Павло Загребельний - Диво (сторінка 52)

Дев'ятсот років майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспіранта Гордія Отаву, ніс до нащадків велику тайну, якою знехтувала історія, примхлива й перебірлива. Дяка тому далекому предкові, що керувався в своїх діях ветхозавітною настановою пророка Ієремії: «Возьми сі записі та й зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час». Передержалися не зовсім. Волога проникла навіть крізь-обпалену глину, зіпсувала половину пергамену, вціліло тільки трохи запису, але й того виявилося досить, щоб дати Отаві роботу на ціле життя. І то все для того, щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всі його пошуки, зіставлення, здогадки, найстрашніше ж — знищити самий собор!

Але він не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софію ще не начинено руїнницькою вибухівкою (видно, їм справді залежало на тому, щоб знайти тут для себе щось незвичайне), Отава міг спокійніше й розважливіше обдумати свій намір зберегти собор. Передовсім не слід було втрачати контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тільки здавалося, ніби він використовує радянського професора, насправді ж — використати фашиста самому, перетворити його на мимовільного свого помічника й спільника.

Знову був вечірній візит до штурмбанфюрера, до помешкання академіка Писаренка, забитого вкраденими в київських музеях унікальними меблями, але цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сісти в один з вигідних шкіряних фотелів, з насолодою доторкувався до рипучої шкіри: шкіра пахла старим звичним життям, в кімнаті було тепло, бо німці нарешті відремонтували нагрівання для цього будинку, заселеного високими функціонерами, знайдено паливо, і ось сьогодні зранку ця оселя стала одним з осередків блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Києві. А фотель так приємно холодив у теплій кімнаті, гарно було б посидіти тут, прикривши очі повіками, подумати про своє. Шнурре ввімкнув «Телефункен», з приймача текла просвітлена моцартівська мелодія, ще десь у Європі знаходилися не зачеплені війною музиканти, і диригент ставав за пульт у незмінному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й зосередженості, і скрипалі підсовували під свої Підборіддя складені вчетверо білі хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкінці диригент вдячно потискував руку першій скрипці, вклонявся оркестрантам...

— Так от, — сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо випружившись, ждав, що той скаже,— я оглянув собор...

— І! — не витерпів усе-таки Шнурре.

— В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали...

— Ви про деякі речі, що там зберігалися? — перебив його Шнурре. — Ми їх просто заховали в надійному місці...

Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося.

— Як ви, очевидно, розумієте, — повів він обережно далі, — мені потрібні робітники. Досвідчені реставратори. Люди, що знають свою справу...

— Неодмінно, неодмінно, — окивав головою Шнурре.

— Я не знаю, чи пощастить мені розшукати моїх співробітників, з якими я вів реставраційні роботи перед війною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи вони лишилися в Києві, .ди пішли на фронт, чи, може, вбиті, арештовані...

— Я про це подумав уже, — сказав Шнурре.

— Трохи передчасно. — Отава не мав наміру поступатися будь у чому. — Людей повинен добирати я сам. Раз я відповідаю...

. — Мій любий професоре, — Шнурре знову перебирав розмову в свої руки, знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на обидві лопатки, — дозвольте нагадати вам, що відповідаю все ж таки я. Звичайно, в.свою чергу за безпосереднє виконання відповідаєте й ви, але, є  вища відповідальність, тягар якої лягає тільки на мої плечі. Тому я повинен був заздалегідь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхідну кількість людей, це досвідчені, висококваліфіковані реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому вміїні і в їхньому працелюбстві...

— Хто ці люди? — стривожено спитав Отава.

— Це прекрасні німецькі реставратори, щоправда, на них солдатські мундири, але тут уже нічого не вдієш, та й не грає ролі, в якому мундирі той, хто виконує свою роботу вміло й ретельно.

— Але мої помічники...

— Про це не може бути мови. Окрім вас, до собору не буде впущено жодного з місцевих жителів! Це святиня мистецтва, і ми не можемо рискувати!

Отава мовчав. Вони не можуть рискувати... Він метався в безвиході. Що робити? Знову відмовлятися? Плюнути цьому есесівському професорові в пику? Кинутися на нього? То й що? Хіба цим порятуєш собор? Уявив себе на чолі бригади єфрейторів-реставраторів. Якщо в Києві є підпільники, вони повинні вистежити його в перші ж дні робіт і вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолює групу високодосвідчених німецьких реставраторів у Софійському соборі! Відкриття унікальних фресок, зроблені професором Отавою з допомогою групи високотехнічних німецьких реставраторів! Тепер усі його зусилля видавалися йому так само наївними, як оті крадіжки мішків з піском в перші тижні війни. Поки він тягав пісок, ждул фашистів з повітря, вони ввійшли до Києва з землі. Він намагався рятувати собори з покрівлі, а вороги заклали тонни вібухівки в підземеллях, і Успенський собор злетів у повітря, виився уламок стіни з скорботними постатями фрескових андів. Але відступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй наївності!

