Павло Загребельний - Диво (сторінка 68)

Міщило мав батька-купця десь у Києві. По смерті батьковій не взявся до купецтва, а мерщій кинувся прогулювати батьків набуток. Пішло це йому з рук досить швидко, і коли все процвиндрив, то щоб не здохнути з голоду, бо не вмів робити нічого, подався до Візантії, намірюючись прогодуватися хоч коло іноків абощо. Там охоче приймали таких добровільних зрадників і втікачів, їх терпляче, мов циркових звірів, дресировано а учено, щоб поверталися вони згодом до себе додому і везли дух християнства. Але Міщило вчасно збагнув, як то буде добре, коли повезе він з собою не самий тільки дух церковних . канонів, а ще й дорогоцінне мистецтво, яке схилило б до нього , можновладних, тож узяв собі за мету пробратися до антропосів Агапітових і досягнути свого, попри всі труднощі й власну нездарність.

Коли з'явився в Агапіта Сивоок, Міщило злякався. Він заздрив своєму єдиноземцю, ненавидів його, шкодив, як тільки міг, ловив на дрібницях, а вже випадку з Зеновією не міг пропустити і перший побіг до Агапіта в той день, коли Зеновія приїхала за Сивооком, не криючись від людей.

Дивно було Сивоокові з незбагненного християнського бога. Бо вже коли той бере своїми прислужниками таку плісняву нечисть, як Міщило, то що ж то за бог! Може, й він така сама погань, хай дарують мені силу мої предки!

Сидів на дієрі, відвернувшись од берега, від Константинополя, від Міщила, який прийшов їх проводжати ще там із кимось, вік би не бачив ні цього проклятого міста, ні людей, які, не стали йому ближчими за роки, проведені тут. Ось Гієрон гарвий чоловік, але він з ним; ще був обез Даміан — великий майстер варити різнобарвні смальти і смажити бараняче м'ясо; пливло на острів ще кільканадцятеро Агапітових антропосів, усі великі, з непогамованою силою в руках і в поглядах, а серед них — маленький, засохлий, як фінік, ігумен-ереміт, який, здається, мав наглядати за будовою монастиря, щоб зібрати потім у ньому охочу до відлюдькуватості братію.

Власне, братії вже трохи там було, мали вони й свій євкти-рій, складений сяк-так з необтесаного каміння, але рибалки, які мешкали на острові здавна, ставилися до святих отців досить ворожо, іноків побивано камінням, як тільки вони десь появлялися, їхній євктирій кілька разів розруйновано, — видно, рибалки вважали, що тим самим створюють нестерпні умови для іноків; але виходило навпаки — бо хіба може злякатися випробувань той, хто заповзявся служити богові? Та ще й ігумен, якого звали Симеоном, закликав до твердості й несхитності, обіцяючи поставити на острові справжню обитель, яка прославиться своєю міццю і святістю на всі округи, Симеон перед тим багато років був ігуменом в одному з найбільших константинопольських монастирів. Вважався наставником діяльним і суворим. Монастир багатів, розбудовувався, Симеон тримався з братією круто. Ще півбіди, що вимагав послугу майже неймовірного, жоден інок не міг навіть напитися води без дозволу духовного отця. Всіляко топтав гідність своїх підлеглих, та вже не просто людську, бо вони майже вибавлені були од усього людського в звичайному розумінні, а добирався й до душевних святощів. Так, для прикладу, раз на трапезі в ігумена були світські гості, одному з яких подали смажених голубів. Один з іноків поглянув на те блюдо з невдоволенням, ігумен помітив його погляд, пожбурив іноку смаженого голуба і звелів їсти. М'ясна їжа в монастирі вважалася гріховною, але ще більшим гріхом був би непослух, тому інок, з сльозами на очах, став жувати ненависного птаха, і тоді, коли демони спокуси розривали йому нутро і він уже готовий був проковтнути перший смачний шматок, Симеон закричав до нього: «Досить з тебе, виплюнь ти, ненажеро! Бо не стачить голубів усього Константинополя, щоб набити твоє черево!»

