Павло Загребельний - Диво (сторінка 69)

За тиждень зустрів її знову. Було свято переполовинений п'ятдесятниці, день, коли за роботу братися гріх, зате не гріх було Сивоокові лежати під своєю скелею, зануривши ноги в ласкаву воду, дивитися на небо, спокійно думати. Власне, й не думав ні про що. Іноді довколишня пустеля викликає таку саму порожнечу й'у тобі самому. Просто мав .приємність від непорушного лежання, від лоскоту хвиль, від тиші, від думки про те, що в затінку під каменем лежить у нього добрий окраєць ячмінного хліба й глек з червоним вином — речі, які й не марили-ся Одіссеєві, викинутому на берег до ніг феацької царівни. Потім помітив легку тінь, що впала на нього, тінь пересунулася трохи, зупинилася в нього на обличчі, знов пересунулася, він скосив трохи очі й побачив дівчину.

— Ти знов тут? — сказав Сивоок. — Мабуть, я захопив твоє місце?

Іс-са! — сказала дівчина. Але повернута була обличчям до моря, а до того затіненого каменя, під яким лежав хліб і встояв глек з вином.

— Ти, може, голодна? — догадався Сивоок, знаючи гаразд, що рибалки на острові хліба не мають і, здається, навіть не знають, що то є — хліб. Він поповзом добрався до каменя, взяв у ніб, подав його дівчині.— Бери їж! Відломив собі шматок, укинув у рот, став жувати, щоб показати їй, як то робиться. Але дівчина, мабуть, знала, що таке хліб, бо не стала придивлятися до Сивоокового навчання, меруній загнала в окраєць сліпучо-білі зуби, лякливо поглядаючи на чоловіка, стала їсти швидко й пожадливо.

Сивоок ждав, поки вона вгамує голод. З хлібом було покінчено вмить.

— Погані твої справи, — сказав він, — видно, несолодко живеться тобі на острові.

— Іс-са! — покірливо посміхаючись, промовила дівчина. Здається вона більше нічого й не вміла говорити. Німа чи божевільна?

— Де ти живеш? — спитав Сивоок.

Вона мовчки дивилася на нього й знов стала посміхатися. Такий біль був у тій посмішці, що Сивоокові на очі навернулися сльози.

— От лихо, — пробурмотів він, що ж з тобою робити? Може, ти заблукала? Давай я відведу до селища!

Вона без опору дала повести себе, кілька разів промовляючи своє загадкове «іс-са!», йшла за Сивооком, в селищі не відступала від нього ні на крок: вони ходили від хижі до хижі; ходили серед ув'язнених каменем людей, твердих і сірих, як камінь; люди неохоче озивалися на Сивоокові розпитування, байдуже поглядали на дівчину, ніхто її не визнавав своєю, нікому вона не була тут потрібна, ніхто не показав її пристанище, а сама вона теж його не знала, а може, й не мала зовсім, з поодиноких слів і уривчастих натяків Сивоок зрештою склав собі сяку-таку історію- цієї дівчини. Нагадувала вона історію його власного дитинства: так само зникли десь, здається, в морі батько й мати її, як зникли колись у нього, так само вибрела вона в самотину жорстокого життя, так само, видно, не мала ймення, так само блукала довго й тяжко, але не було нічиєї руки, що простяглася б до неї. В цій історії бракувало початку, власне, історії теж не було, Сивоок вигадав її сам, йому хотілося знайти в світі ще одну долю, схожу на його власну, нарешті не почувався він таким осамотненим, міг стати рятівником для цієї нещасної, тим самим мовби рятуючи й самого себе.

— Раз ти нічия, — сказав він до дівчини, — то, може, підемо до наших? Там у нас добрі люди. Іс-са, — сказала дівчина. Зватиму тебе Іссою, гаразд?

— Ic-ca! — вона вперте не мовила більше нічого, хоч малоймовірним видавалося, щоб не знала жодного іншого звуку. Навіть німі спроможні на більше.

—Ходімо, та як? — спитав Сивэок. Знов, як •і на березі, вона слухняно пішла за ним. Коли нікуди йти, то людина завжди слухняна.

Ігумен Симеон зустрів Іссу криком обурення.

— Не дозволю перетворити святе пристанище на місде для влягання! — підскочив до Си-воока. — Сказано ж бо...

Ісса дивилася на маленького старого чоловіка в надмірно широкому вбранні з своїм покірно-болісним усміхом. Сивоок відгорнув ігумена широкою долонею набік.

