Павло Загребельний - Диво (сторінка 66)

Такою видавалася Сивоокові Візантія після чарівної простоти лісових озер і зелених піль з соковитим житом і співом птаха в небесних безвістях над рідною землею.

Волю могло дати саме тільки мистецтво, але й тут заковували його в залізні регули обмежень.

— Головне, — казав йому Агапіт, — це загнуздати в догмати віри твою дику варварську душу. Бог ловить тебе на барву, а ти повинен навчитися вловлювати в барві бога. Уникай у мистецтві всього, що в житті не є прекрасне, бо тоді природу можеш представити зогидженою, а ти повинен прославляти досконалість божого творіння. Лапка ж не може бути досконалістю, отож уникай всього, що поза хвалою Всевишньому. Дано людині землю і небо, дерева і квіти, води і трави, чотири пори року — і кожна прекрасна, дано різну погоду—і кожна прекрасна.

— Ага, — відповідав йому Спвоок, — а коли ііа холодну погоду я роздягнений?

— Про тебе не йдеться. Не тобі слугує високе вміння, а богам. Бо й що ти є? Нікчемність! Пам'ятай, завжди було й буде так: люди роблять, а слава — богові.

Питати Агапіта, чому він забирав собі не лише славу, а ще й гроші за їхню роботу, не хотілося. Той знайде відповідь.

Прикличе до свого палацика на Влахернах, посадовить на цілий день перед гарно переписаною і.оздобленою Біблією, примусить читати апостольські послання або знов же цей остогидлий псалтир. А що з цього? Знатимеш ти чи ні, чи Єна мала пуп і чи міг заговорити змій-спокусник, і що слово «олива» повторюється в Святому письмі двісті разів, — від цього ще не станеш добрим художником. І справ земних не полагодиш читанням цієї великої, гарно складеної та водночас і неймовірно заплутаної священної книги. На небі — висхлі, благосні святі великомученики, а на землі — клубовиська дияволів, відьомський шабаш зрад, отруєнь, убивств,.підлоти. Як це все Сполучити? І чи можна це поєднати?

— О темний антропосе, — казав Агапіт, — пам'ятай, що двісті літ тому Нікейський собор постановив: мистецтво належить художникові, але композиція — святим отцям. А що є композиція? Композиція — це метод, завдяки якому елементи предметів і елементи простору складаються в творимому в одне ціле. Виразність передається через постаті, постаті розкладаються на члени, члени — на поверхні, що сполучаються, мов грані діаманта, однак без притаманного йому природного холоду. Тому в роботі важить тільки проведення пензлем по дошці або стіні. Воно може бути погане або гарне.

Це Сивоок затямив ще з дпя своєї появи у Агапіта. Коли подавав камінь на спорудженні монастиря. Коли стругав дошки для ікон. Коли різав кітних овець, навчаючись по виду визначати, яке ягня носить в своїй утробі. Бо коли ще тільки заро' док, то шкіра його занадто ніжна, щоб з неї вийшов пергамен. Переношене ягня дає пергамен занадто цупкий, і книга з нього не годиться для продажу людям знатним, а простий люд, як відомо, книг не купує, бо неспроможен. А писання ікон? Це не те, що башлувати ненароджених ягнят для пергамену. Вистругати дошку з пегпиючого кипарисового дерева або з світлої, такої милої серцю Сивоока липи — то був тільки початок. Далі та дошка обходила кількох умільців, кожен з яких досконало володів своєю частиною роботи, і Сивоок з часом теж пройшов усі ти роботи, повторюючи шлях виструганих ним у свій час дощок.

Поверхня дошки левкасилася, тобто покривалася білилом, а вже на залевкашєну поверхню наносився малюнок майбутньої ікони. Так робилося й з фресками, тільки контури майбутньої фрески прокреслювалися чим-небудь гострим по свіжій штукатурці (Сивоок згодом писав без прорисі, одних дивуючи, а других дратуючи легкістю своєї руки). Малюнок робив «знаменщик» пензлем або припорохом і закріпляв графйою. Тло найчастіше було золоте, але золото не наносилося просто на грунт, а спершу покривали грунт поліментом. Полімент готували з тонко натертої червоної фарби, висушеної й розведеної на протухлому яєчному білкові з оцтом. Полімент надавав позолоті рвоності, а щоб золото мало справжній блиск, його ще подівали собачим зубом або агатом.

