Павло Загребельний - Диво (сторінка 7)

— Не руш!—страшним голосом гукнув Родим і з нелюдським стогоном похилився на чорного, заносячи свій широкий меч, заносячи не нагально, як тоді, коли боронився від настирливих зайд-купців, а мовби намірюючись тільки відлякати напасників, примусити їх схаменутися, відступити, поки не пізно. Але згубним виявився Родимів намір. Ще не встигла рука його підняти меча догори, ще повільно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примічений ні Родимом, ні навіть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нічого, що діялося внизу, меч блиснув коротко й зловісно, і Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видінні, відокремилася від тіла і разом з мечем зів'яло впала на землю. Тоді набігло ще кілька ззаду й з боків, зблиснули мечі, сталася колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тільки темніло щось на долівці, велике й нерухоме.

Більше Сивоок не бачив нічого, не став дивитися. Він кинувся в найдальший куток горища, здичавіло рвав покрівлю, поки пробився назовні, не вагаючись, зістрибнув на землю і подався уділлям туди, де темно вивищувалася збавча пуща.

Продирався крізь кущі, біг повз високі дерева, проскакував через галявини, не знав утоми, забув про спочинок, утікав, сам не відаючи куди, тільки билося в ньому одне-єдине слово: «Родим, Родим, Родим», та ще виривалися іноді сухими схлипуваннями відчайдушні ридання, які роздирали його груди. Він біг так аж до ранку, не міг стишити бігу, не міг затриматися, не було на світі сили, яка могла б його зупинити, і ось так вискочив на узлісся, і в обличчя йому вдарило духом гнилизни, і зрадливо зелені грузовиська глянули йому в очі, а з самого краю прогноїв, з-поміж жирної болотяної трави вишкірилися до хлопця великі жовтаві зуби. Він став з повного розбігу, аж схитнувся наперед туди, звідки насмішкувато видивлялася на нього чорними пустими очодолами крейдяно-бліда коняча голова і шкірила зуби, мов сама смерть.

Він упізнав те місце, вмить упізнав і згадав усе, як було, згадав оленя і передсмертний постриб коня, згадав діда Родима, як він боровся за коневе життя, а потім змахнув мечем... змахнув мечем... змахнув мечем...

Круто повернувшись, Сивоок побіг назад. Від смерті до смерті. В колі безвиході.

Надто добре знав він ту пунху з її невпинним западанням донизу, знав, що, хоч скільки кружляй по ній, рано чи пізно викине вона тебе з своєї притаєності і опинишся ти там, звідки починав мандри, звідки вступав в урочисте царство лісу. Так і Сивоок після багатоденного блукання по лісі, голодного, виснажливого й безнадійного, врешті опинився на узліссі, від якого тяглося таке знайеме і таке ненависне тепер уділля.

Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж уділля і небавом був уже коло Родимового обійстя, коло першого свого в житті дому, який знав і пам'ятав. Коло свого і не свого.

Наближався обережно, з острахом, скрадався від куща до куща, подовгу вичікував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обійсті спостеріг коняку, запряжену в повіз. Довго ждав, чи не появляться люди, так і не діждавшись, знов рушив наперед, тепер ще обережніше. Посміливішав тільки тоді, коли впізнав і коняку, й візка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижі, чомусь довго не показувався, і це поселило в Сивооковім серці кволу надію: а що, як дід Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! І вони й далі житимуть у цій затишній хижі, і він помагатиме дідові місити глину й розмальовувати глечики й богів і навчиться торгуватися з купцями, а потім ходитиме сам на лови.

Він ще трохи почекав і бігцем кинувся до хижі. Не було там нікого і нічого. Все потрощене, понищене. Але в хижці щось гомоніло. Сивоок стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив його хтось за руку, міцно стиснув, витяг з чулана — Ситник! Увесь спітнілий і мовби розгублений.

— А тебе не забрали? — здивувався Ситник.

— Дід Родим! Де дід? — викручуючись з його руки, гукнув Сивоок.

— Ого, міцний хлоп'яга! — подивувався медовар.— Вирвався, отже, й від них.

— Де Родим?—повторював своє Сивоок.

— І втік, отже? Де ж блукав стільки?

— Де Родим?.

— Поховали Родима.

¾ Як! — хлопець не міг осягнути всього жаху цього слова «поховали».

— Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небіжчикові в могилу одіж, зброю, коштовності. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали вмерлих. А нова віра інакша. Християни ховають своїх голими та убогими, бо ж вони йдуть у царство небесне, де їх і зодягнуть, і нагодують, і напоять. Отак і Родима твого, який під хрестом побув, поховали без нічого, а все, що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток.

— Він згинув під хрестом,— заплакав Сивоок, і цим відразу скористався Ситник і знов чіпко вхопив хлопця за руку й поволік надвір до візка.

— Чи згинув, чи народився під хрестом — все християнин,— бурмотів він,— а раз ти бачив той хрест, то, отже, і ти християнин, матиму християнського роба, хвала богам давнім, і новим, і всім укупі.