— Матимеш своє пристанище, як збудуємо, — сказав Симеонові, — а тим часом не втручайся. Ходімо, Ісса. . Показав ї.й, як треба вмивати обличчя, помив їй руки й неги. З одягу нічого не міг припасувати чоловічого. Перон порадив зшити Лесі щось з паруса. Гноки яліевалиея забачивши поблизу лихе жіноче зілля. Сямеои нахвалявся відіслати Сивоока до Константинополя на патріарший або й імператорський суд за непокірність і сваволю. Але то були нахваляння марні, бо цілий .иояастир, з його заплутаними кам'яними катакомбами й вимріяним з каменю собором, був у голові в Сивоока, більш ніхто тут не міг охопити уявою й думкою всієї будови, без Сивоока лее б зупинилося. Знав не й ігумен, але не міг стриматися в своїй зненависті до приблудної дівчини, яка загрожувала внести неспокій у товариство осамотнених відлюдьків, він .щодня паскудив прилюдно Сивоока за гріховне злягання з приблудою, чим немало дратував того. Ганебно було чути з уст святого отця те, про що Сивоок ніколи й не думав: для нього Ісса так і лишалася нещасною дівчинкою, яку він спіткав у темряві й мав вивести на освітлений шлях. Він терпляче вчив її всього найпростішого, що потрібне людині, запрагнув почути від неї бодай кілька слів, але не досягав у своїх намаганнях нічого-, Ісса знала тільки свою болісну посмішку з нахиленою покірливо головою та ще свете незбагненне, протяжливе., тихе, мов молитва, «іс-са!». Щоб не викликати глузувань, Сивоок звертався до Ісси своєю рідною мовою. Тоді однаково ніхто нічого ве розумів і могли вони думати, що дівчина своїм «іс-саі» відповідає яа його слова. Потім він слушно розміркував, що вчити її однаково треба з самих початків, то чому б не спробувати й справді навчити Іссу своєї мов.и? Може, видасться вона їй легшою, може, ромейські згуки венавнснг дівчині, бо серед людей цієї мови спіткали її всі нещастя, яро які розпйвісти не вміє. Так почав він вибудовувати на кам'яному острові дві химерні й дивовижні рєчп собор із камін-ного мережива і дівочу душу в звуках своєї далекої прекрасної мови, де хліб називається житом, як жаття, а вода має в собі щось від водіння, бо тільки спробуй піти за водою, то чи й вернешся, світло ж пов'язане з безмежністю світу, прониауючи його наскрізь, а дружиною зовуть жону І найвірніших охоронців володарів земних. Та невідомо, чи й могла дійти до Ісси ця багатозначність мови, дівчина, щоправда, з часом навчилася вимовляти слова, дідказувані їй Сивооком, але повторювала їх, видтю аби лиш пидчепйтися від свого набридливого навчителя. Для неї сповнеяим глибокого прихованого значення лишалося тільки, її «ісса!», вона щоразу втікала до своєї кам'яної пустелі, блукала там днями голодна, знов покривалася брудом, який, хоч і диво, личив Іссі. Сивоок вимушений був шукати її, приводити до свого пристанища, годувати, вриносити воду, лагодити подерте на шмаття вбрання Іссине; так тривало довго, дівчина опиралася, мабуть, ще дужче, ніж твердий камінь, але як різьбяр не відступається перед найтвердішим гранітом, так і Сивоок, заповзявшись повернути Іссу до життя, не шкодував ні зусиль, ні терпіння, ні уваги, але й не знати, чи вдалося б йому постати на своєму, якби події не змінили раптово свого повільного плину.

З Константинополя раз на місяць, а то й рідше, припливав корабель, привозив харч і все потрібне для продовження будівництва; для Гієрона припливала щоразу нова книга, взамін якої він одсилав назад ту, що вже мав; вія умів- вимінювати потрібні йому книги, навіть перебуваючи далеко від столиці: десь у монастирських книгозбірнях мав добрих приятелів; іноді давав деякі книги й Сивоокові, але частіше розповідав прочитане свеїм антропосам. Сивоок спробував якось привести на ту бесіду й Іссу, але антропоси замурчали, мов тигри; вони боялися жіночого тіла, ця дівчина пробуджувала в них спомини про столицю, про потаємні втіхи, про дикі гуляння, коли йшло димом усе зароблене за довгі місяці тяжкої 'праці в Агапіта, тут про це не слід було й згадувати. Дівчина ж, хоч замотана в грубу парусину, яка цілком приховувала в ній усе жіноче, все ж була дівчиною, жінкою перш за все, тільки пасмо волосся, довге й звивисте, впаде їй на плече — і вже вона жінка, вже знада. То хіба ж .не ліпше ііе бачити її зовсім, не згадувати отак, як роблять це святі отці? Антропоси замурчали й засовалися погрозливо, Гієрон замовк, Сивоокові стало ясно, що для Ісси тут не місце, він подав їй-руку і вивів з чоловічого товариства, більше не пробуючи рискувати.

Прийшла вість про смерть імператора Василія, що прожив одміряне богом. Тепер єдиним імператором ромеїв був Константин, на два роки молодший за свого войовничого брата, і якщо Василій вичерпав свою життєвість у війнах і походах, то, розповідали тайкома, Константин рівна стільки ж витратив у гульбищах, і вже занесений над ним, як над Іродом, божий меч, і важко сказати, чи й переживе він свого старшого брата.

