Павло Загребельний - Диво (сторінка 65)

— Ге, — муркотів до Сивоока, який зовсім не почувався винним і недбало сидів перед своїм зверхником, слухав і не слухав того, — в нашім ділі потрібні отакі собі неквапливі, розважливі люди, які б могли подумати собі поволі і провести рукою так, щоб не помилитися. Ти думаєш, ти зробив оту мозаїку? Поспішав, рвався, а куди й чого? Однаково б нічого не втяв, аби задовго до тебе не визріло це в моїй голові й душі, а ще перед тим — у душах багатьох достойних людей, яких уже немає й на світі. Думали вони про цю мусію, виношували по камінчику кожну барву, кожен вигин. А твоє діло — зробити. Нести традицію. В цьому — тривалість і вічність держави і її люду. Хто дотримується традиції, може сподіватися, що його теж колись цінуватимуть. А коли плюєш сам — плюнуть і на тебе. Тільки варвари живуть без ладу й порядку, а в богочти-мих ромеїв усе встановлено точно: і в житті, і в службі божій, і в діяннях царствених імператорів. Що є мистецтво? В ньому точно встановлено засоби зображення й композиції так само, як, скажімо, наперед розписано порядок одягання і переодягання імператорів і їхніх наближених, а також священиків. А що може бути головнішого для простого чоловіка, аніж лицезріти свого світського чи духовного повелителя в одязі, який відразу засвідчує, хто перед тобою? Імператор Константин Баг-рянородний у тридцять сьомій голові своєї першої «Книги церемоній» подає, які облачения надягають царі на свята і виходи урочисті. Хто ще не знає, повинен затямити твердо й несхитно, як усе, що стосується вашого вмільства. Це велика наука. Бо й що таке життя? Це переодягання, вміння дібрати для певного випадку властиві шати.

І так само, як кожен знає, коли, і з якого приводу, і які шати надягають вельможні, мистецтво наше в кожному випадку може користуватися тільки наперед визначеними і твердо встановленими канонами, і той, хто їх засвоїть, і нестиме в собі, і зможе передати через себе і своє вміння, той нам потрібен. А всі інші — відступники. Відступників же слід виганяти, як нечестивих, з храму.

— Можеш проганяти мене хоч сьогодні, — похмуро сказав Сивоок.

— Ні, ні, чоловічеі — сміявся вдоволено Агапіт.

Сивоок пускав усі ті повчання повз вуха. Земля ромеїв? Ніколи не забуде болгарських своїх братів, тяжкий перехід через македонські гірські шляхи, Амастріанський форум і болісні вигуки: «Майчице моя! Оче мі ізгорях!»

Земля ромеїв? В цій землі, сухій і черствій, усіх богів спровадили з неба й поселили в храмах, самі безугавно возносячись молитвами до неба, а його боги жили в деревах, у водах, у землі, а до. неба ніхто ніколи й у гадці не мав добиратися, бо воно було таке високе, що не зійдеш на нього навіть по райдузі.

Земля ромеїв? Жорстокість, підступність, лицемірство на кожнім кроці. З одного боку закостенілі канони. Жодної стопи від них. Всі святі в однакових шатах і в положеннях. Хоч куди б поїхав візантієць, зустрінеться він із звичними для ока подобизнами, і серце його мало сповнюватися пихою. Свої, наймані й куплені митці малювали апостолів, імператорів, войовничих імператорських жон і кобил, і цілі мальовані фаланги Візантії вирушали на здобуття світу, щоб засвідчити лад і непорушну єдність, яка, мовляв, панувала в цій державі. А з другого боку — невтихаючі суперечки про те, як вірити, як спасти душу свою, про благочестя і нечестя, і про те, як складати персти, скільки разів казати «алілуя», скільки проскур вживати при відправі, скільки кінців повинно мати зображення хреста, як писати ім'я Ісуса, які повинні бути архієрейські клобуки і жезли, як дзвонити в церквах, чи не почверти-ти святу трійцю, виділивши четвертий престол для Спасителя; ярі анафеми один одному, лайки на торжищах і в корчемнипях — нікчемність і метушнява, похвальба своїми порядками, своїм першородством, давністю своєї держави. Однаково, що дід хвалився б перед юнаком: «Я народився перший». А той мав би сказати: «Я проживу зате довше. Ти вмираєш, а я тільки вбираюся в силу та міць».

