Павло Загребельний - Диво (сторінка 48)

— Але не для такого чоловіка, як ви, — обдаровував його Агапіт такою посмішкою, що тому здавалося, ніби його обнімає красуня або ж обсипають золотими монетами.

В Константинополі почалися осінні врумалії, імператора можна було бачити тепер або ж у Трикліні дев'ятнадцяти аку-вітів, де він возлежав за трапезою, де подавано тільки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморські фрукти в вазах з чистого золота і таких важких, що підіймати їх на столи доводилось на обшитих позолоченою шкірою вірьовках, перекинутих через блоки, хитро сховані під стелею Трикліна, але до трапези в Трикліні дев'ятнадцяти акувітів запрошувано, згідно з ритуалом, тільки точно визначене коло людей, до яких Агапіт не належав, так само точно за приписами, які йшли ще від попередніх імператорів, добирано в супровід царствуючій особі на загородні лови,.на грища в циканістрії, на кінні прогулянки, на урочисті виходи до храмів і монастирів, навіть на іподром, де дивитися на імператора могли відразу сто тисяч чоловік, які сиділи на мармурових лавах, але перебувати в кафисмі разом з імператором мали право лише втаємничені, довірені, найближчі. Та, зрештою, якби навіть Агапіт і належав до того вузького кола імператорського оточення, то всіляко б уникав двірської метушняви, бо його велике тіло не виносило поспіху, а лінива душа художника прагнула передовсім спокою і волі для роздумів.

Міг ще дозволити собі стояти осторонь від метушняви кувук-лія ще й завдяки тому, що завжди в достатку мав золота й коштовностей для цього збунтованого, божевільного світу, де все можна купити. Тож не дивно, що за кілька днів по тому, як запала йому в голову примха мати в себе Сивоока, Агапіт улестив і підкупив, кого там треба, і василевсові Константину, коли він був на іподромі, обережно сказано про бажання відомого будівничого Агапіта викупити «білого болгарина». Імператор страшенно розгнівався за невчасність і недоречність такої просьби.

— Яке мені діло до якогось там болгарина чи хто він є, — закричав він, — коли я повинен знати: зачепиться права колісниця за ліву на першому а чи на другому повороті!