— Гаразд, — сказав, підводячись з нагрітого фотеля, Отава, — не приховаю, що мені прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково не мені належить право вирішувати, я можу тільки згоджуватися або ні, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова.

— Ви подобаєтесь мені більше й більше, мій любий професоре, — підвівся з свого імператорського стільчика й Шнурре. — Може, ще побудете в мене? Мій Оссендорфер готує холостяцьку вечерю...

— Дякую, мені б хотілося спочити.

— Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранці. Все буде до ваших послуг.

Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, він змертвів. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокаліптичні видіння кінця світу, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед різьбленим іконостасом сімнадцятого століття палахкотіло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягнені в довжелезні, широкі, мов попівські ряси, зеленкуваті шинелі німецькі солдати, наставляли до полум'я руки з розчепіреними пальцями і безладно виспівували:

Warum die Mädchen lieben die Soldaten?

Ja, waruni, ja, warum!

Розчервонілі морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кіптява виривається з рухливого кола, твореного цими зловісними постатями; весь собор завмер, в ньому немає того вічного гармонійного руху, який ще вчора оповивав тут професора і його сина, все заклякло й принишкло, навіть відлуння звуків сьогодні немає тут, і слова безглуздої пісеньки, щойно викричані, мовби знов падають назад, до чорно відкритих ротів, до тих ідіотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують їх знову й знову:

Ja, warum, ja, warum!

— Хто тут старший? — вигукнув Отава, пересилюючи верескняві виспіви солдатні. Якась постать відділилася від кола.

— Я професор Отава, — сказав Гордій, — відповідаю за всі роботи. Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище і не сміти більше чинити тут таких неподобств. Це — собор, запам'ятайте! Тут не палили вогнищ навіть найдикіші люди в історії.

По-німецьки слово «собор» звучало багатозначно: «Дом». А. може, то так здалося Отаві? Може, передчував уже тоді він, що це буде його останній притулок, останній і вічний дім?

РІК 1015

СЕРЕДЛІТТЯ. НОВГОРОД

Но Бог не вдасть дьяволу радости.

Літопис Нестора

Високі свічі в срібному трисвічнику горіли в княжій ложниці до глибокої ночі.

Ярослав читав привезену йому за великі гроші з Болгарії книгу святого отця церкви Іоанна Дамаскина. «Нема нічого вищого за розум, бо розум — світло душі, а нерозум'я — тьма. Як позбавлення світла творить тьму, так і позбавлення розуму по-темнює смисл. Безсмисленість властива тварям, людина ж без розуму — немислима. Але розум не розвивається сам собою, а потребує наставника. Приступимо ж до єдиного навчителя істини — Христа, в якому заключаються всі тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудрості, не вдовольнимося цим, але, з надією на успіх, будемо штовхатися в них».

Князь відсунув книгу, довго дивився в світлий свічний вогонь. Ждав, що, викликані книжною премудрістю, прийдуть власні думки, але в голові стояла якась важка, гойдлива стіна, серце князеві билося пришвидшено, мов по довгому бігу, насилу стримався від того, щоб не схопитися і справді не бігти кудись. Куди ж? Жив останні місяці в душевному сум'ятті, відчував розтерзаність в серці. Закусив губу, знов підсунув книгу.

«Хоча істина не потребує барвистих прикрас, але вони необхідні для заперечення проти тих, хто спирається на ложний розум. Істину треба досліджувати не марнослав'ям, а смиренням».

Якби ж то хто-небудь міг йому заперечити в будь-чому? Довкола був тільки послух і догідливість — повсюдні й почасні супутники княжої влади. Хіба що Забава? Але геть, геть! йдеться про справи набагато вищі. Йому потрібна тільки мудрість, тільки просвітленість розуму, а все, що скаламучує, затемнює, спантеличує, — геть!

«Що є філософія? Філософія є страх божий, добродітельне життя, уникнення гріха, удаління від миру, пізнання божественних і людських речей, вона вчить, як чоловік ділами своїми повинен наближатися до бога».

Сімдесят глав мала в собі книга велемудрого інока з Єрусалимського монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами, пересилюючи в собі нуртування крові, аж поки заснув сном тяжким і уривчастим після пізнього читання.