Потім Симеон вирішив увести в монастирі культ свого духовного отця, блаженного монаха, в якого колись учився. Він написав його житіє, склав гімни на його честь, звелів намалювати безліч ікон, встановив два свята на рік на честь нового святого і до того вимучив іноків новими та новими вигадками, що ті, хоч які терпеливі, обурилися й повстали проти ігумена. Під час вранішньої служби, коли ігумен став читати катехізис, іноки розідрали на собі одіж, з страшним криком кинулися на Симеона, загрожуючи розтерзати його; ігумен насилу встиг сховатися в ризниці, тоді іноки розламали запори монастирської брами, подалися до Софії, де силоміць пробилися до патріарха й стали скаржитися, але патріарх, ясна річ, став на бік ігумена; покарано було іноків, однак і Симеону після того довелося покинути Константинополь. Так опинився він на острові.

Острів так і називався: Пелагос, тобто острів, ще інші називали його Піли, що значило — ворота, хоч, здається, ніякими воротами він не слугував, не замикав ніякого проходу, лежав посеред моря, далеко від звичних шляхів, самотній і дикий. І якщо пристати до думки, що бог створив світ, то цей острів мав з'явитися в кінці третього дня творіння, коли розокремлю-валися суходіл і море, і бог дослужився цим місцем, щоб поскидати сюди все' каміняччя, яке не вмістилося на суші; тут були камені чорні й сірі, рожеві й білі, були гострі й шпичасті, мов ікла небачених хижаків, були схожі на підхмарні собори, на велетенські столи, за якими хіба що засядуть чорні ангели в день страшного суду; камені бриласто громадилися просто з морської води, повсюди нависали важкою погрозою над кож-. ним, хто наважувався поткнутися до камінного покидища, одні камені були зойком пропеченої сонцем землі, другі — болісним стогоном розбиваного об гостряки скель моря, ще треті затаювалися в гнітючому мовчанні. Все було марно серед цього каміння: зеленість рослин, дзюркотіння води, людська мова. Та й не росло на острові нічого. Тільки смокви вчіплювалися своїми коренями в щонайменшу щілину поміж каменями, та ще було одне гранатове деревце, здається, геть позбавлене листя і впродовж цілого року вкрите водночас плодами й чарівливої краси квітами — дивна примха природи, створена мовби в противагу мертвому каменю. А вода виступала в двох місцях, ніби чиїсь сльози, може, навіть висльозювалося те каміння, така мертва непорушність була в тій воді. Що ж до людей, то, пригнічені каменем, вони чи й насмілювалися вимовити бодай слово за день, а коли й мовлено було, та майже нечутно, так що вгадувано значення з порухів губ, здебільшого ж обходилися простими жестами, бо життя було тут просте і не вимагало складнощів, для залагодження яких, власне, й створене слово.

Рибальське селище теж було — всуціль камень. Сірі будиночки, невідомоким і коли поставлені, тісно притулені один до одного — щоб погладити сусідову доньку по плечу, досить простягнути руку; морю підставлені глухі стіни, вузька вуличка падає з селища вниз до оточеної високими прямовисними стінами бухти, де бережуться рибальські човни, довгі, чорні, давні-пре-давні, хтозна й як зроблені, мовби подаровані рибалкам мало не самим богом, бо ніхто не чув, щоб на острові будь-коли росло бодай одне дерево, придатне для роблення човна, ніхто також не пам'ятав, щоб коли-небудь з'явився тут човен новий; човни існували завжди, вони були вічні, як острів, їх не більшало, але й не меншало; якщо котрийсь з рибалок гинув далеко в морі, то хвилі згодом прибивали перевернутого човна до берега, люди виловлювали його, він слугував новим поколінням. Так між людьми й морем встановилася постійно триваюча виміна; час від часу люди віддавали в пожертву мореві чиєсь життя, і море, вдовольнившись ненадовго, повертало людям їхній човен, давало рибу для їжі й водорості для підстилок у хижах і на вбрання.

Не було тут богів, бо найпершими святощами для людей ставали камінь і море, а потім — човни; з живих істот шанувалися тільки риби, про них співано гімнів і пісень, рибам поклонялися, їх витісували з каменю й ставили понад морем, ніби вказівники для спрямування вітрів, які мали приганяти до острова косяки риб живих; між вітрами й рибою існував природний, містичної сили зв'язок, тому вітри теж шановано, а ще в шанобі були дощі, які наповнювали солодкою, м'якою водою місткі цистерни, вирубані людьми в камені.

