Павло Загребельний - Диво (сторінка 61)

— А знаєте, як називався язик за князів? — спитав Борис.

— Оцей, що ми їмо?

— Ну, так.

— Просто не можу собі уявити.

— Лизень. Ще й досі в нас кажуть: «Щоб тебе лизень злизав».

— Ви професор, вам треба все це знати, — засміялася Тая, і очі в неї були щасливі й виіскрювалися ще більше, ніж завжди.

Потім пішли до кінотеатру. Вибирали навмисне найбанальніші заняття. Тинятися по вулицях, перечитуючи вивіски, розглядати вітрини, штовхатися в самопослузі, сидіти в затемненому залі перед мигтючим екраном, на якому бородаті юнаки ходили туди й сюди, високо піднімаючи ноги, взуті в великі грубі черевики, бо тільки в справжніх чоловіків великі ноги, якими вони твердо стоять на землі, маленька ж ніжка в чоловіка — то вже зжіяочення, то виродження, то занепад, і юнаки час від часу високо піднімають свої черевики так, щоб глядач міг якийсь час розглядати всю підошву; підошва, процвяхована, товста, чорна, величезна, пхалася з екрана межи очі тим, що сиділи в залі, вона заповнювала весь екран, враження було таке, мовби товчуться в тебе по голові. Борис сказав Таї:

— Ось вам! Ви хотіли відчути себе бодай на мить рабою. Колись піддані падали ниць перед владиками і ставили собі на голову ногу свого повелителя. Католики цілують пантофлю папі. Але все це не вимагало ніяких витрат, окрім морального приниження. Ми пішли далі. Щоб потопталися по нас ці бородаті дітки своїми грубими черевиками, треба придбати квиток за сорок копійок.

— Не намагайтеся  зіпсувати мені настрій, — засміялася Тая, — нічого не вийде. Мене цікавить сьогодні лиш одне.

— Куди ми підемо, так?

— Саме так. Куди ми підемо?