Хоч Агапіт вважався мовби вільний у своїх вчинках і виборі роботи, насправді все залежало від патріарха, від сакелларія, церква виступала і їхнім працедавцем, і їхнім годувальником, і їхнім суддею. Церква тримала в руках усі канони, вона не поступалася ні в чому, вона вимагала послуху й покори не тільки в молитвах, але й у прикрашанні храмів, художники для неї мали стати найпершими рабами, покликаними оспівати могуття богове, прославити його і його апостолів у барвах і будівлях.

Так велося здавна. Ще з Єгипту пішло: жрець — і фараон І раб — художник. І в стародавніх греків, мабуть, так само. І в римлян, спадкоємцями яких вважали тепер себе ромеї. Святиня вимагала пишноти. Мистецтво стало слугувати пишноті. Подавляло людину, замість возвеличувати її дух, підтримувати в ній силу й веселощі, як це робило споконвіку. Русичі не знали такого мистецтва. Різьблена ложка, гаптована сорочка, ковшик, прикрашений квітами, випаленими жигалом, посуд з спокійним візерунком, миска з зображенням рибини або птаха, червоний щит (може, й назвали їх греки руськими за ті щити, бо ж по-грецьки червоний — русій), кольчуга з блискітками. А потім прийшов суворий, безплотний, народжений без зачаття і вже тому незбагненний і чужий бог, з аскетизмом, схимою, жорстокістю — і нема веснянок, нема клечання, нема сонцевороту.

Дванадцять і дванадцять, а то ще й більше — ось сума літ Сивоокових, впродовж яких мав стикатися він з цим новим богом, під хрещатим знаком якого давно, в темну понуру ніч, убито було діда Родима.

Дванадцять років віддано Агапітові. Забуваються дрібні щоденні випадки, життя протікає, мов вода крізь пісок, утримується в людині тільки знання та вміння, входить у неї непомітно, так ніби завжди було в ній, надто ж уміння, бо ніхто не зможе навчити тебе розрізняти й вибирати барви і класти Їх так, щоб здригнулося найпохмуріше серце, якщо сам ти не вмів цього мало не від дня народження, якщо не подарували тобі цього високого дару твоя рідна земля, перші твої навчителі, серед яких зростав і піднімався на ноги.

Він охоче приймав те, що пасувало до його непокірливості, й опирався чимдуж, несамовито всьому, що вважав ворожим. А що ж ворожішого для себе міг знайти поза християнськими богами після заподіяного йому зла?

Його намагалися переконати, що тільки християнство дало людині високу духовність, а без всесильної його дії в серці людському, в якому проростають лиш тернії гріхів, не можуть появитися любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, кроткість, воздержання. Чи не брехня! Його предки мали всього цього задосить. А прийшов новий бог — і почалося на його землі: чвари, переслідування, зникла радість, веселі, добрі, розумні люди поступалися місцем таким пройдисвітам, як Какора, запанувало отаке слиняве й паскудне, як оцей Міщило.

Сивоокові тикали в очі його дикістю, дикістю й варварством його землі. Пиховиті ромеї, хоч і розносили християнство по всіх усюдах, справжніми християнами вважали тільки себе, решту називали «кроплені», натякаючи на обряд хрещення з кропилом і свяченою водою.

Одного разу він хотів намалювати апостола Павла без меча. Вже докінчував фреску на свій смак, бо ніяк не міг прийняти безглуздого звичаю давати Павлові до рук зброю. Воїн-язичник Савл із Тарса, навернутий у християнство, прибрав ім'я Павла і став апостолом-провідником єдності християнства і важливості милосердя. Канон вимагав зображувати Павла неодмінно з мечем. Дивне милосердя з мечем! Зрештою, коли подумати, то яке Сивоокові діло до всіх цих дурних канонів, але йому набридло слухняне повторення, він завжди пробував щось змінити, цього разу вирішив обійтися без меча.