Поза цим, а може, саме завдяки цьому, острів міг бути залічений до наймальовничішого закутка світу. Навіть більше: острів без вагань треба було назвати найкрасивішим на світі, дринаймні так вважали рибалки; і слід признати їм слушність, бо світ для них обмежувався тільки островом. Іншого не знали.

Здавалось би, закинуті в кам'яну самотність, Агапітові ант-ропоси мали шукати захистку в здруженні. Та виявилося, що .камінь робить людей твердими і розокремлює їх тим більше, тім довше вони тут живуть.

— Дружба? — потрясав своєю патерицею маленький ігумен Симеон. — Потяг до базікання і совокупного обжирання, від якого чоловік стає свинею!

Він готов був, якби міг, навіть годувати тут людей камінням у своїй зачерствілості душевній і ненависті до всього живого. Монастир ввижався йому не знесений над островом під самі хмари, а заглибленим у кам'яні надра. Ігумен забракував послідовно всі пропозиції щодо будівництва: і Гієронову, і переказану Агапітову, і запропоновану обезом Даміаном; тоді ваяв-ея до справи Сивоок, він згадав дерево, живе, тепле, довірливе дерево своєї рідної землі, він подумав, що можна б споруджувати монастирські будівлі з каменю, тим часом вважаючи, ніби будуєш з дерева. Ніхто не міг розгадати того Сивоокового задуму, навіть перси й сірійці, нащо вже призвичаєні до підземного будування, тільки знизували плечима, коли примушувано їх довбатися в глиб острова. Вони звикли видобувати з щонайменшої вибудови користь, в їхніх землях, скупих на воду, сто-товано підземелля найперше для водоводів, царські палаци, святилища ставлено завжди так, що попід ними пропускалася або ж ціла річка, або принаймні струмок чи підземне джерело, тільки десь у сліпих закутках підземель муровано кам'яні міш-і ки для небезпечних державних в'язнів, але то не було головною метою будівництва; тут же ігуменові запраглося ставити монастир мовби на суцільній кам'яній в'язниці, а чи хотів він усе загнати в глибину: іноцькі келії, трапезну, комори, тільки церква мала вивищуватися над заплутаними катакомбами; але й церква своїм виглядом виходила за межі звичних уявлень — на противагу суворості й аскетизму загнаного в камінь монастиря, малювалася Сивоокові легкою, ловкою, мов писанка, вся в кам'яних візерунках, які годилося б вичаровувати хіба що в дереві. Ось так будувалося десь у його рідній землі: заглиблювалися в теплий материк, а зверху ставили споруди з дерева, змагаючись у витівках і майстерності з самою природою. Там на було суворості каменю, дерево об'єднувало людей, Сивоокові захотілося перенести в камінь душу дерева, ніде більше йому б .цього ніхто не дозволив, а тут складалося все на користь: дивакуватий ігумен, відсутність Агапіта, камінна голість острова, яка вимагала прикрашення, може, не так для суворих іноць-.ких душ, як для того бога, якому вони тут зготовлялися служити, Може, то були хитрощі Сивоокові, може, хотів вибудувати батиню, схожу на спалений князем Володимиром поганськиїі храм-писанку в Радогості, камінний натяк на давно минуле, . втрачене, мабуть, назавжди, нагадати самому собі про землю, яку топтав дитячими ще ногами, землю іноді й загрозливу, хододну; але то забулося тепер, згадувалася вона завжди теплою, м'якою, ласкавою, снилася ночами, ввижалася в понадморській дмді, в розпеченості марева над каменем; він частіше став співати своїх руських пісень, вганяючи в подив ромеїв, розумів, що туга за рідною землею викликана осамотненням, від якого тут ддваково всі страждали, але рятуватися від якого ніхто не вмів, (натомість кожен ставав дедалі більшим відлюдьком.