Дві колісниці, одна запряжена четвіркою коней білих, друга з кіньми перськими у яблуках, мчали серед куряви, серед божевільного крику сотні тисяч горлянок, уздовж мармурових трибун, побіля статуй і скульптурних груп, встановлених по подовженій осі іподрому; візничі, розставивши ноги, заклякнувши в напруженні, чимдуж натягували віжки перед обеліском Феодосія, що значив місце повороту, вони знали, що треба будь-що притишити шалений розбіг коней, вміло завернути майже на місці, щоб потім знову мчати по прямій, але в зворотному напрямку, просто до центру іподрому, до імператорської кафисми, але буде ще один поворот — і знов шалена гонитва по прямій, і ще один заворот, і так двадцять три кола — сімдесят дві стадії, а тоді кінець, мета і або ж вінець переможця, або ж ганьба переможеного, і сто тисяч розпалених, одурілих від крику константинопольців теж знали те саме, а ще вважали, що під обеліском Феодосія чаклує нечиста сила, і галасували ще нестримніше, і від того ревіння коні шаліли ще дужче, звіріли, візничі вдіяти з ними нічого не могли, колісниці летіли, мов камінь з пращі, стримати їх уже не могло нічого, труби герольдів оголошували про кожне чергове коло, вони звучали, мов звук страшного суду, той поворотний стовп мав стати кінцем божевільних гонів, жахливою катастрофою, розбиттям, розтрощенням, смертю; колісниці мчали поряд, ні та, ні друга не могли вирватися наперед бодай на лікоть, катастрофа здавалася неминучою, іподром ревів од захвату й передчуття прекрасної загибелі візничих і їхніх коней, білих арабських і перських у яблуках; імператор теж піддався всезагальному шалові, обличчя йому взялося червоними випіками, урочисті шати розхристалися, вінець з'їхав набік, з роззявленого рота на бороду стікала. нитка слини, ще мить, ще півмиті, ще невловимість — і тоді колісниця, запряжена четвіркою білих коней імператорської чистої-пречистої масті, якимсь незбагненним вистрибом опинилася. трохи попереду тої четвірки, в яблуках, і першою обігнула страшний стовп, забираючи собі весь простір, який там був, а другій колісниці не лишилося й клаптя вільного місця, вона опинилася поміж першою колісницею і стовпом, перша колісниця вимальовувала розлоге, запаморочливе коло, немов падаюче небесне тіло в своєму останньому світінні, а друга ввергалася в мертву зону того кола, їй не лишилося простору, не було для неї місця, перські в яблуках коні сахнулися від коней білої імператорської масті, колісниця зачепилася колесом за стовп, перехня-билася, візничий ще тримався в тому неймовірному нахилові до земної поверхні, він прокреслив своїм тілом смертельну дугу, колесо серед ревища, тріску й реготу відірвалося, коні потягли колісницю на одному колесі, потягли її перевернутою, плазом, потягли візничого, який теж упав і вилетів з колісниці, але ще тримався за віжки, колісниця розламувалася на лету, з неї летіло залізо й дерево, візничого било об землю, било уламками, але він ще не випускав віжок, перські в яблуках коні, немов одержимі демонами, розтелесовано кидалися то в один бік, то в другий, вони вже й не бігли вперед, а заповзялися, здавалося, до-трощити рештки колісниці й позбутися впертого візничого, їм це зайняло небагато часу, вони звільнилися і тоді, враз заспокоївшись, потрюхикали собі слідом за кіньми білими, які вже долітали до мети під тріумфуюче стогнання іподрому.

Високопоставлений євнух багряним шовковим платком витер слину на імператоровій бороді, Константин підвівся в своїй ложі, простягнув наосліп руку за вінцем для звитяжця, йому вкладено в руку вінець, це була прекрасна мить, тим прекрасніша, що перемогли коні білої імператорської масті; на іподромі завжди панував забобон щодо кінських мастей: коней чорних, вороних, карих, гнідих сюди не допускано, бо ті масті вважано за кольори смерті, тут любили смерть веселу, яскраву, а ще більше любили світлу перемогу, кожен з присутніх заздалегідь загадував собі якесь бажання, пов'язане з перемогою коней світлішої масті, коли ж такими ставали коні чистої імператорської масті, то це вважалося якнайліпшою прикметою для всіх, найперше ж — для царствуючої особи.

У імператора в той день був прекрасний настрій, завдяки чому підкуплений Агапітом препозит знову нагадав Константинові про «білого болгарина».

— Але здається, ми приділили його до якоїсь служби? — недбало мовив імператор. Препозит був приготований на будь-яку відповідь.

— Його поставлено до нагляду за кіньми, — сказав він шанобливо, — але спожитку там від нього немає жодного, він поперелякував усіх коней.

— Цього варвара лякаються навіть коні, — засміявся імператор:—- Коли так, то віддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни кентинарій золота.

Його не обходило, хто саме внесе таку суму, він не знав Агапіта, мабуть, ніколи й не чув його імені, а коли й чув випадково, то давно забув, бо чом би мав імператор усіх ромеїв тримати в голові чиєсь там ім'я?

А кентинарій за Сивоока, за якого ще вчора ніхто б не здогадався попросити бодай номисму, призначив імператор просто через те, що хтось там виявив зацікавленість «білим болгарином». А за цікавість треба платити.

1942 РІК

ЗИМА. КИЇВ

Ношу ті шрамі насвоєму тілі; вони живуть, вони кричать, і співають, і стримують мене.

