Диво - Павло Загребельний (сторінка 53)

З дитинства ненавидячи своє недосконале тіло, прикутий до ліжка, Ярослав крізь віконце вдивлявся в довколишній світ, бачив його буйність, його нестримність у розвагах, його жадобу до втіх і радощів. Може, тоді, в заздрощах, зненавидів усе те і возрадувався, прочитавши у старій книзі про древніх есеїв:

«Хоч у це й важко повірити, протягом тисяч поколінь існує вічний рід, в якому ніхто не народжується, бо відраза до життя серед інших людей сприяє збільшенню їхньої кількості».

Але потім став на ноги, сам спізнав принади життя, для нього стало відкритим і доступним усе суще, відчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чисті розмірковування, бажання намножувалися щодень, князівська влада несла безліч турбот, але дарувала вона й безліч поваб, від яких несила було відмовитися. І ось демони протиріччя розривають йому душу. Привчений до солодкої отрути книжної, тягнеться й далі до святих людей, які несуть з собою божу мудрість. А водночас, спраглий принад життя в найпростішому їхньому виявленні, підштовхуваний кров'ю, рвався до них дико й непогамовне, аж самому ставало страшно, і то тоді намагався замолити гріхи свої. Так і крутився в диявольському колі безвиході. Сказано ж бо в самого бога: «Не буде мій дух переважувати в людині, бо вона — тіло».

Після тої дощової ночі, проведеної в Пеньковій хижі, князь кілька днів постився і молився гаряче й ревно, а потім, коли надворі була ще більша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зірвався посеред ночі просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядатаїв, помчав за Неревський кінець, до Звіринця, за річку Гзень. В темній хижі ледь жевріли залишки вогнища, Забава спала під глухою стіною, Пенька не було, звично віявся десь по лісах або ж пробував свіжозвареного пива на Загород-ському кінці. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зі сну неголосно скрикнула, сміялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижі, князь зняв з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на видноті, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, поніс Забаву на руках до коня, посадовив її поперед себе в сідло, сказав хрипко: «Тримайся за мене міцно».

Вона притулилася до нього, він відчув пал її молодого тіла навіть крізь змокрілу одіж, кров у ньому гуділа й клекотала темно й відчаєно, він боявся вже не так за дівчину, як за себе, попросив знову: «Обійми мене за шию!» Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: «Обійми обома руками». Забава засміялася ще тихіше, сказала крізь той бісівський сміх:

«А не маю ж обох». Ярослав не зрозумів спершу. «Як то не маєш?» — «А так. Однорука я. Ліву руку тільки маю. Ведмідь ще малою покалічив». Він не повірив. «Як то? Ти ж була з двома...» Забава сміялася заливчасте й знущальне. «Сліпий був, княже. Засліплений і здурілий».

Він аж одсахнувся од неї. Справді бісівське зілля. Обманює чи, може, так задурила йому голову, що й не помітив тоді? Але ж обіймав її! Билося в нього на грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тіло! І її серце простукувалося просто до його серця. «Ну, обійми мене міцніше хоч однією рукою», — попросив він. Забава послухалась. «З одною рукою ти теж мені люба. Назву тебе Однорукою». Вона сміялася й далі. Кінь обережно ступав поміж темними деревами. «Назву тебе Шуйця, — сказав князь, — ні в кого не буде такого ймення!» — «А мені однаково»,— засміялася вона. «Будеш завжди коло мене», — пообіцяв Ярослав. «Чому б мала коло тебе бути?» — «Бо вподобав тебе». — «Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?» — «А куди б ти хотіла?» Ліпше б не питав. Не знав, що викличе в ній тими словами пекельний вибух, який струсне їі тілом, наллє його твердою холодністю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, сміх їй урвався вмить. «Що? — крикнула вона гнівно. — Нікуди! Нікуди, чуєш, князю!» — «Ну, що ти, — спробував він її вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, — якщо не хочеш на княжий двір у Новгород, погдемо в Ракому, там тихо, ніхто не відатиме, будеш там...» — «А не буду : ж, нігде не буду твоєю підложницею! — крикнула вона майже відчаєно, майже крізь сльози, які теж незбагненними лишилися'для князя. — Буду завжди собою, вільною, не хочу нічого від тебе!» Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сідла, втонула в пітьмі, мов у чорній прірві.

—- Шуйцю! — злякано якось гукнув Ярослав. — Забаво! Куди? • Вона зникла від нього, мовби й не було її зовсім на світі.

— Візьми хоч корзіто, застудишся! — ще гукнув у безнадію пітьми.

Ні слуху, ні мови.

Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто гримів у високі дерев'яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою твердістю:

— Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.

Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому задаллі, мовби вичарувании, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з приворітною і наріжними башточками, в дерев'яних візерунках, а в тому дворі — дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, — старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено:

— А церква?

— Думав, не ти тут житимеш, князю, — довірливо сказав Коснятин.

— Роби, що велять.

Церкву ставили стрілчасту, високу, вищу за берези, але непростору — аби помолитися одному або двом, і хоч ніхто й не знав, навіщо вибудовується таємнича садиба, та однаково хитрі теслі, помахуючи лискучими сокирами аж під самою бородою в бога, виспівували сороміцьких пісеньок, але й на те не зважав князь і знов зірвався з молитви і притрушеною сніжком ніччю летів самотою до убогої хижі, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночі й не спала, відразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далі батька, і вони стали на морозі, коло згаряченого навальним бігом коня, знов Ярославові одібрало мову й розум, гула йому в голові темна, важка кров, а Шуйця сміялася зривисте, звабливо, він згорнув її в свої ведмедячі обійми, аж усе в ній затріщало, але дівчина не скрикнула, не випручалася, тоді він підсадив її на сідло; все повторювалося так само, як і в дощову осінню ніч, тільки що тепер стояла над землею морозяна прозорість, а внизу біліли сніги, і дерева чорно й зелено значили їм путь, вели, кликали далі й далі; може, через те Шуйця й не питала, куди він везе її, сиділа мовчки, горнулася до Ярослава, обіймала його за шию своєю шуйцею, іноді визміювалося її молоде тіло в сміхові, князь дурів більше й більше від її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, відсахнулася вона від Ярослава, гукнула з ненавистю:

— Знов везеш мене кудись!

