Павло Загребельний - Диво (сторінка 60)

Ще й день не кінчився, не втихомирився ще Новгород, який кипів тепер у всіх своїх кінцях, далеких і близьких, а посадник, відсвіжений, у новому вбранні, усміхнений і урочистий, підвів до брами княжого двору так само урочистих Жировита, Тверяту й ще кільканадцятеро воїнів Славенської тисячі — всіх тих. хто вранці сьогодні спричинився до небувалого в Новгороді.

— Князь давно хотів провчити кількох варязьких гультяїв, щоб не вносили вони ворожнечі між дружиною й Новгородом, — казав Коснятин Жировиту і його товаришам, — бо виступати в такий похід треба здружено й одностайно. А паршиву вівцю — геть!

— Прибрали! — пробурмотів Тверята, що встиг порахуватися й з своєю безпутною жіночкою, а тепер, щоправда, й шкодував уже, бо важко було уявити йому, як далі житиме без її палких стисків нічних, але однаково діло зроблене, мав з чим стати перед князем.

Жировит мовчав, він без надмірної охоти пристав на вмов. лання посадникові йти до князя за винагородою, якось не дуже вірилося йому, щоб Ярослав, ще вчора задивлений тільки в своїх варягів, сьогодні готовий був давати золото людям, які прибрали кількох його вірних дружинників, а з-поміж них навіть найближчих княжпих охоронців, знаних усьому Новгороду. Але Коснятин усміхався так ласкаво й засліплююче, що не вірити йому було б просто гріх.

Коснятин усміхався й тоді, коли вони проходили браму, пильновану похмурими варягами, які підозріло дивилися на озброєних бравих новгородців, що й собі всміхалися слідом за своїм веселим посадником: Коснятин ніс свій посміх і до княжих палат, виніс його й звідти, з'являючись па ґанку разом з Ярославом, і навіть понуре князеве лице мовби освітлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, і новгородці ще більше повірили в бажання князеве не тільки побачити їх, а й належно винагородити. Тільки Жировит, воїн досвідчений, знов відчув у серці поколювання і важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде далі, спробував навіть видавити собі на уста посміх, переймаючи його від посадника, і Ярослав уловив, здається, його намагання прилучитися в своїх веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородців з-під брів, наставив на них свого важкого, набряклого від багатоденного пияцтва носа, спитав коротко:

— Оці?

— Вони, — радісно мовив Коснятин.

— Взяти їх у мечі, — так само неголосно й спокійно сказав князь, і кілька варягів, які стояли внизу на східцях, гакку між князем і новгородцями, вмить оголили свої широкі двосічні ме-чі й ударили на спантеличених новгородців, а з усіх боків двору повалило варягів сила-силенна, і закипіла кривава баня перед очима в князя і посадника. Ярослав так само був похмурії, а Коснятин посміхався сяйливо й безжурно. Може, зітер він свою посмішку тільки тоді, як увечері вибрався до города і сказав там комусь про побоїще на княжому дворі, а може, й не він те сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток є здатність видобуватися звідусюди, і тепер уже по Новгороду лунав не той піднесений вигук, що над Волховом при княжій учті, а болісний зойк: «Наших побито!»

— Воїнів славенських побив князь!

— Варяги вбили воїнів Славни у князя!

— Жировита з товаришами вбито!

— Варяги б'ють наших!

Отак воно й перевернулося: «наші б'ють варягів» — «варяги б'ють наших!» Натовпи збиралися коло княжого двору, горіли вогнища, люто бився люд у браму, а посеред ночі проштовхалося до брами троє змучених верхівців, стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхівців з коней і була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув голосом, що пересилював увесь вереск і лемент:

— Люди, вгамуйтеся! Вісті несемо князеві! Горе велике! Князь Володимир...