Але саме нагодилися Агапіт і сінкелл у ліловій хламиді, з коштовною панагією на грудях і високим посохом чорного дерева з срібним чеканним наголів'ям.

—— Чому святий Павло без меча? — закричав сінкелл, і шия йому під дбайливо розчесаною чорною бородою налилася темною кров'ю.

— А тому, що я так захотів, — відповів з своїх риштовань Сивоок і вдивлявся в зледащеного сінкелла з такою ненавистю, що той аж відступив трохи.

— Це рус, — примирливо сказав Агапіт, — він трохи дикий, однак...

— Мовчати! — звелів йому сінкелл і тепер уже сміливіше ступнув знову до риштовань, на яких височів грізний Сивоок. — А ти! Що ти? Смердючий русі Поганин! Земля твоя — страмо-та суцільна! Як смієш?

Сивоок відповів сінкеллу словами одного з семи мудреців Еллади, скіфа Анахарсіса:

— Якщо моя батьківщина страмота для мене, то ти, у всякому випадку, страмота для своєї землі!

Останні слова Сивоок уже викричав щосили і зшаліло полетів униз із риштовань просто на голову сінкеллу і був би, може, й убив того пещеного патріаршого прислужника, якби Агапіт,

І добре знаючи Сивоокову вдачу, не відтягнув вчасно чиновника і з поклонами й перепросинами не вивів з храму. Потім він повернувся й реготав разом з усіма з вихватки Сивоокової, ляпав Сивоока по плечу, зазирав йому в очі, а той відвертався, сопів розлючено й ненависно, ненавидів усе на сві-К ті, зневажав і ненавидів Агапіта за його підлабузницьку натуру, за властивість легко визнавати свою нижчість перед кожним, хто бодай натяком давав знати про свою вельможність або просто силу. Гидко було дивитися, як гнеться дебела шия і як. зготовляється до плазу могутня статура, міцна, мов мур. Давно б утік собі Сивоок у широкі світи від цього чоловіка, але мав той і свої чари, які вабили до нього. Мав слово, яке об'єднувало всіх, в хвилини душевної розчуленості не називав іх антропосами, а ласкаво казав: «Друзі мої». А ще вмів покорити їх своєю обдарованістю. Коли сипав у клекотючу масу розтоп-;:леного скла якийсь там порошок з широкого свого рукава і виходила потім смальта неземної барви! А чи коли одним порухом своєї дебелої десниці виводив таку заокруглено-досконалу лінію, що не відшукаєш її й у тілі найбільшої красуні. Але не міг збагнути Сивоок, як можна горіти талановитістю ,в очах і на обличчі й водночас бути лицеміром, готовим підморятися незаперечно всім догмам, всім повелінням, всім змінам і віри, аби лиш йому дали змогу жити, а отже — творити. Бо, мовляв, хитрощі — теж сила віща. А що він витворить із дувшею пристосування, блазня можновладних, скомороха для чу-|жих настроїв? Ще не міг простити Сивоок Агапітові його жорстокого самолюбства. Може, художник і повинен бути само-ілюбом, щоб утвердитися в своєму таланті, але утверджуватися ;аа рахунок інших, топтати інших — аби лиш возвеличитися самому? Або: як можна сполучати в собі легендарну просто леда-|чість і вогонь обдаровання, барложитися цілими днями в постелі, мати сонну мармизу, засняділі очі і зберігати в глибинах І'душі такий вогонь натхнення, якого не знайдеш ні в кого? Чудасія!

Агапіт нагадував ситу й самовдоволену Візантію, де благо-їдать божа зійшла з небес і блукає поміж людьми, і вже хто її впіймає, то триматиме міцно, попри всі спроби відібрати для інших. На Агапіта благодать упала в його здібностях, і він цупко тримався за дане йому вищою силою так само, як трималася ромейська держава за всі свої привілеї й права, встанов-;лені нею самою.