Тільки після цієї підготовки іконописець-доличник красками, введеними на яєчному жовтку з квасом, писав одяг, палати, дерева, трави. Після доличника брався личник, який писав обліччя і оголені частини тіла. Це вимагало найбільшого вміння. увала точна послідовність роботи личинка.

Передовсім була санкир — тобто накладання підмальовок Ішаною краскою з вохри, умбри й сажі. Далі художник робив ріис сажею, намічаючи контур, а білилами наносив «движки» я означення рис обличчя. Після цього починалося вохріння рьома плав'ями, тобто розведеною до прозорості краскою тричі ряд наводили малюнок, досягаючи дивної ніжності, особливо внутрішнього світіння красок. Перша плав наводилася світлою санкир'ю. Нею поправлялися випуклі місця на обличчі: тec, вилиці. Другою наводився рум'янець. Третьою «підбивали», тобто об'єднували попередні плави. Після цього йшла Іплавка» — тон, що об'єднував усі попередні тони так, що вони вонизували один одного.

Поки ти засвоював усю цю складність прийомів, невпинно посконалюючись у своєму вмінні, Агапіт привчав тебе до думи, що мистецтво — звичайне ремесло, яке робиться щоденними родськими користями й потребами.

Ці «Як же так? — думав Сивоок. — Адже це існує поза всім! Нічого з'являється раптом цілий світ. Хіба тут досить простого Проведения пензлем? Вкладати треба ціле своє серце, все своє життя, та ще й додавати дещо поза тим — ось справжнє мистецтво!»

Однак розумів, що про таке нікому не скажеш, тут можна підчувати самому, а хто не відчуває, того не переконаєш ніяким уєслів'ям, тільки накличеш на себе глузування. Гієрон у великій таємниці розповідав Сивоокові про існуван-ІНя єнохів — темних книг, у яких заховано багато мудрості, неприступної ні ромеям, ні агарянам, нікому в світі. Книги ті знищувано жорстоко й послідовно вже тисячу років, але однаково знищити їх усі не вдається, бо вони живуть у людях, книги можуть бути знищені лише разом з усіма людьми, а це — неможливо. В тих книгах є й про художників. Не так, як у Арістотеля. Арістотель просто перелічував складники художницького вміння, як то робить їхній Агапіт. Темні книги пов'язують діяльність художника з існуванням самої матерії. Матерія виникає внаслідок випромінюваного богом світла на його найвіддаленішій межі. Вона сама є не що інше, як те згасле світло. 3аймаючи найнижчу область світу, що зветься Асіа, вона являє собою, як згасле світло, область пітьми. Отже, світло е добро, га матерія — це принцип і сфера зла. В мороці живуть усі злі духи і їхні владики. Отож роль художника — затримати світло в матерії, бодай залишки світла. Художник вище бога і законів природи: він створює повий світ вже після сотворіння його богом!

Докучав їм нездоровий південний вітер. Розносив над усім городом сморід нечистот, які звалювалися на вузьких бокових вуличках і в глухих закутках попід мурами, запах морської гнилі з Пропонтиди, ледь чутні аромати далеких південних країн: квіти, прянощі, засмаглі пружнотілі жінки, неземні плоди. І всі поступово шаліли від того вітру, голоси ставали роздратовані, рухи різкі, все валилося з рук, переплутувалися краски, не туди ставилися кубики смальти, і доводилось розруйновувати щойно викладений ціматок мусії; хтось лаявся, хюсь зачіплювався до бійки, не було іншої ради, як покинути роботу: і вони кидали її і розбрідалися по Константинополю: одні просто швендяли по Месі, другі йшли до повій на спадисту вуличку коло форуму Тавра, треті напивалися в корчемницях, четверті штовхалися на торговищах або слухали мандрівних музикантів, ув'язувалися в бійки і суперечки.