П. Пікассо

На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордій Отава, добровільно нікуди більше не піде. Щоправда, хлопець не міг простити батькові, що той сам, без примусу, тільки підкоряючись папірцеві, ходив до гестапо, але бачив, як батько карається, тому мовчав. Та й сам Гордій Отава сказав, коли вже все було переговорено з сином за ту ніч, звертаючись не так до Бориса, як до самого себе: «Ignavita esi jacere, dum possis surgere» — малодушшя є лежати, коли можеш підвестися.

Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, відчував під час учорашньої вечірньої розмови з Гордієм Отавою, що той не палає бажанням прибігти сьогодні на його поклик, та й гречності а учорашнього німецького професора, а сьогоднішнього функціонера есесівської машини стачило, видно, на самий тільки вчорашній вечір, а сьогодні виповзла на поверхню звичайнісінька брутальність; Шнурре не став ждати добровільного приходу радянського професора, а просто прислав за ним уранці конвой е особі свого ординарця, що з'явився власною персоною перед Гордієм Отавою, стукнув підборами, викинув наперед руку в фашистському повітанні, але не гаркнув, щоб професор відразу збирався і йшов за ним, а мовчки потупав до кабінету, куди його так само мовчки повів хазяїн, що взяв тепер собі за правило всі серйозні справи розв'язувати саме там, на своєму звичному робочому місці, де відчував себе якось мовби певніше.

Ординарець справді трохи ніби аж розгубився, опинившись у загаченому книжками й раритетами професорському кабінеті, але відразу й опанував себе, знов викинув наперед руку («Назвіть привітання вкрали в стародавніх римлян», — подумав про себе Гордій Отава, згодом сказав це й синові, як взагалі намагався ділитись із сином усіма своїми думками, вважаючи Бориса вже цілком дорослим, а головне, прагнучи, щоб той усе запам'ятав, усе перейняв од свого батька) і відрекомендувався:

— Єфрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор.

— Сідайте, — запросив його Отава, — хоч, власне, я не зовсім розумію, які послуги...

Оссендорфер не сів, тільки шанобливо вклонився: видавався таким собі чемним юнаком, акуратно на проділ розчесане біляве волосся, водянисті злякані очі, довірливо розхилені уста; військовий мундир йому зовсім не пасував, шинеля й геть перетворювала його на смішне опудало, він і сам це, видно, знав бо щось ніби зітхання вирвалося йому з грудей і слідом за поклоном він вимовив:

— Даруйте, що я в такому вигляді, але я на хвилинку. На дворі зима, тому доводиться...