Від Дніпровського спуску відходить убік вузька стежка. Вона вганяється в зелену гущавину, веде мовби на саме дно яру, ад яким височіє Лавра, але коли підеш по ній, помітиш, що вона полого підіймається на схил, потім непомітно розширює-ься, творить невеличку галявину, посеред якої стоїть кринич-а. Здається, викопав її дев'ятсот з чимось літ тому перший печерський інок Антоній, а може, ще й до нього була вона тут, ипадково відкрита кимось, а вже ченці тільки створили їй сладу, проголосивши, що вода в криниці має цілющі властивості. (правді, вже за наших часів було встановлено, що вода мігить у собі срібло, що має вона властивості лікувальні, але це не була заслуга ченців, ні тим більше їхнього бога, привезеного князем Володимиром із Візантії, — просто така вже багата рпоконвіку була київська земля, що й вода в ній текла срібна. В перші повоєнні роки, в бідні, холодні й голодні роки, студентам дуже припала до смаку історія з срібною водою, криничка тоді користалася неабиякою популярністю, як... місце для побачень. Борис Отава теж якось вмовився з однією дівчиною про побачення коло криниці з срібною водою; студентка була з іншого факультету, вивчала точні науки, познайомилися они випадково в якомусь науковому товаристві, де стояли в списку доповідачів поряд, але дівчина стояла першою, а ще не була готова, тому розшукувала Бориса, щоб попросити поміняти черговістю; він, ясна річ, охоче пристав на її пропозицію. Студентка була маленька, з мальованим херувимським личком, она була вдячна Борисові, після конференції підійшла, щоб вказати кілька слів; якось вийшло так, що він запропонував провести її додому, бо вже було пізно, а їй треба було добираться на Шулявку; коли прощалися, вона лідстрибнула й чмокнула його в щоку, так, цілком по-дружньому, але він потім йшов додому, прикладав долоню до тої щоки, яка чомусь мовби алала весь час, думав, чи слід надавати тому поцілункові либшого значення, чи забути. Він звик до всього ставитися надто серйозно, товариші по факультету часто сміялися з його за це, та вже такий він народився, а може, вірніше б сказати, таким його створило саме життя, бо хоч жодного студента тоді не було безтурботного, не зачепленого війною, але в вього з війною були особливі обрахунки, і спадок від неї отримав він занадто тяжкий, щоб бути легковажним; тому після довгих роздумувань і вагань Борис вже ж дійшов до висновку, По не має права знехтувати, може, навіть і випадковим поці-унком херувнмистої покорительки точних наук, бо дівчата ніколи не розкидаються своїми поцілунками безпричинно. Другого ж дня знайшов свою знайому і, мнучись, червоніючи й затинаючись, спитав, чи не згодилася б вона провести вільний вихідний день серед зелені. Дівчина, мабуть, тільки й ждала того, — відразу ж захоплено вигукнула, що мріє побути бодай годину десь на зеленостях, тоді він, зовсім уже безглуздо, бовкнув, що ждатиме її коло лаврської криниці з срібною водою, що теж було прийнято з не меншим захопленням, і молодий Отава мав нагоду переконатися, що й прихильникам точних наук не чуже замилування легендами. Щоправда, точні науки спричинилися до невеличкої незручності для Бориса, бо він на кілька хвилин запізнився до місця побачення, дівчина ж прийшла туди хвилина в хвилину. Але взаємини їхні ще не були в тій стадії, коли за найменшу провину сиплються докори. Борис відбувся додатковою порцією почервоніння за свою неакуратність, дівчині ж це дало роль лідера, в якій вона почувалася вільно й прекрасно. Вони обійшли криницю, дістали з неї води, попили, підождали, чи не стане діяти чудодійне срібло, але срібло, здається, не діяло, а може, просто відбулося це непомітно; Борис охоче проміняв би там усе срібло світу на якусь порцію заліза, точніше, сталі, до того ж найтвердішого сорту, бо йому будь-що потрібна була твердість, він знав цілком точно, хоч і не проходили цього ні в школі, ні в університеті, що вже раз ти запросив дівчину на побачення, та ще дівчину, яка тебе один раз поцілувала, то повинен теж її тепер поцілувати не відкладаючи, ще до закінчення вашого побачення, поцілувати чи по-братськи, чи по-дружньому, чи як там завгодно, але неодмінно доконати цього великого й важливого акту, а для цього потрібна рішучість, потрібна твердість майже сталева або й ще більша, коли йдеться про такого недосвідченого й далекого від звичайних проявів життя Бориса Отави. Добре було дівчині, коли вона цілувала його тоді ввечері, цілувала стихійно, спонтанно, не думаючи, мабуть, підкоряючись якомусь миттєвому імпульсові, а йому тепер належало здійснити поцілунок заздалегідь обдуманий, поцілунок, так би мовити, запланований, ідеологічно підготовлений, і ось, поки Борис терся та м'явся, поки він шукав там десь, куди боявся поглянути, руку маленької студентки, поки вяцілювався, з якого боку зручніше нахилитися над її херуви-мистим личком і в яку щоку чмокнути так собі злегка, і, нарешті, вибрав і став нахилятися, але робив те, мабуть, занадто повільно, так повільно, що минуло хтозна й скільки часу, з кущів коло кринички з'явилася величезна, вся в чорному бабера з сучкуватим ціпурою в руках, заклякла спершу, побачивши парочку, потім замахнулася ціпком і закричала басом:

— А, безбожники, безстидники, поганці окаянні! Знайшли собі місце коло святої води, негодники!

Дівчина вивернулася з-під Борисової руки, війнула перед ним світлим своїм волоссям, прудко перескочила галявку і зникла в гущавині. Борис хотів ще захистити свою подругу перед баберою, але передумав, кинувся й собі за дівчиною, та вже необхідний час було втрачено безповоротно, дівчину він не наздогнав, вона зникла невідомо куди ,— очевидно, треба було б її шукати, але він пройшовся по стежці туди й сюди, потім вибрався на Дніпровський спуск і так повернувся до міста сам....

Студентка потім уникала його. Та він і радий був, що уникає.

Тепер, через багато років, згадав про криничку, намірився повести туди Таю. Чи хотів, щоб і з нею повторилася така сама історія, як з студенткою, що вивчала точні науки?