Та хлопець, хоч і не чув бурмотіння Ситникового, а просто керований неусвідомленим прагненням до волі, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився і розкарячено сів на землю, в той час як Сивоок уже біг з обійстя.

— Та постривай, дурню! — гукнув навздогін йому Ситник.— Пропадеш же в лісі. Повезу тебе хоч нагодую. Хліба дам і м'яса. Будеш у мене за сина. Чуєш чи ні?

З усього Сивоок почув тільки два слова: «хліб» і «м'ясо». Вони нагадали йому те, що десь на світі е наїдки і є люди, що втішаються їдвом і питвом, тоді як дід Родим лежить у сирій землі, голий і убогий, а він сам никає зрозпачений, помираючи від голоду.

Хлопець став і подивився на Ситника. Чи не бреше?

— Ну, іди сюди, іди,— кликав той.— Сідай до мене, та поїдемо до села. Побачиш мою Величку. Вона теж втішиться. Така в мене донечка є маленька. Ну ж бо!

Сивоок поволі наблизився до візка, відкинув простягнену до нього Ситникову руку, сам заліз у луб'яний короб, сів так, щоб мати можливість щомиті зістрибнути і вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка поволі рушила, Родимове обійстя лишалося позаду, назавжди лишалося.

Але не згинув безслідно дикий норов Родимів. Упав він найгустішою барвою на чисту поверхню дитячої душі і довічно закріпився там, як невигубно позостаються краски на глині, обцілованій палючим вогнем.

Не всидів Сивоок довго на візку, зстрибнув, знову відбіг від Ситника, став — неприручений, упертий, свавільний.

— Де Родим? — закричав.

— Ну, сказав же, сказав,— зупиняючи коняку, витирав піт з обличчя Ситник.— Нема його, мертвий, погинув.

— Де він? — уперто допитувався хлопець.

— Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то...

Ситник прив'язав коняку, пішов розвальцем назад по дорозі, Сивоок посунув за ним, недовірливо тримаючись здалеку.

Нижче обійстя, де шлях робив вигин, на моріжку височів горбик недбало приляпаної лопатою землі, і з того кінця горбка, що був ближче до хижі, стриміла з землі дерев'яна подобизна того срібного хреста, що ним вимахував чорний зайда в ніч убивства Родима. Чому дід мав лежати під цим знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево, намагаючись вивернути його з землі, щоб потім потоптати, затягти звідси світ за очі, спалити, пустити за водою — та будь-що!

Але хрест навіть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусів, скріплених намертво хитрим дерев'яним замком, він був закопаний, певно, ще глибше, ніж прах небіжчика, і мав стояти при дорозі довго-предовго, щоб кожен, хто їхатиме, не минув його своїм поглядом і впокорився від споглядання чужої смерті.

І Сивоок, мовби відчуваючи, що віднині його життя теж значитиметься отакими хрестами і порятуватися від них він не зможе так само, як не може зіпхнути знаку Родимової смерті, в безсилій люті став бити кулачками по мертвому дереву, плакав, не витираючи сліз, і до цілковитого вичерпання сил бив, бив,бив.

Аж тут Ситник нарешті міг згребти малого і потягти до свого візка, одною рукою міцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали від поту. Пручатися Сивоок не мав сили.

Він не зміг признатися самому собі ні в той день, ні згодом, хоч не міг також втаїти дивно жорстокої правди: Родимова смерть відкрила йому світ набагато ширший, ніж бачив він його досі. Позаду все починалося чорнотою на грузькій дорозі, безпорадним криком маленького хлопчика в пітьмі, добрими руками старого, потім були обійстя, глина, барви, вогонь, був кінь Зюзь, була пуща, спершу мовби безмежна і всемогутня, але згодом, виявилося, — замкнена в своїй повторюваності, доступна для осягнення розумом і звичкою. Хоч ще зовсім малий, Сивоок непомітно засвоїв у тому світі все потрібне для того, щоб жити без зайвих тривог і непевності, звикав до думки, що завжди ходитиме тими самими стежками, побіля тих самих дерев, сидітиме коло того самого вогнища, дивитиметься на той самий шлях.

І ось тепер неначе розсунули перед ним обрії, і він побачив одразу так багато, що не міг осягнути ні розумом, ні бодай самим поглядом.

Їхній візок викотився на підвищення; позаду, в уділлі, ледь видима лишалася Родимова садиба, а з другого боку, на спадистому схилі, відкритому увсібіч, вільному духмяному від трав і ще якихось не знаних Сивоокові рослин, чиясь добра і могутня рука покидала багато-багато будівель, певно, людських осель, але зовні набагато привітніших і веселіших, аніж звична для нього Родимова хижа, яку хлопець досі вважав єдино можливою для людського буття.

Сивоок дивився вниз невідривне, сльози в його очах висохлії від вогню захоплення, який розгорявся там ясніше й ясніше, Ситник помітив збудженість хлопцеву, але пождав ще трохи, а вже потім недбало поспитав:

— То що? Гарно тут?

Сизоок зітхнув, але не відповів нічого.

— Ніколи не був? Не бачив?

Зітхання чи то скрушне, чи то жалісливе.