Вже вдарили перші морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав вістей, але вістей не було ні з Києва, ні з варяг, зате, мовби в передчутті возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандровані іноки, святі люди, які бували в далеких заморських землях, а тепер розносили по всій Руській землі чудеса, бачити які вони сподобилися. Бачили ж вони в Єрусалимі на місці розп'яття Ісуса Христа розщілину, крізь яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидів, де він склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Ісус бесідував з самарянкою. Найбільшим же чудом була в Єрусалимі світлість, яка низходить з неба в час вечірній у велику суботу і запалює кадила. Світлість та схожа на кіновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються від неї тільки православні. Підносили свічку, запалену од того небесного світіння, до бороди, але борода не горіла.

Прочан кликано на учти княжі, місця їм відводилися коло Ярослава, подавано багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено кубки й ковші з пивом, медами, фрязь-ким вином; але святі люди вдовольнялися самим хлібом та водою, клали смиренно на дубовий стіл свої ніколи не миті руки, покорчені від ломоти в кістках, з порепаною, подібною до волової, шкірою, ворочали повільно велетенськими, як ведмежа шуба, бородами, відрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловіцьку красу бісівському жіночому безборідству. Не живи для себе, а для бога, дбаючи за життя вічне. Ум, віддаляючись од усього зовнішнього і скупчуючись у внутрішньому, повертається до себе, тобто з'єднується зі своїм словом, що перебуває в думці по естеству, через слово з'єднується з молитвою і молитвою восходить в розум божий з усією силою любові й усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень по триста молитов і, щоб не збитися з ліку, клав за пазуху триста камінців, викидаючи по одному після прочитання молитви. А щоб з'єднатися з богом у думах своїх, уникати треба ринків, городів і людського шуму, бо нема на світі більшої пагуби, ніж людський гомін, грища, сміх і кощунства. Втікай звідти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святі отці-печерники, або в дуплах дерев, як іноки-дендрити, хто й на Стовпі стояв, як Симеон-стовпник, і ніякі зваби землі не змусили його спуститися звідти, а інші ходять нагі, ще інші лежать на землі й не підводяться, бо підвестися можеш тільки для гріха, а ті носять залізні вериги з мідними хрестами на голому тілі, і не було мук, яких не витерпіли задля очищення від гріховності. Святого Макарія, коли той займався рукоділлям, укусив комар. Макарій задавив комара, а потім, розкаявшись у своїй нетерпимості, осудив себе на шість місяців сидіти голим коло болота. Комарі покусали його так, що впізнали Макарія тільки по голосу, думали — прокажений.

Іноки виносили стільки скорботи й печалі, що людськими устами навіть і висловити незмога.

Людина — образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразної, а вона дається тільки знищенням плоті. Був святий чоловік, що носив не скидаючи кам'яну шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним. Один не спав зовсім, не і'лягав і не сідав, а для більшої бадьорості тримав у руках ка-, мінь, щоб той своїм падінням будив його, не давав заснути, їжу приймали тільки найпростішу і то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одоліють хворощі, то й зовсім не вживай їжі, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловік, іжщо їв тільки сиру землю. Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвіт, приходять і щезають. А чоловік сотворений для небесних благ, тож повинен відчувати відразу до всього земного.

А в князя перед очима стояло тільки земне, хоч що там розповідали монахи. Не чув смороду від немитих странників, бо пахло йому свіжою стружкою звідти, де новгородські теслі стругали дошки для човнів і насадів, і Ярослав сам щодень перелічував нові судна, знав-бо гаразд: іти на Київ, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зуміє все своє військо посадити на кораблеці, то вийде навстріч великому князеві неждано й негадане. Дзвеніли йому молоти в задимлених кузнях, а крізь те дзвеніння пролунювалася гарна та бадьора пісенька:

Кували мечі два ковалі,

Гей, два ковалі да три помагалі,

Да од неділі да й знов до неділі...

А мечі кувалися для простих воїв за день, а для воєвод — і по сім днів. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилі. Коваль другої руки вирівнював і вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечів, поряд з яблуком і перехрестям, чеканив ще звірів а чи птахів.

А потім згадувався зненацька Ярославові чудський божок Тур — мідний ідол у образі чоловіка, що має коняче соромне тіло, бісівські грища довкола Тура посеред снігів, у причаєних пущах. І яке їм було діло у їхніх солодких утіхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодної жінки, відкидають плотську любов і живуть серед пальм!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2