ще для одного тріумфу, цілі юрмища збігалися, щоб подивитися на нього, його похід через столицю тривав безконечно довго, хтось пробував по путі годувати його, хтось давав вина, хтось кидав квіти, а хтось плювався, зустрінуті на Месі блазні спробували увінчати голову Сивоокові баранячими кишками, але він розкидав блазнів з такою самою силою, як перед тим на -форумі розжбурляв катівських підручних, нарешті, приведено його до імператорських конюшень, де супровідники передали білого болгарина до рук протостратора з імператорським повелінням вимити бранця в бані, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до служби на конюшні. Протостратор щось сказав Сивоокові, до того долинали ро. мейські слова, більшість з яких він, здається, розумів, але хіба йому було тепер до того, хіба обходили його якісь слова, хіба потрібно йому було тепер будь-що? Він дивився знетямлено на протостратора і мовчки плакав, плакав не над собою, не над своєю долею, а над долею своїх товаришів, що гинули десь на тісному, обступленому з усіх боків розбещеними натовпами Амастріанському форумі, він плакав мовчки, а в душі в нього ридав на весь голос маленький хлопчик з далекої темної ночі посеред грузького невідомого шляху.

Протостратор, як і той кат з Амастріанського форуму, був євнух, так само ненавидів він усіх бородатих, бо ненависть у дрібних душею завжди зароджується до тих, які мають те, чого не мають вони, але цьому врятованому чудом він пробачав його бороду, і його молодість, і його дику силу, бо своїм плачем той принижував сам себе, а чого ще треба начальникові, коли його підлеглий добровільно виставляє себе на посміх своїми слізьми?

Так мав минути цей день для Сивоока: в ганьбі чужого тріумфу, в мучеництві товаришів на тісному, обставленому хижими натовпами форумі, в дивовижному порятунку, в сльозах, пролитих чи то над самим собою, чи, може, більше над тими, хто зазнав муки від рук безбородих катів, — а потім судилося Сивоокові розчинитися в анонімовості сотень імператорських прислужників, цих зодягнених у кумедно поцяцьковані шати, що повинні були засвідчувати чиюсь там могутність; йому відведено один цей лихий, трагічно-щасливий день, щоб опісля зітерти будь-яку згадку про нього як про людину. Принаймні так міркував той Протостратор, до якого спрямовано Сивоока. Знав тільки одне: принизити цього варвара якомога дужче, а там — хай зникне серед таких упосліджених і затурканих, яких приставлено було до коней, догляданих для колісниць, і до коней верхових, до коней самого імператора і до коней кувуклію, хай собі надягне належний за приписами одяг: червоні чаги, червоний скараник з дешевим шитвом, лимонний ковпак, перські хози для верхової їзди, хоч навряд чи дозволено йому буде бодай раз сісти на коня з цих конюшень, — а вже коли на людину надягнено так чи інакше позначену одіж, то не лишається від людини нічого, а є тільки вдягачка, яка свідчить про місце її власника в складному, позірно заплутаному, а насправді точно розміреному світі царственого міста. Але ніхто не спитав самого Сивоока щодо його бажань розпорядитися своєю долею, а він, виявилося, і в гадці не мав покладатися на когось там. Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотів. — Обійдуся, — сказав просто. — Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку, але з простої білі, а не з александрійського царського полотна, та міцні чоботи, та якусь-просту вдягачку, найліпше б хутряну, але ж у вас того хутра чортма, тільки імператор має там сяке-таке...

Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути чи тупнути на Сивоока, обізвати його сяким-таким болгарином, тоді Сивоок розсміявся йому просто в ніс:

— Не так злегка і не так прудко, панцю-дранцю! Скажи там кому маєш сказати, що вдягатися хочу так, як сам хочу, а ще скажи, що я, опріч усього, русич, а з руським князем у ваших Імператорів мир, отож годилося б мені піднести скаргу проти Того вашого Коміскорта, який ловив до своєї тисячі людей на всіх шляхах і кого він привів до столиці, того не знає й дух святий, не те що там хтось...

Євнухи сміялися. Сміялися з незграбної ромейської мови Си-воокової, сміялися з його сподівань на те, що хтось там стане слухати його оскарження і вимагатиме справедливості для такого відчайдушного брехуна, або ж просто Ородника. Бо якщо ти й русич, то чого тиняєшся аж у Болгарії чи Македонії? Упійманий — бранець, а раз так, то й жди, що з тобою вчинять. Не викололи очей — молись богові, дякуй імператорові. Послано на конюшню — шануйся, щоб не накликати нової біди на свою дурну голову. Не хочеш надягати ошатного одягу, а надаєш переваги варварському вбранню? Темний і затурканий єси, отож таки справді місце тобі — серед коней, і то на роботі най-бруднішій: вичищати гній, вишкрібати дошки в станках, жити тобі теж на конюшні, засинаючи на купі теплого гною, знову ж таки дякуючи богові, що послав під боки таку теплу і м'яку Підстилку.

Вже на кінець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшні, але відразу ж забрано звідти, бо сталася дивна річ: коні не зносили нового конюха.

Перелякано хропли, іржали, рвалися з прив'язі, били копитами в станки,- в конюшні творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила.

Як тільки виведено звідти Сивоока, коні стихли. Щоб упевнитися, його знов послано — в конюшні зачалося ще несамовитіше.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2