Заняття художніми ремеслами регульовано надзвичайно суворо. У «Книзі єпарха» тільки майстрам золотих справ, скажімо, присвячувалося дванадцять параграфів. Не міг ти стати мозаїчистом чи золотковцем тільки тому, що володів умінням: це Ще слід було довести. Тільки член золотницького єснафа допускався до ремесла, а щоб вступити до єснафа, вимагалася запорука п'ятії відомих єснафліїв. Умілець міг працювати тільки в ергастерії, ні в якому разі — вдома. Вживати мав тільки благородні метали, на яких стояло службове тавро. На випадок порушення цього правила винного бичували і карали на один фунт золота. Якщо ж хтось наважувався вживати благородного металу з сторонніми домішками, то ііому відгинано руку. Окрім предметів для власного споживання, художник мав право купувати тільки необхідне йому для роботи, але не для перепродажу. Окрім того, не мав права набувати матеріалів для роботи від жінок, а також, під загрозою негайної конфіскації всього майна, будь-чого з церковної власності.

Закони були жорстокі й несхитні, як і церковні канони, що повелівали малювати одних святих у хітонах, інших — у стихарях, третіх — у скарамангіях і лорах, і для кожного була своя барва, і своя постава, і все це було наперед задане, навіки закостеніле, хизувалося своєю незмінністю, своєю несхожістю ва те, що було, і, може, на те, що десь буде, хоч ромейське мистецтво й не допускало можливості, щоб десь щось з'явилося, окрім нього, бо ж вони — вершина всього сущого, вони просвітили всіх варварів: усі були дикі, а ромеї принесли їм Христа, і його вчення, і його храми, і його закони.

Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх. І ті племена Малої Азії, що будували кораблі, визначили хід небесних світил, відкрили заблуканиці були дикі, а прийшли ассірійці, і їх просвітили.

І ті, хто населяв Єгипет, були дикі, а фараони їх просвітили й примусили будувати для себе камінні гробниці.

І етруски були дикі, а римляни їх просвітили, укравши в них і жон, і мистецтво, і городи.

Чи то не велика брехня історії? Може, під тиском примітивних головорізів згинули безцінні скарби людського духу, а нащадкам лишилася тільки хвала й слава, якою оточили себе завойовники; що ж було колись, так ніхто й не знає, хто були ті люди, що пиляли над Нілом твердий камінь Мокатама, тягали його через ріку і складали в рукотворні гори-піраміди? Може, то їхній відчай, і їхнє горе, і їхня пам'ять на землі — оті піраміди? Може, то знак наступним поколінням, які повинні відчитати все, сховане в строгих лініях поставлених на краю пустині мовчазних кам'яних гробниць?

Ніхто не знає. Так через тисячу років говоритимуть і про його землю. Зберуть цілі сховища з грецьких книг, напишуть ще тисячі своїх книг, так наче від кількості книг залежить кількість правд. Правд завжди буде мало і для їхнього затямлення й висвітлення треба дуже мало книг і писань. Може, десь вині останній на його землі мудрець, такий як дід Родим, збирав дбайливо скарб берестяних грамот і збитків, списаних старовинним письмом русів, де перша літера була П — поле, правда, путь, а може, перша літера була Ж — життя, жито — і мала кшталт предивного еліпса, як зернина, як сонце, як місяць, як дитяче личко або жіноче око? Але все буде понищено й попалено на догоду новому богу, як спалено перед очима в Сивоока Радогость з його небаченим храмом, з провіщалкою Звенисла-вою, з Ягодою, людьми, які не покорилися. І тепер плодяться там молитви, псалми, апокрифи. А що додалося? Сонце так само сходить і заходить, і трапа росте, і листя шелестить, і звір спішить до водопою, і мати годує дитя...

Але люди обростатимуть невпинно новими речами, новими предметами, нав'язаними їм чужою волею, встановленими кимось угорі невідомо навіщо, люди задихатимуться від тих предметів, самі перетворяться па предмети бездушні й скам'янілі, як ті жінки Содома і Гоморри — на соляні стовпи. Речі знищать колись людину. Поки їх мало — людина їх любить, прикрашає, вони слугують людині й не заважають, а, навпаки, помагають жити. Потім їх стає надмірно багато. Робити речі не стає часу. Прикрашати — й поготів. Мистецтво зникає. Воно відходить на узбіччя, в глибини минулого, а з ним відходить і час, і людина лишається самотня на березі океану вічності, і гори непотрібних, безглуздих речей громадяться навколо неї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2