Павло Загребельний - Диво (сторінка 50)

— Це потрібно вам для блискавичного закінчення війни? — поцікавився Отава.

— Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повірте мені: ми й самі змогли б провести всі необхідні роботи. З нашою точністю й терплячістю, з нашим неперевершеним мистецьким досвідом...

— Що ж вас стримує? — Тепер Отава вже знав, чого від нього хочуть, він міг спокійно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим а своїми намірами, а отже, й страшним. — Розпочинайте хоч завтра, але без мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нічого не можу вдіяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити і мене, і собор, і місто... Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем, очевидно, все зробив би для того, щоб не віддати ворогові Києва, який для мене особисто є найбільшою святинею нашої історії, але раз так сталося... Тільки відмовитися від будь-якого сприяння ворогові — ось і все.

— Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицію, — сказав Шнурре.

— Якщо ви гадаєте, що я не мав часу для обдумування своєї поведінки ще за колючим дротом, а потім учора в гестапо, то глибоко помиляєтесь. На всі ваші чи там чиї б не були ворожі пропозиції — тільки ні! Більше нічого.

— Ніколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай вузеньку стежечку для відступу.

Не звик.

— Ви ще не вислухали мене до кінця.

— Не бачу в тому потреби.

— І все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б тривіально і недостойно навіть. Але ви маєте рацію в одному: в тому, що все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. І якщо сьогодні ще не все знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планів. На місці Ленінграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменів. На місці Москви ми насадимо бір. Здається, там добре росте сосна. Можна буде розвести там березові гаї. Це так прекрасно: білі берези як спогад про колишню Русь. А на місці Києва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного,, шматка родючої української землі. Найліпше, якщо тут заколоситься лан золотої пшениці. Що ви на це скажете?

— Нарешті ви заговорили справжньою своєю мовою.

— Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця. Що ви на це скажете?

Отава мовчав. Він і сам це вже передумав сотні й тисячі разів, не вірив, що таке може бути, але перебирав найгірші припущення, готовий був до всього. Таки не стерпів:

— Брешете! Не вдасться!

— Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера. Але навіщо нам політичні дискусії? Ми з вами люди мистецтва й історії. Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Само провидіння послало мене, щоб не тільки порятував вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї, а під ними напишемо: «Відкрита професором Отавою в Софійському соборі в Києві». Ви прославитесь на весь світ. Зрозумійте! Художники, які будували цей собор, невідомі. Цілий світ наповнений анонімами, великими й нікчемними. Але ви підніметесь над усіма!

— Найбільше піднімуся я в той день,. — повільно промовив Отава, — коли всіх вас викинуть з моєї землі, з мого міста, з мого життя.

— Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армія фюрера непереможна. Всі ваші сподівання марні. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж...

— Я не боюся нічого, — сказав Отава.

— У вас є син. Ви повини подбати і про його майбутнє.

— Не треба чіпати дитину.

— На жаль, у зоні військових дій...

— Прошу вас припинити, цю розмову, — втомлено промовив Отава, — однаково від мене вам нічого не вдасться добитися. Ніякими погрозами'?

— Гаразд, — розтав руками Шнурре, — шкодую, професоре Отава, я зробив- усе, що міг. Проявив максимум терпіння.

— Так. Ви справді виявили гідне подиву тертті-ння.

— Сподіваюсь усе-таки, що. ми ще побачимося, — йдучи вже до дверей, якось мовби гмикнув Шнурре.

— Може. Але за інших обставин.

— До побачення, — сказав німець. — Ви чуєте: я кажу до побачення.

— Може. — Отава випроваджував його так, ніби сила тут була на його боці, а не на боці штурмбанфюрера.

Коли повертався, зачинивши за німцем вхідні .двері, в темному коридорі обганяв його за шию Борис, гаряче зашепотів:

— Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашиетюрії

— Ти що — підслухував? — суворо спитав його батько.

— Трішки.

— Хіба я тебе вчив підслухувати?

— Але ж я боявся, що цей тип тобі щось заподіє.

—- Ну гаразд, гаразд. Іди спати. Дві безсонні ночі підряд — це вже занадто навіть, для такого жвавого хлопця, як ти.

— Що ти хочеш тепер робити? — спитав син.

— Подумаю. В нас із тобою безліч часу, щоб думати. Поки що ж — до ліжка! На добраніч.

—- Добраніч, батьку.

А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Літок. Вони довго шепотіли про віщось з бабою Галею на кухні, потім баба Галя просунула голову до кімнати, де спав Борис, спитала:

— Не спиш?

— Давно не сплю.

— Ну, то пгди скажи професорові, що кума казала... Розбили цих бусурманів під Москвою...