Тоді юрмище стало потроху стихати, і посланець вигукнув ще голосніше, так, що почули не тільки найближчі від нього, а й багато хто ще:

— Великий князь Володимир преставився в Києві! Де й узявся Коснятин, розчистив умить прохід для посланців, обставив їх з своїми вірними людьми, достукався до брами і без перешкод провів гінців до князя, а за брамою знову заколотилося і завирувало, та вже не докучав тепер той гук Ярославові, не лякався він ні криків, ні вогнів, сказав Коснятинові:

— Скликай вранці віче на Софійській стороні. І прибув на віче без варязької охорони, тільки з кількома своїми отроками та стяговниками, бо княжий прапор — це честь. Стяг собі вибрав Ярослав, достосовуючись до батька, князя Володимира. У того — архангел Михаїл, у цього — архангелів було два — Михаїл і Гавріїл; виходило, що вже оби-іва привласнені, лишалися ще Рафаїл і Уріїл, але через невідомість свою навряд чи могли б слугувати котромусь із князів ,а символ руської державності.

Ярослав мав на поясі короткий ніж і меч до походу, зодяг-іений теж був до походу в одіж просту й зручну, без прикрас ніче гуло й вирувало, лад панував тільки в самій середині, на узвишші, де стояв посадник Коснятин, стояли посадники ветів, з довгими сивими бородами, стояли старости кінецькі, тисяцькі, старости ступенні, воєводи й бояри, багатші з люду торгового, вірні люди Коснятинові; Ярослав уклонився вічу, підняв руку на знак, що хоче говорити. Поволі гамір ущух, князь вхопив ротом повітря, мовби обіймаючи всіх, простер руки, вигукнув:

— Новгородці мої любі, дружино моя, опора й надія землі 'уської! Отець мені вмер, Великий князь Володимир! Хочу на Київ іти, щоб не перейшов стіл київський у руки недостойні! І В безумності своїй побив учора воїнів новгородських, а тепер їх і золотом не повернути! Смерть кожного мого воїна сприиматиму як свою власну смерть! Поможіть мені! На вас дивиться вся земля Руська!

Довго колотилося віче після князевих слів. Важко зібрати всі вигуки, які пролунали там, всі лайки, прокльони, глузи й погрози, що сипалися на князя. Але він усе стерпів, стояв не-порушно на видноті перед усіма, і, мабуть, ця його впокоре-ність, а може, люди Коснятинові, вміло розставлені посадником повсюди, подіяли на віче заспокійливо, і з окремих незгідливих викриків стало звільна вирізнятися одне спільне, тверде й несхитне:

— Підемо з тобою, княже!

Лунало голосніше й голосніше, незгодні спершу пробували кричати й далі своє, але поступово вмовкли, бо віче мало свій жорстокий закон, за яким усіх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки більшості або ж випускали з себе дух. І коли вже було, нарешті, досягнуто бажаної згоди, Коснятин виступив наперед князя і гучним своїм красивим голосом викрикнув у ім'я всіх зібраних:

— Підемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикрості новгородцям!

— Підемо! — загуділо віче.

— Але обіцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! — викрикнув Коснятин.

— Обіцяю! — крикнув Ярослав. .

— Поклянися! — вимагало від князя віче.

— Хрест кладу святий! — відповів Ярослав і перехрестився перед усіма урочисто й замашисто.

— Потягнемо твою руку! — знов гукнув Коснятин.

— Потягнемо! — закричали звідусюди.

Ярослав знову підніс руку, даючи знак, що хоче говорити.

— Йдучи до Києва, — промовив посеред тиші, — наставляю вам князем Новгородським...

Князь замовк на хвилину, тиша стояла така, що аж у скроні ломило, всі ждали, кого ж назове Ярослав, тільки Коснятин, здавалося, стурбований був найменше, не пропав йому усміх з вродливого лиця, стояв він коло Ярослава, високий і могутній, годі було й шукати ліпшого й виднішого князя для цього великого вільного города; але все на світі буває, в останню мить князь міг вимовити перше-ліпше ім'я, що спало б йому на гадку, може, мав. домову з якимсь із своїх молодших братів, про долю яких ще ніхто нічого не відав, може, пришле їм брата свого Судислава, який сидить у поблизькому Пскові; затамувало віддих усе віче, стежило за князем, а той витримував урочистість миті, поклав руку на яблуко меча, вперся міцніше ногами в вершину вічового пагорба, гукнув голосно й дзвінко, помолоділим голосом:

— Коснятина, сина Добрининого!