— Не показував тобі Родим? Саму пущу тільки? А світу не тільки в пущі.

Сивоок уже й не зітхав. Прикусив губу. Був розгублений. Мав би ненавидіти цей прекрасний світ за те, що розкриває він свої приваби тільки після того, як заплачено найвищою платою — смертю єдиної дорогої тобі людини. Але вже поселилася в його малечій душі здатність захоплюватися всім прекрасним, і властивістю цією наділив його Родим, мовчазний, щедрий, добрий дід Родим, у якого краса виспівувала під руками.

Ситник знався на людях. Мало вміти цідити та ситити меди — треба ще їх і продати тому та тому. А продаєш — вмій бачити: хто може заплатити ногату, а хто дасть гиденьку скору, а хто й відрубок срібла. Мед-бо люблять усі, а платити не кожен спроможен однаково. От і вгадуй. У Ситника око було метке, як хижа риба. Блись-блись — і вже. Запримітив він, як принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше побачила простір.

— Гарно? — спитав Ситник, влучуючи відповідну хвилю.

— Так,— пошепки відповів Сивоок.

— Вільховатка, — пояснив Ситник, — село так зоветься. Багато люду. А ми он там.

Він показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. І знов мав дивуватися Сивоок. Звик, що Родимове обійстя відкрите всім вітрам, а тут пхався в очі дубовий гострокіл, що чіпко обковував садибу на самому верху пагорба, ховав від стороннього ока будівлі, людей і життя в ній. Сивоок ворухнувся на візку, ще не відаючи, що зробить наступної хвилі, бо ворухнулося в його душі передчуття чогось лихого, але він ще не навчився давати раду передчуттям, зате Ситник, приготований на всілякі виперти з боку малого, миттю вловив зміну в настрої свого полоненого і, для певності притримуючи його рукою, промуркотів:

— Тобі там сподобається. Ось побачиш.

Тим часом під'їхали під самий гострокіл, і Сивоок міг тепер оцінити міцність загороди. Дубове пакілля, повкопуване в землю міцно, як отой хрест на могилі Родима, стояло так щільно, що не просунеш і шила поміж ним. Вузенька доріжка, відірвавшись од шляху, дерлася на пагорб і вганялася просто в кільце гостроколу, а там Сивоок побачив щось схоже на двоє дверей, тільки набагато вищих і міцніших, ті двері в гостроколі теж вбиті були з дубових колод і трималися невідь-як,

— Егей! — гукнув Ситник. — Тюхо! Чи спиш! Відчиняй во. рота!

За дубовими ворітьми застукотіло-загрюкотіло, вони посередині трохи роз'їхалися, утворилася шпарка, крізь яку блиснуло перелякане око і відразу ж сховалося, а ворота поїхали врозтіч, тяжко зарипіли, якась зачучмарена постать метнулася між двома половинками воріт, стрибнула наперед коняки, вхопила її за вуздечку, потягла кудись убік; Ситник гримнув на перелякану постать, та пустила коняку, знов метнулася назад, стала зачиняти ворота, знову зарипіло-заскрипіло, широкий вируб посеред гостроколу став звужуватися, і швидко звужувався видимий крізь той вилом світ: далека, байдужа до всього пуща, розлогі поля, в'юнка річка посеред них, накочений шлях, дикі трави і квіти, що підступали до самих воріт, і небо над усім, багато широкого неба, прозоро-блакитного, як очі в Ситника. І все звужувалося, звужувалося, аж поки ворота грюкнули, внали на них важкі засуви, і все зникло; тільки в очах у Ситника мали ще позостатися два шматочки високого неба, отого, що летіло над недосяжними гостряками частоколу. Але коли Сивоок глянув на Ситника, очі в того були безбарвні, мов у хижого птаха.

— Ага, так, — сказав Ситник, і важко було розібрати: просте вдоволення чи прихована загроза пролунали в цьому короткому таканні. Сивоок пошкодував, що не дременув від Ситника перед тим, як попасти за цей непроникний гострокіл. Все-таки то було б певніше.

А тим часом вигострене на все незвичне око малого вже мандрувало по обійстю й зауважувало то велику гарну будівлю з вибіленими стінами, яку годі було й назвати хижею, так вона різнилася від Родимової бідної халупи, а ще була там-таки й справжня хижа, тільки набагато нужденніша, ніж та, що в ній виріс Сивоок, і геть обдерта; стояло кілька міцних дерев'яних будівель-без вікон, таємничих, мов людське обличчя без очей, в одному куті лежали товсті колоди, в іншому височіла гора дров, ще далі, на вирівняних клаптиках землі, росли якісь дивні зела, видимо, уходжені людськими руками, бо земля там чорніла так само, як на лісових галявинах, зритих вепрами в пошуках жолудів, а не лежала, вкрита товстим шаром дерниння, як на обійсті в діда Родима. Все тут було незвичне, вабливе і водночас лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був відтятий від світу непроникною стіною дубового пакілля.

Та Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:

— Татко,татко!

Бігло просто до Ситника, вицілювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.

— А таки приїхав твій батько, доню,— муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння,— та ще й привіз тобі... Ось глянь...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2