— Що-о? — закричав Борис, зіскакуючи з ліжка і підбігаючи до дверей, але баба Галя, знаючи його нестримність, передбатливо сховалася, та ще так швидко, що хлопець не знайшов її вже й за дверима. Тоді він помчав до кабінету, зяаюто, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там, сидить, щось читав або просто думає, так ніби нічого й не сталося, ніби Київ не окуповано, ніби немає на світі війни... Але ж він не знає йайголовнішого!

— Батьку! — щосили закричав Борис, влітаючи до кабінету. — Батьку, наші розбили їх під Москвою і женуть, женуть!..

Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотів цього над усе, ще не осягнув законів військової логіки (коли розбили, то .повинні й гнати, переслідувати, — просто керувався своїм хлоп'ячим палким бажанням, уявляв, як десь у глибоких снігах безпорадно борсаються всі оті жалюгіддя в різнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пілотках з дочеплеиимя навушниками-латочками, з усіма їхніми позументами, нашивками, погонами, відзнаками, з їхніми орлами й черепами.

— Звідки ти взяв? — повернув його до дійсності батько, — Це що — вигадка?

Тоді Борис нарешті трохи заспокоївся і розповів яро бабу Галю і її куму, після чого радісний шал охопив уже й професора; вони обидва, не змовляючись, вилетіли з кабінету й побігли до кухні, щоб розпитати куму з Літок, почути від неї самої цю вість, кращої за яку не могло бути ніде на світі.

Кума сиділа, порозпускавши всі свої хустки, розчервоніла попри холод на нетопленій кухні, настрій у неї був такий, нібито вона сама розгромила фашистів під Москвою, а тепер сіла трохи перепочити, щоб гнати їх далі, і з Києва, і з усієї нашої землі.

— А ці ж безбатченки, — казала вона, — забрали в мене би-тон і аусвайс свій паскудний забрали, кажуть: вже більше нікс, уже до Києва не можна, сиди вдома, бо в Києві встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортів йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже наші їм дали ото під Москвою, а воно мені бреше, що в Києві порядок, так ти, бабо, сиди в своїх Літках через те... Баби злякалися тепер. Дітей не впускають до Києва. Таке їм під Москвою наші утворили! Хотіла я тому хвашистюрі сказати, що брешеш ти, собако, то тебе під Москвою... та подумала: посадять у гестапу, як скажу... А вдома ж корова недоєна... Та й корову ще заберуть... Бо це ж тільки й викручуюся, що німецькому коменданту молоко ношу, хай би він ним залився та подавився!

Всі троє стояли, дивилися на куму з Літок, ніхто не перебивав її, ніхто не перепитував, не цікавився, звідки вона дізналася про події під Москвою, ніхто не піддавав сумніву її звістку, бо кума з Літок сприймалася як посланниця від широкого вільного світу в цьому стероризованому, вмираючому місті; вони повірили б навіть вигадці, аби тільки та вигадка піднімала їх на духу, давала віру в майбутнє, а тут же була чиста правда, професор Отава згадував події вчорашнього дня, для нього тепер зрозумілою стала зайнятість Шнурре зранку, ввічливість Оссендорфера, раптовий поспіх штурмбанфюрера в намаганні схилити його, Отаву, на виконання їхнього плану пограбування Софії. Так, так, рони вже забігали, мов руді миші, вони вже ладнаються до втечі й звідси, тепер вони особливо небезпечні, бо, втікаючи, намагатимуться забрати з собою найбільші скарби і завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз і треба зробити все, щоб стати їм на заваді, поламати їхні плани, не дати їм нічого, захистити. Кожен на своєму місці. І він теж! Так, як захищав собори від запалювальних бомб. Але тоді було легше, простіше. Там потрібен був тільки пісок та ще безсонні чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як?

— Теперечки уже їм скоро кінець, — казала кума з Літок, — як не поморозяться тут до бісячого батька, то витовчуть їх наші. Ось побачите, товаришу професор, та згадаєте моє слово...

А професор бився думкою в пошуках способів протидіяти Шнурре. Як? Як? Коли навіть їх виженуть звідси за тиждень (а чом би й ні!), то й то вони в своїй безсилій злобі встигнуть висадити в повітря весь Київ, нічого не пошкодують, не здригнеться їхня рука, як не здригнулася та рука, що закладала вибухівку під Успенський собор. Бо й що їм наша історія, наше мистецтво, душа народу нашого?

Але як запобігти? Як?

І раптом прийшло рішення. Він буде чергувати коло Софії. Вдень і вночі. Скільки зможе. Щоб не дати їм завезти туди вибухівку. Для такого собору потрібно багато вибухівки. Може, десяток або й сотня машин. Він не дасть!.. Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить їх. Хай їдуть через його труп. То й що? Хіба цим чогось досягнеш? Над твоїм трупом злетить у повітря Софія. Треба щось інше. Треба комусь повідомити, потім... попросити чиєїсь помочі. Партизани? Але де вони? І чи вони тут є?..