І Коснятин, мов підрубаний, упав на коліна перед князем, поцілував Ярославові руку, яка тримала наголовач меча, оросив своє велике вродливе обличчя слізьми вірності й розчулення, промовив у тиші, яка ще й досі лежала над віче:

— Клянемося тобі, Великий князю, дотримувати вірності у всьому!

— Клянемося! — ревнуло віче.

Здається, ніхто й не помітив обмовки Коснятинової щодо «Великого князя», не зважив на неї й князь Ярослав, бо ні в чому не змінилося його лице, тільки тернув навіщось лівою рукою вуса, так ніби змахував з них сльози, що, непомічені, скотилися йому по щоках, та хіба ж могли бути непоміченими перед тисяччю очей!

Але нарік тепер Коскятина князем і, за княжим звичаєм, повинен був обійняти й поцілуватися з ним перед усіма, як з рівним собі, по-братськи, і Ярослав обійняв Коснятина, і вони поцілувалися, і тепер справді заплакали обидва від розчуленості, заплакали безпричинно, як то роблять завжди чоловіки в хвилини, яких не можуть збагнути ні жінки, ні діти.

Вдосвіта наступного дня відпливали від Новгорода лодьї з воїнством.

Вже на волоках приспіли навстріч князеві нові тужні звістки про те, що стіл київський захопив підступно Святополк, що вбиває він рідних братів у негідному своєму устремлінні до оди-нацтва, навчений, видно, всього лихого в свого тестя в західних краях, названих так вельми слушно, бо, як то мовиться, заходять там разом з сонцем і всяка правота, і послушания, і любов людська. Оплакувано смерть Борисову й правлено молебні на спомин його душі, пливли далі, нові чутки стрічали їх тепер уже про смерть Святослава в далеких Карпатах од рук Святополкових, а там і про зникнення Глібове, який поїхав до Києва, щоб побачити отця свого, а побачив, виходить, тільки смерть, знову ж таки од рук окаянного брата, необачно колись діафнгрітого їхнім покійним отцем.

Ще десь у далекій Тмутаракані був старший брат Мстислав, ще сидів він там незрушно на узбіччі — видно, не дуже хоті-ося йому втручатися в суперечку за київський стіл, привче-ай до теплого сонця тмутараканського, до грецьких вин і схід-их присмаків, не хотів, мабуть, повертатися в київські морози та дощі; отож Ярослав був мовби божим мечем, що мав скарати братовбивцю Святополка, він ішов на Київ швидко й упевнено, з дорозі прилучалися до нього всі, хто здобувався на якусь брою, вирушали йому назустріч з волостей боярці, приходило і з Чернігова, і з Дерев, і з інших земель руських стільки лю-|бй славних і можних, що було б задовго називати всіх поіменно. Якби Ярослав виступав проти рідного батька, то, мабуть, тикали б від нього ночами воїни, яким сам платив, лякаючись кари божої й людської за діло негідне, але тепер усе повернувся так, що йшов він на Київ чинити відплату, і за нього ста-ала вся земля, а Святополк хтозначим і тримався, хіба що Озерною силою своїх вишгородців, та ще й печенігами, чотири коліна яких, здається, завжди були готові підтримувати його, а коліна ті: Гіазіхопон, Гіла, Харов і Явдієртнм. Так і зійшлися в кінці літа дві сили, два брати на Дніпрі ло Любеча, але не буде тут опису битви, сказати годиться :ш про те, що переміг Ярослав, а Святополк утік до тестя ото в Польщу; воїнів же погинуло там безліч, та й знов на них мова, бо хто там згадує в своєму величанні перемога-полеглих, про імена яких і душі, як сказав дієписець тих в, хай пам'ятає в своїм милосерді бог всемогутній...