Ось мальовничий голодранець, що прибув, видно, з пустині, оточений розвеселеною, жадібною до розваг юрбою, викрикує в спітнілі байдужі обличчя щось своє, потім перебирає кілька невідомих Сивооку мов, поки доходить до ромейської, до спаскудженої грецької мови, яка надається, мабуть, тільки до нудних прославлянь бога, бо тому однаково, він не вслухається в слова, його вдовольняє сама гнусавість молитов та поклони, але цей обідранець щось там кричить про першу літеру свого письма, про ель Алеф, або ж альфу по-грецьки:

— Ель Алеф — початок усіх початків, зміїста перша літера арабського алфавіту, слід змії на просонценому піску, тінь, кинута на землю гілкою квітнучого дерева, вказівка сонячного годинника, знак життя й смерті, лінія, що з'єднує схід і захід і з'єднує північ та південь, міра всіх мір, одиниця й безмежність, минуле, нинішнє й майбутнє в одному начерку. Ель Алеф!

Сивоок міг би розповісти цим дурням про всі літери своєї мови. І першою міг би ставити будь-яку: чи Дитину, чи Жито, чи Поле, чи Траву. Він проштовхується в середину натовпу, гримить до голодранця з голодним блиском пустині в гострому погляді:

— Тоді послухай про руське А. Про людину, яка стоїть на двох ногах отак, як стою перед тобою я. Міцно стоїть, розставивши ноги, творячи трикутник між собою і землею так само, як утворюють у землі трикутники корені всіх дерев: наймогутні-ших дубів руських, що вростають в землю вдесятеро глибше, ніж виступають назовні, і алепськпх сосен, які тримаються тільки за поверхню приморської крем'янистої землі, живлячись самими вибризками моря. «Аз», — сказав чоловік і став на ноги, щоб мати внизу під собою цілий світ, щоб мати в своїй услузі все плаваюче, повзуче, стрибаюче. Далеко видно з тої башти буття — в майбутнє і минуле, ііа всі чотири вітри, і в небо, де Сонце, Місяць і Земля теж творять великий трикутник Всесвіту. А і є безмежність, яка відкривається з двох закритих боків трикутника, ще більша безмежності з боку відкритого. Ось що таке А.

— Які ж слова починаються з цієї літери в твоїй мові? — пронизливо закричав жебрак. — Може, аллах? Ромеї впряглися й собі,закричали:

— Адамас!

— Аргір!

— Атраватік!

— Апокомбій!

Сивоок подумав: як же так? Жодне слово в його мові не починається на А!

— Та ну вас! — розізлено вигукнув. — Тому й не починаються в нас слова, що це найперша літера. А треба буде, то позичимо слів!

— Позичальник, позичальник! — заревіла юрба, і вже чиїсь руки вхопили Сцвоока за одяг, уже хтось гупнув його в спину, треба було чим скоріше вискакувати з натовпу, бо за найменшу прогайку плачено тут дорого, іноді й самим життям.

Агапіт мав свій палацик на Влахернах, над сампм Золотим Рогом, серед апельсинових садів, куди не долітали повіви гнилого константинопольського вітру, де все напоєно було пахощами цвітіння або стиглих плодів, де стояла тиша, порушувана хіба що пташиним співом, який, сказано ж, додає людині віку й краси.

Над усе Агапіт любив своє тіло. Ніжився в теплих купелях, пронизаних пахощами. Намащувався оливою по купанню, ходив у вільному білому одязі, щоб дихало тіло. Любив усе тілесне, навіть запах під пахвами викоханок, яких мав безліч і різних. Відчував, що з роками дедалі більше розростається в ньому дикий брудний звір, але не стримував того звіра, а з якоюсь навіть насолодою стежив за його розростанням.

Сили, здавалося, ще не покидали його, але помічав у собі заздрісність до молодших, заздрісність переходила в зненависть, він гамував її вміло, а сам знав, що то: ознака наближення старощів. Аж тепер мав би признати слушність тому русові, тому могутньому скіфові, що з часом перевершив усіх його учнів, та, може, й самого Агапіта в досконалості всіх мистецтв, погодитися з ним в його незгодах з догматами християнства, відкинути сміливо ті обмеження, які стосували святі отці щодо його мистецтва, бо мистецтво належало художникові та й тільки художникові. Але чим далі впирався ще дужче в усталене, його бронзовобарвна і бронзової твердості вия не гнулася і не мала зігнутися. О пиха Візантії! Золоті шати, розкіш і окостеніння ідолів, засохлі на сонці глиняні ідоли набувають камінної твердості; їх можна хіба що розбити, зігнути к, схилити — ніколи й нікому!