Десь там когось розстріляно, когось повісили. Але чи то партизани? Тепер розстрілюють і вішають без провини, тисячі й сотні тисяч. Висаджено міст на Солом'янці, зірвано водокачку на станції. Але чи то партизани, чи поодинокі диверсанти? Та й хто знає, може, під Софією вже дрімають руїнницькі заряди? Скільки часу минуло, поки він сидів за колючим дротом на Сирці? Він перевірить усе в соборі. Пристане на пропозицію Шнурре тільки для того, щоб перевірити, чи немає в соборі вибухівки. А якщо є? Або почнуть завозити? Що тоді? До куми з Літок? До цієї добродушної балакучої жінки? Але ж це божевілля — припускати, щоб тітка, що постачала штурмбанфюрерові Шнурре молоко, має зв'язок з партизанами!

І все ж.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся до куми з Літок професор, — я міг би, в разі потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець малий, а тут, самі бачите, може бути всього...

— Та боже ж мій! — сплеснула в долоні кума з Літок, — Та ви тільки бабі Галі скажіть, то вона його прямо до мене... Чому йому тут і сидіти? Та й вам би, товаришу професор, якби з Києва та в наші ліси, бо тут же й голод, і холод, і хвашйстюри ці.

— Ні, ні, — квапливо промовив Отава. — Я повинен бути тут, Я залишуся в Києві, хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне...

Так професор Гордій Отава прийняв рішення створити свій власний фронт проти фашизму, трохи наївне, але чесне, може, єдино правильне в його безнадійному становищі вирішення, ніким не вповноважений, окрім власного сумління, ніким не посланий, ніким не підтримуваний, мав стати він, нікому не знаний, на захист святині свого народу перед силою, що переважала його в тисячі й мільйони, може, разів, але не лякався цього, як не лякався колись великий художник, що створював Софію, загубитися в пітьмі століть зі своїм ім'ям і з своїми стражданнями.

Він кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академіка Писаренка, зайнятого тепер Шнурре, але ніхто йому не відчинив: видно, ті десь поїхали, в них тепер були повні руки роботи, вони квапилися награбувати в Києві якомога більше; професор Отава, здається, здогадався тепер про справжню місію Шнурре: певно, того, як спеціаліста, послано сюди або ж експертом, або й просто начальником такої собі грабіжницької команди, що мала вивозити до Німеччини всі мистецькі цінності, знайдені в окупованому Києві.

Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софії. Може, Шнурре там. Може, саме рознюхує, в якому місці найперше здирати штукатурку в пошуках ще не відкритих шедеврів, може, наставляє вже своїх німецьких реставраторів...

Але на подвір'я Софії Отаву не впустили. Не зміг він проникнути туди ні з Володимирської, де стояли два пикаті авто у матники, ні з площі Богдана, попід дзвіницею, де теж стовбичило два охоронці. Отава пішов уздовж муру, що оточував Софійське дворище, хотів було коло брами Заборовського по-юнацькому подертися на стіну, але по той бік почулася німецька мова, там мовби марширували солдати, — скрізь, по всьому Ки єву тепер марширували солдати; він знову вийшов на Богданову площу, гетьман замахнувся іграшковою булавою, картинно здіймаючи над Києвом коня, а неподалік од нього, не лякаючись ні чорного гетьманського огира, ні замаху булави, вимар-шировувала сотня жаб'ячо-зелених німців і, щоб хоч трохи зігрітися, горланила дурну пісеньку:

Warum die Mädchen lieben die Soldaten?

Ja, warum, ja, warum!

Weil sie pfeifen auf die Bomben und Granaten.

 Ja, darum, ja, darum! '

Чому дівчата люблять солдатів?

Так, так, чому!

Тому, що їм начхать на бомби і гранати.

Так, так, тому!

Сунуло площею різнобарвне воїнство, їхали машини з берлінськими реєстраційними знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування каблуків — ані сліду того, що під Москвою їм вчинено страхітливого розгрому, що незабаром доведеться забиратися звідси. Невже це має протривати ще довго? Якби ж то він міг поспитати когось, хто б міг йому відповісти. На жаль, був сам. Обрав добровільну самотність і тепер мав спокутувати цей вибір. Людина, зрештою, платить за все.

З Шнурре він побачився тільки ввечері. Той метався по Києву зі своїм ординарцем-асистентом цілий день, був стомлений, але професора Отаву впустив до свого помешкання охоче, навіть з радістю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2