1966 РІК

ВЕСНА. КИЇВ

Убий його, обдери з нього шкіру, обтикай усього пір’ям, навчи співати.

П. Пікассо

Весь світ залитий кров'ю...

Чому якраз отут, на Дніпровському спуску, в цей, може, найщасливіший у його житті день знову прийшло до нього те, чого  не міг забути ніколи: батькова кров на плитах собору? Бачив, як падає батько, не чув його останніх слів (бо, може, й не було їх, може, вмер він умить, як тільки куля вдарила в мозок), видіння батькової смерті йшло за ним невідлучно всі роки, бо не кожному в дванадцять років припадає стати свідком такого зкаху.

— Куди тепер? — спитала Тая, спитала для годиться, бо іввикла за ці два дні без кінця ставити йому те саме запитання, розкошуючи роллю жінки, яка не повинна вибирати, рку ведуть кудись, яку змушують, якій велять, яку приборкують.

— Мені потрібна тверда рука, — сказала вона Борисові, коли вони зустрілися вдруге після тої божевільної нічної зустріті, — в мені прокидаються іноді якісь елементи атавізму, і я мрію про рабство. Бодай на один день. Бути пригнобленою. По-справжньому відчути чоловічу владу. Але де її знайдеш? Світ повний безхарактерних чоловіків. Іноді в дрібницях вони й обмежують жінок, але не більше. Само життя обмежує людей так або інакше, але щоб хтось випручувався з щоденних 'законів буття, ставав над усім, таких мало. Куди підемо? Командуйте.

Він не любив командувати. Ненавидів безхарактерність, плазування, але й тої твердості, яка спричиняється до трагедій, не приймав.

Весь світ залитий кров'ю...

Війни, війни, війни. Гинуть люди, гинуть міста, навіть камінь розпорошується, безслідно зникають витвори людського генія, що їм судилося безсмертя. А його батько, професор Гордій Отава, який усе своє життя віддав вивченню й розкриттю таємниці спорудження Софійського собору, вбитий був у тому самому гсоборі, загинув самотнім, нікому не відомим бійцем, ніде не записаним, не занесеним ні в які партизанські організації, бо діяв відкрито, сміливо, може, наївно, та інакше не міг, не вмів, Отакий уже мав характер.

І коли малий Борис побачив, як падає батько з залитим кров'ю лицем на плити собору і середньовічний морок оповиває його самотню постать, видалося тоді хлопцеві, що валиться весь світ: міста, гори, кам'яні собори, давезні пущі падають Просто на нього, давлять йому на груди, і він теж умирає разом з батьком, але не може вмерти так швидко й легко, як професор Гордій Отава, тоді пробує відпихати від себе слабими руками своїми міста, гори, давезні пущі, кам'яні собори, але камінь важкий і холодний, мов лихо, мов нещастя, мов сама смерть.

— То куди ж підемо? — знов спитала його Тая.

Звичайно ж, він хотів пройти з нею по Хрещатику. І по Во-лодимирській. І коло університету. І коло свого дому. Заходити до нього Тая не хотіла ні за яку ціну.

— Це однаково, що ви б пішли до мене в номер готелю.

— Я міг би зайти й у номер, — сказав Борис.

— Це якби ми не цілувалися.

— Тоді перед готелем треба поставити вивіску: «Поцілованим вхід суворо заборонений», — засміявся Борис.

— Гаразд, а куди ж ми підемо? — не відставала вона.

— Як на мою думку, то ми весь час ходимо.

— Тому я й не відстаю від вас, цікавлячись, куди ж ми йдемо?

— А нікуди, — безжурно сказав він, бо хотів будь-що побути безжурним у цей день, який чомусь затьмарився спогадами давно пережитої трагедії. Якби вона поцікавилася, про що він думає, може б, стало легше, але Тая не питала ні про віщо, в неї сьогодні було тільки одне: «Куди підемо?»

Десь вони обідали. Навіть не в ресторані, а в самопослузі, кожен брав алюмінієвий піднос, вибирав собі якийсь там язик, салат, склянку кави.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2