— Сама там будеш; — сказав він, мало не жебруюче, — клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш — боляринею зроблю тебе, хочеш — як хочеш...

— Ніким не хочу — тільки собою.

— Собою будеш...

— А куди?

— І сам не знаю.

— То вже ліпше.

— А я вже сам не свій.

— Ще ліпше.

— Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.

— Оце...

Вона не зістрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.

— Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу — втечу одразуі

— Не втікай, — попросив він, — не обману. Повір мені.

— Якщо не князь те мовить — вовірю.

— Не князь. Чоловік.

Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової садиби. Сояні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше — сороміцькими приспівками. Білі берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, — тепер вже знала це точно, — зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало її турбувало, спитала тільки:

— Там хтось є? Слуги?

— Теслі. Добудовують церкву.

— Нащо вона?

Для бога.

— Обійшовся б твій бог і без церкви.

— Гріх.

— А я?

— І ти гріх.

— Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.

— І так знатимуть,

— А я не хечу.

— Рота людям не затулиш.

— А ти ж князь — затули. Скажи: одірвеш язика кожному...

— Звелю.

— То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!

Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був — ніби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так в'їхав у ворота, догідливо відчинені сторожем; йому хотіли помогти зняти ношу з сідла й занести до терема, але Ярослав суворо звелів:

— Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.

Невже це було насправді? Невже з ним?..

Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще — як у знемозі відкидала вона голову, і шия їй видовжува-- лась ніжно-ніїкно, і на устах жив лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння співаюче, баламутне, приголомшливе.

Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі передав йому свої повеління:

— Лишуся тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.

— Не викінчили ще церкву.

— Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І служебок, і до робіт, і до сторожі.

— Такого дива й не бачено. — Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.

— Роби, що велять.

— А варяги?

— Які варяги?

— Прибула дружина. Еймунд-воєвода.

— Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся — радитись будемо.

— На Поромониному дворі їх розташував.

— То й гаразд. Жди мене.

— Довго тут будеш, князю?

— Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх содіяиого з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злості на саму себе й ня нього. Ярославові стало шкода дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.

— Одружився б на тобі, — сказав, зітхнувши, — але князівство вимагає від чоловіка більше, ніж йому хочеться.

— А й не треба мені твого князівства, — відмовила вона крізь схлипування.

— Багато чого стоїть поміж людьми, перебореш — тоді радість, але не завжди є змога усунути те, що розділяє. Може, я теж не радий князівству, та ждуть мене діла ще більші.

— Нудний ти й нецікавий, коли князь, — сказала вона злісно.

— А вподобала ж у мені кого? Не князя хіба? — спитав він, трохи ображений.

— Мужа вподобала. Одуріння твоє найшло й на мене.

— Будеш завжди зі мною. В походах і в городах.

— Лишуся тут. Гарно вигадав оце обійстя. Далеко від усіх. Не люблю, коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою — теж не хочу.

— Аби ж то могла стати моєю жоною...

— Не стала б ніколи. Не хочу роззувати нікого. Волю волію... Тоді він сказав їй про своє веління. Щоб жила тут з самим жіноцтвом.

— Щоб їх тільки небагато. І ненабридливих, — сказала вона

— Господинею над ними будеш.

— Не знаю, що то.

— Коли взнаєш, сподобається.

— Хто ж то зна...

— А не знудьгуєшся тут?

— Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там мені й любо. Там найбільша воля. Серед дерев та звірів.

— Як приїздитиму — ждатимеш мене?

— Приїдеш — тоді й побачу. А тепер ще не відаю. Вона відганяла його від себе своєю непокірливістю, насправді ще більше притягуючи й приваблюючи. Він знов махнув на всі справи в Новгороді, і знов було те саме каламутне сп'яніння й знетямлення, аж поки, зціпивши зуби, нагнав собі в серце гнівливості на самого себе й спромігся відірватись од Шуйці. Залишив недокінчену церкву (чи й буде коли докінчена!) і недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кінця жінку, милу твоєму серцю!).

В Новгороді стрів його з почтом Косцятин, князь велів їхати одразу до варягів, на Поромонин двір, що в Славенському кінці. Мав слабість до варягів чи не таку, як до мандрівних іноків, знав-бо, що в подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ, як і святі люди, тільки що одні помічали самі лиш чудеса божі, а ці вічні вої не знали нічого, опріч срібла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жіноцтва, бо й навіщо ж тоді живе на світі воїн і за що йому класти живіт свій, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними пригорщами!

Поромоня був собі простий тесля, як і батько, й дід його, як увесь рід споконвіку. Не знав він нічого, окрім добре вигостре-ноі сокири, тесав уміло стовпи й обаполи, ставив кліті, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримітив у князя своїм хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгороді палату з кількома печами й високими цегляними димницями над покрівлею; і ось у Поромо-ні стали зупинятися спершу купці, застукані в Новгороді зимовими хурделигами, а потім наймано його двір для дружини, триманої Ярославом, бо ліпшого приміщення годі було шукати, Поромоня ж ще вгадав і те, що варяги люблять бути купно, не діляться на воєвод і рядових воїв, не вірять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з своєї будівлі, а князеві було вільно прк-кликувати варягів об кожній порі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2