Сивоок теж часто вимандровував у пустельність острова, тинявся понад морем, там вимріював свій врубаний у камінь монастир і візерунчастий храм над ним, прикрашений мозаїками в двох панівних барвах: зеленій і синій — барви моря й неба, у двох стихій, в змаганні з якими жив острів; мозаїчну композицію усталив сам ігумен, для нього мистецтво не важило нічого, і він діяв у твердому переконанні, що вимагає тої чи іншої композиції не він, бідний і упосліджений черв'як, званий Симеоном, а всемогутній господь, в його уявленні про всі справи земні бог , вимагав навіть точно визначених барв. Але тут Сивоок мав уже свою думку й свої наміри, в ньому, як завжди перед початком роботи, народжувалася непохитна впертість, він ходив понад берегом моря, підсвідомо визбирував нові й нові відтіння зеленого, синього, голубого, марилася йому барва трав'яниста, хоч жодної травинки не було серед каміння, висвічувалася з передвечірніх глибин моря лазуровість, холодна зеленість патини і м'яких мохів виникала на зміну сірокамінній барві, що затоплювала острів, ніби м'який дим; він відчував у собі дивне могуття; ось, зібравши всі барви моря і неба, він вихлюпне їх навознесений над островом камінь, і камінь оживе, засяє, в нього вселиться душа, як у зелене дерево, станеться чудо, якого ні зміг доконати сам Всевишній в день творіння, — така сила художника. Тож слався, художницьке вміння, з яким ніщо в світі не порівняється ніколи!

В своїх мандрах Сивоок несподівано натрапив на дівчину. Побачив її спершу здалеку. Ходила понад тими самими урвищами, що й він, так само спускалася до води, дерлася на стрімчаки скель, видно, мала якесь діло її наміри не могли збігатися або хоч перехрещуватися з намірами Сивооковими), промайнула перед ним і зникла, а він не став ні наздоганяти її, ні ждати повернення; але незабаром сталося так, що знов спіткав дівчину в тих самих місцях, уникнути зустрічі вже не міг, їхйі стежки все ж перехрестилися, вони зустрілися коло самої води, під зволоженою диханням моря сірою скелею; зустріч мало скидалася на зустріч Одіссея і Навсикаї, дівчина не простягла йому дазустріч рук, вона пройшла повз Сивоока, мовби він був одним з тисяч каменів, вона йшла, мов сліпа, ступала обережной повільно, потім, знов, як сліпа, простягла руки до моря, глибоко зітхнула й тихо промовила:

— Іс-са!

Мала на собі зовсім мало з одягу: грубо плетений з морської вибіленої трави мішок, який тримався в неї на одному плечі, голорука, голонога, тонка, з довгою шиєю, з сухою тонкою спиною, яка вгадувалася навіть під широким трав'яним міхом, чорне волосся буйно спускалося на плечі, брудне, мабуть, ніколи не вмиване обличчя, важко й сказати — гарне чи погане, брудні руки, ще брудніші, в струпах і ранах, ноги, на яких дівчина не мала навіть дерев'яних сандалій, що захищали б її від ударів об камені.

— Здрастуй! — сказав їй Сивоок. — Ти хто така?

— Ic-ca! — не слухаючи його, шептала своє дівчина. Він підійшов до неї, доторкнувся до руки.

— Хто ти?

— Іс-са! — сказала вона до моря, потім поглянула на Сивоока, посміхнулася чи то до нього, чи просто до самої себе, чи до каменів під ногами, бо посмішку свою супроводила якимсь болісно-покірним схиленням голови.

— Хоч би вмилася, — жартома сказав Сивоок, — море коло ніг, а ноги брудні. Хіба не соромно? Дівка ж!

— Ic-ca! — так само посміхаючись, сказала дівчина.

— Та ти що: дурна, може? — Сивоок відступив од неї. Годилося б сотворити молитву, якби належав до богомільних. Бо в дівчину явно вселилися дияволи. Ну так, а що ж тоді про ігумена та його іноків, од яких теж отак не діждешся ніколи слова, хіба що їм закортить тебе вилаяти?

— Ну, гаразд, — сказав мирно Сивоок, — раз не хочеш умиватися, діло твоє. Іди собі, а я трохи покупаюсь.

— Іс-са! — прошепотіла дівчина й подерлася вгору на розпечені камені.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2