Справді, вночі випав перший сніг, тихцем накрив окуповане місто білим холодом; для Гордія Отави зміна пори року означала тільки те, що минула вже ціла вічність з тих пір, як почалася війна, бо ж тільки подумати: літо, осінь, а тепер уже й зима; що ж до Бориса, то він одразу знайшов собі забаву в тому, щоб дивитися в вікно на фашистів посеред засніженого Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх нікчемних шинелях і мундирчиках, і мстиво думав: «То як? Жарко вам? Спробували? Ще й не те буде!» До снігу всі фашисти сприймалися суцільною, одноликою масою, тепер, на білому тлі, раптом виявилося, що до Києва наповзло безліч різновидів цієї погані, бо коли навіть не брати було до уваги погонів звичайних сукняних, без жодних відзнак і з срібними галунами, погонів офіцерських простих і плетених, як батіг, нашивок, позументів, пов'язок із гадюкува-тими написами, бляшаних нагрудників, а тільки зважати на колір вбрання, то були тут усі можливі й неможливі кольори й відтінки, були (і то найбільше!) жаб'ячо-зелені шинелі, які, здається, носила переважна частина військових, але був колір також чорний, сталево-сірий змінювався глиняно-жовтим, були навіть мовби бузкові шинелі з петличками лимонного забарвлення, траплялися ніби вмочені в синьку, був колір свинцю і колір віконної замазки; якісь високі чини кутали шиї в хутряні коміри, чорні й волохаті, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що годилися тільки влітку, і тепер ці строкаті вояки, згинаючись у три погибелі, перебігали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Іноді пробігав по снігу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, під осінніми дощами такий показний, а сьогодні жалюгідний і смішний. Ноги у вояк для першого дня зими взуті були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, іноді можна було побачити навіть білі бурки у тих, хто мав хутряні коміри на шинелях, але на головах творився сміх і гріх. Бундючні картузи нагадували тепер решета, повні холоду, до пілоток дочіплювано круглі сукняні латочки, щоб прикривати ними вуха, але вуха не вміщалися під тими латочками, великі німецькі вуха стирчали з-під зелених накривок, почервонілі від морозу, набубнявілі, неначе в утоплеників. Ліпше себе, мабуть, почували ті, в кого картузи були з довгими козирками й навушниками, які відкочувалися. Але, маючи вуха в теплі, вони потерпали з носами, бо мороз, мовби зганяючи злість за те, що в нього відібрано якусь там частину тіла, з усією силою накидався на все незахищене, а ніс під довгим козирком опинявся на такому собі протязі і вже тут мороз потішався досхочу, а власник носа, зжолоблений, мов каліка, з якоюсь аж заздрістю позирав на тих, у кого мерзло все в однаковій мірі, але сам не наважувався піддати й себе такому випробуванню, а тільки хапався за носа то одною рукою, то другою, неначе перекидав у долонях гарячу печену картоплину. Найбільшу заздрість, ясна річ, викликали всі ті, хто котив по вулиці в закритій машині, а коли тим треба було визирнути назовні і вони відхиляли дверцята й висовували на світ божий носа чи й усю голову, то не тривало те довго, ніс чи голова мерщій ховалися, дверцята хряпали, машина їхала далі, так ніби прагнула доскочити до того місця, де зима відразу скінчиться й настане тепло, не буде снігу, головне ж — не буде цього клятого морозу, який упав з неба в одну ніч такий запеклий, неначе уклав угоду про військове співробітництво з більшовиками.

І все оте різнокольорове гаддя бігло, тюпачило, стрибало, витупцьовувало по київській вулиці, і все козиряло, тяглося в струнку одне перед одним, вистукувало каблуками. На засніжених вулицях Києва відбувався великий спектакль маріонеток, який був би смішний, якби не стояла за ним жахлива трагедія поневоленого міста.

Єфрейтор Оссендорфер ще більше зніяковів після свого посилання на зиму, яке Гордій Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку між книжковими шафами й великим вікном, що виходило на вулицю, в лік не йшов, та й не збирався він перед ординарцем фашистського офіцера викладати своїх ранкових спостережень, а тим більше — думок.

— Професор Шнурре перепрошує, але... — знов почав було єфрейтор, але тут Гордій Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на півслові.

— Професор? — здивовано підвів він брови. — Ви хотіли сказати: штурмбанфюрер Шнурре?

Від ординарцевого роздратованого нахабства, з яким він ще кілька днів тому зустрічав Гордія Отаву на порозі квартири академіка Писаренка, зайнятої Шнурре, не лишилося й крихти. Сама ввічливість і зніяковіння, доведено до цілковитого самознищення.

— Так, — охоче згодився він з Отавою, — професор Шнурре справді — штурмбанфюрер, але це просто для зручності, бо такі вимоги часу, так само як і я — єфрейтор, хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собі асистент професора Шнурре ще з Марбурзького університету, і мені вельми приємно, що познайомився з гером професором, про якого багато чув ще до початку воєнних дій, тобто я хотів сказати — нашої визвольної війни...

— Ви хотіли щось передати від штурмбанфюрера Шнурре? — знову перебив його Отава.

— Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогодні невідкладні справи примушують його... Ваше побачення тим часом відкладається, ви можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових інтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете бувати там, коли захочете... Що ж до професора Шнурре, то, як тільки він звільниться від своїх пильних службових справ, він відразу повідомить вас...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2