Все повторилося. Тая втекла від Бориса попри всі його спроби затримати її, вискочила на Дніпровський спуск, стала на роздоріжжі, не поправивши ні зачіски, ні одягу, стояла, дивилася на Дніпро в ранковій імлі. Було вже світло, повз них угору й униз пролітали машини, машин ставало дедалі більше, Борис хотів був умовити Таю піти звідси, відійти бодай трохи вбік, щоб не розглядали їх усі ті, хто їде в машинах, бо зранку люди особливо цікаві, але вона мовчки махнула рукою, відтручуючи його, вже не питала тепер: «Куди підемо?», ховала від нього очі, а може, просто собі дивилася на Дніпро, взагалі забувши про існування Борисове, не дбаючи про те, є коло неї хто-небудь чи немає.

Ніч була довга й коротка водночас. Здається, він розповів Таї все про батька. Уривками. Вибирав найсуттєвіше, тобто найстрашніше. Виходило якось само собою. Тоді вона перепиняла його, цілувала.

Весь світ залитий кров'ю...

Батько відважно став на змагання з Шнурре, з усіма фашистами, які були в Києві. Нерівна боротьба. Без жодного шансу на перемогу з боку професора Отави. І однаково він не відступив. Єдиний спільник, що його тоді мав, був час. Ждати, ждати, тягти дні, тижні, протривати, утриматися, поки станеться те, що почалося під Москвою. Він щодня ходив до Софії. Слідом за ним притупцьовували його «помічники». Кілька разів ще хотіли пристосувати щось у соборі, щоб грітися. Професор заявив, що радше згодиться бути розп'ятим посеред собору, аніж дозволить таке кощунство.

— За дев'ять століть у Софії не горів ніякий вогонь, окрім свічок, — сказав він штурмбанфюрерові Шнурре. — Тільки завдяки цьому збереглися тут фрески й мозаїки. Чому ж. ваші солдати будь-що намагаються тягти сюди якщо не дрова для вогнища, то бодай якусь жаровню, вкрадену ними не знаю вже й де.

— Я скажу їм, — пообіцяв Шнурре. Між ними тепер встановилися взаємини чисто офіціальні. Візити припинилися. На будинку з'явився напис: «Реквізовано для німецької армії. Вхід заборонено. За порушення — розстріл-». Професора, Бориса і навіть бабу Галю щоразу затримували охоронці й вимагали перепустку. То були жахливі дні. Жилії в цілковитій ізоляції. Однаково що у в'язниці. Професор Отава помічав, що за ним стежать чиїсь невидимі очі навіть тоді, коли він уранці йде до собору і ввечері повертається додому.

Зате в Софії відчував себе господарем. Поставив собі — тягнути час. Щось там вимірював, оглядав, звелів солдатам вибудувати риштовання в приділі святого Георгія, потім передумав, наказав розібрати й перенести в іншу частину собору. Солдатам .подобався неквапливий професор. Вважалося, що вони на службі, на Східному фронті, беруть участь у зимовій кампанії, за яку належиться спеціальна стрічка, встановлена самим фюрером, водночас могли собі сидіти за цими товстими стінами, нічого не робити, нічим не рискуючи, не лякаючись навіть тих підпільників і партизанів, про яких так багато мовиться в Києві. Вони теж не квапилися. Та й куди? Однаково Радянський Союз буде знищено. Питання часу. Фюрер сказав — так воно и буде. Цей більшовицький професор щось там винюхує під непроглядними напластуваннями століть на стінах собору. Шукає шедеврів у подарунок доблесним воякам фюрера? Що ж, хай собі шукає. От тільки клятпй холод. Як могли ці дикі руські молитися дев'ятсот років своєму богові у такій холоднечі? Щоправда, вони закутувалися в свої знамениті хутра. А солдатська шинель — це не те. Солдати витанцьовували й витупцьовували в холоді, пробували співати свою «Warum die Mädchen», пробували розважатися губними гармоніями, але мерзли навіть губи, а тут ще появлявся штурмбанфюрер Шнурре з своїм байдужим єфрейтором Оссендорфером, гримав на солдатів за те, що нічого не роблять, вимовляв професорові, встановлював тому якісь там останні строки. Професор мовчки слухав, дивився на штурмбанфюрера такими очима, що той, покрутившись-повертівшись по собору, зникав, а професор після того візиту так само неквапливо ходив собі й далі та розглядав фрески і, видно, щось собі думав, солдати з реставраційної команди вважали всі себе інтелігентами, але інтелігентами того рівня, коли людина визнає це право тільки за собою, відмовляючи в належності до вибраних усім іншим, отож для них цей загадковий, мовчазний чоловік хоч і називався професором, не був ніяким інтелігентом, бо жив у цьому холодному засніженому світі, а вони прибули сюди просто з Європи Дев'ятої симфонії і якщо й співають «Варум ді медхен лібен ді зольдатен», то тільки для того, щоб зігрітися, але й у цій бадьорій солдатській пісенці виказують вони свою вищість над світом, який вони покликані підкорити й виправити по-своєму, бо навіть у Дев'яту симфонію Вагнер вніс виправлення, здвоївши звук сурм, що надало зовсім несподіваного звучання музиці Бетховена. Щоправда, був ще Шіллер:

Allen Menschen werden Brüder,

Wo den Sanfter Flügen weilt.

Але є тексти для запам'ятовування, а є — для забування. Братерство може бути між солдатами, але не для руських! Цей народ від природи не володіє творчими здібностями і повинен підкорятися наказам інших, його буде перетворено ііа інертну масу селян і наймитів, позбавлену інтелігенції, керівництва, національного престижу. І цей професор, який з поважніш виглядом ходить по схожому на холодильну камеру собору, не що інше, як смішний залишок минулого.

Згодом солдати відчули щось мовби симпатію до цього дивакуватого, приреченого на знищення, цього, власне, археологічного, або радше, геологічного професора, який належав до епох віддалених, пущених у непам'ять, бо кожен день війни відкидав цю країну на тисячі років назад — така це була велика, могутня, славетна війна. Симпатія виникла ось з якої речі. Штурмбанфюрер Шнурре гримав на професора Отаву і заявив при всіх, що коли той не приступить завтра, буквально завтра до реставраційних робіт, то буде безжально і негайно знищений як саботажник і більшовицький агент. Тоді професор Отава, який, мабуть, не хотів бути знищеним, принаймні не так швидко б волів умерти, сказав, що йому потрібне освітлення, без якого він не може бодай приблизно визначити місця ймовірних пошуків того, на чому залежить штурмбанфюрерові Шнурре; штурмбанфюрер коротко вилаявся, але нічого не відповів професорові, а другого дня до собору завезено було освітлювальну апаратуру, яку звичайно вживають при кінозйомках. На вулиці стояв дізель, а в соборі ясно горіли юпітери, собор заграв такими дивними барвами, що реставратори отетеріли від цього слов'янського дива; барви гучали, мов могутні велетенські дзвони, це не поступалося й Дев'ятій симфонії, навіть отим здвоєним вагнсрівським сурмам не поступалося, а ще коли взяти до уваги той факт, що солдати могли тепер досхочу грітися коло розпечених юпітерів, то казус радянського професора належало піддати переглядові; солдати б охоче записалися в спільники цього незбагненного чоловіка, хоч якщо подумати, то й їхній штурмбанфюрер Шнурре теж чогось вартий, якщо в Німеччині вже знав про цей собор і, видно, рвався до нього не менше, ніж генерали до всіх отих важливих комунікаційних схрещень і стратегічних пунктів.

А тим часом прийшла звістка про Харків. Вже була весна, але ще не відступалися морози і зав'юги телесувалися над Україною, і ось у найбільшу завію з тих дивовижних травневих снігів зродилися під Харковом радянські армії і мовби навіть наволоділи цим величезним містом, найбільшим після Києва на Україні і на всій окупованій території. Отоді в професора Отави з'явилася вже й зовсім тверда надія, що врятує він собор, хоч сам, може, й не врятується, тобто напевне не зможе врятуватися, але хіба ж щось там важить його життя поряд з Софією!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2