Тепер знав Агапіт, що християнство — це вік похилий. Воно виникло, щоб потрафляти й догоджати старим, знищеним, знесиленим людям. Тим, у кого вже здерев'яніли суглоби. Хто насилу пересуває ноги. Хто забув про різкі жести і різкий голос. Маєстатичність, повільність, неквап, похмурість, нелюбов до всього яскравого, байдужість до втіх — все це спільне в християнства і в старих. Бо вони правлять світом. Віра завжди досто-совувалася до тих, хто править світом! І майже завжди була 'вона вірою старих людей. Як же узгодити це з тим, що старість приносить з собою мудрість? Може, хитрощі? Старі діди тільки й уміють, що спати, а один юнак може перевернути цілий світ.

Тепер Агапіт часто гнівався. Серпики блідості появлялися в нього коло ніздрів. Голос ставав верескливий і різкий, мов у жирного барана. І смердів Агапіт, попри всі натирання благовонною корою й сандаловим маслом, чи то старим цапом,чи немитим бараном. Нікого не пускав до себе додому. Снвоок чи й був там останнім часом разів кілька.

Але якось треба було полагодити з Агапітом одну невідкладну справу, бо він не появлявся па будівництві кілька день, а любив усе тримати під наглядом, забороняв будь-що робити самим, без його велінь. Вони споруджували невелику церкву коло стіни Феодосія в протилежному від Влахери кінці Константинополя, тож Сивоокові довелося проїхати верхи на віслюкові увесь город, десь у нього на батьківщині такий їздець викликав би глузування й тюкання, але тут віслюк був твариною звичною й зручною, він мав свою мудрість, щоправда, заховану так глибоко, що людина збагнути її не могла ніколи; може, тому пасув-ав їй більше кінь, просякнутий страхом, власне, дурне и затуркане створіння, звикле бігти туди, куди його женуть, підкорятися кожному шарпанню повода, кожному покрикові вершника, кожній примсі; віслюк же, якщо вже приставав на те, щоб кудись тебе везти, то робив це не для прислужництва й не з остраху, а просто з люб'язності, він вислухував тебе або й не слухаючи розумів, куди й чого тобі треба, і йшов собі без поквапу так, як хотілося не тобі, а йому, і хоч ти б убився від злості — ніщо не могло спонукати його змінити свого кроку, і він привозив тебе туди, куди хотів; найчастіше це збігалося з твоїм наміром, іноді й не збігалося, але на це не було ради, бо впертість — це, зрештою, мудрість. А хто ж стане заперечувати мудрість?

Сивоока віслюк довіз благополучно до Влахернів, там у нього десь, видно, були свої справи, бо по крутій вуличці вгору до садиби Агапіта Сивоокові довелося дертися вже самому — віслюк залишився стояти коло куща з гарними фіалковими квітками; браму було зачинено, Сивоок довго грюкав, поки з'явився заспаний женоподібний євнух, який володів, здається, єдиною цінною властивістю:  запам'ятовував усіх Агапітовнх антропосів з перших відвідин. Євнух кивнув Сивоокові, відчинившому браму,тоді сказав:

— Агапіта немає вдома.

— Навіщо ж відчиняв? — здивувався Сивоок.

— Агапіта нема, — повторив євнух, збаранілий від ситого харчу й неробства. Сивоок запідозрив якийсь обман, відштовхнув євнуха.

— Нема, то підожду, а ти дивись собі тут.

І пішов сам до будинку.

Склепінчасті вікна, забрані гарними гратницями, білий камінь. Пишний сад. Доріжки, викладені грецькими мозаїками з зображеннями дерев і птахів. В себе Агапіт не стосував обмежень, як у храмах. Високі білі квіти під мурами. Зелені батоги плюща на стінах. Біле, зелене — спочинок для очей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2