Але остров'ян тепер ке обходило те, що діялося в столиці. Однаково» чи два імператори, чи один. Чя вмер там хтось своєй смертю, чи йому помогли, бо мало які з візантійських імператорів оддавали богові душу без сторонньої помочі.

Здається, єдиною перевагою для антропосів, які опинилися на острові, була їхня цілковита незалежність од столиці і від їхнього Агапіта, якого стали вже й забувати.

Та ось дромона привезла від Агапіта харатью до ігумена й до Гієрона з суворим повелінням негайно відправити до Константинополя руса Сивоока, попри всю його зайнятість і попри найвищу потребу в ньому на острові, бо присутності цього варвара- в столиці вимагають царствен! інтереси. Харатья була загадкова для ігумена -й для всіх антропосів, про Сивоока не мовиться: один перехід через море — і він дізнається про все. Шкода було розлучатися з недовершеною своєю кам'яною мрією, аж тепер він зрозумів, як тяжко тут жити його товаришам, але й недобудований монастир, і антропоси, і камінні покидища не мали такої ваги в останній день перебування його на острові, як Ісса. Раптом побачив, усвідомив собі, що не може покинути дівчину тут знову в кам'яній самотності; вона теж, мабуть, знала, що загине вже остаточно без цього доброго чоловіка з сяйливою бородою й імлистими загадковими очима. Всі дні мовчала, навіть не примовляла свого «іс-са!», тільки всміхалася болісно в покірливому схиленні голови, не пробувала жодного разу втікати, не відходила від Сивоока, мовби навіть тулилася до нього, шукала в нього захисту.

— Поїдемо зі мною? — спитав її Сивоок.

— До Константинополя. Вона мовчки всміхалася.

— Там тобі буде ліпше, — сказав Сивоок. — Константинополь — великий город. Я куплю для тебе тарний одяг. Ти матимеш прикраси. Житимеш у будинку. Слухатимеш дзвони в церквах. Побачиш іподром.

Вона слухняно пішла за ним на дромону. Ігумен Симеон плювався й посилав анафеми Сизооку. Плавці, вважаючи лихою прикметою перебування на кораблі жінки, стали кричати Сивооку, щоб він покинув свою «нечесану козу» на березі. Ісса злякано дрижала, тулилася до Сивоока, той мовчки пройшов до свого місця на носі дромони, крикнув:

— Хто зачепить її хоч пальцем, тому скручу голову! Якби не повеління негайно доставити варвара до столиці, З ним би не стали цяцькатися, а так доводилося заплющити очі на його примхи.

Однак як тільки дромона відпливла від берега й загойдалася на хвилях, як тільки смуга води, що відокремлювала корабель від острова, стала ширшати, — Ісса кинулася до одного борту, до другого, злякано заметалася по судну, побігла до корми, яка була все ж таки ближче до берега, ніж ніс. Сивоок спробував її затримати, але вона вислизнула йому з рук, на погнав тільки на кормі в ту мить, коли дівчина мало не стрибнула в воду.

— Ти чого? — грубо крикнув він, насилу втримуючи її, а во-мовчки випручувалася з його рук, важко дихала, волосся розтріпалося, закрило обличчя, тільки одне око проблиску-їло їй крізь пасма чорного волосся, було повно ненависті в тому оці, ненависті тяжкої, нелюдської — чи то до моря, чи їдо корабля, чи й до нього, Сивоока.

Але ні, вона не бачила Сивоока, не впізнавала його, мабуть, все для неї зосередилося в намаганні будь-що полишити дромону і чи втонути, чи добратися до свого острова: та гребці дружно налягали на весла, корабель одпливав далі й далі від кам'яного берега, стрибати в море навіть доброму плавцеві .було б не зовсім безпечно, про Іссу ж Сивоок навіть не знав, чи вміє вона плавати, чи відразу піде на дно, як тільки опиниться за бортом, тому не став панькатися з непокірливою, згріб її в оберемок, відніс назад, де було визначено їм місце, посадовив на' лавку, сам сів коло Ісси, щоб заспокоїти її хоч трохи; вона ще попручалася трохи, потім, видно, вичерпавши всі сили, втихла, притислася до Сивоока, тепер він не міг відірвати її від себе, вона боялася лишити його бодай на мить, мовби приросла до його боку; зненацька вперше відкрилося йому, що це жінка, він зрозумів, що з'єднує його з Іссою не просто жалісливість, не звичайне людське співчуття, а, мабуть, найперше — ніжність. Він довго йшов до цього відкриття, не завжди й не кожен може признатися собі в ніжності до когось, але ось коло нього була прекрасна, злякана, єдина в світі дівчина, для якої він теж був тепер єдиний після того, як одібрав у неї кам'яний її острів. Настала вже ніч, змінювалися гребці, дромона поволі посувалася в пітьмі шляхами, назначеними самими лиш зорями; а ці двоє, кинуті морем одне до одного, сиділи тісно притулені, Сивоок з острахом прислухався до того, як у ньому випростується непогамовне й нестримне, через те боявся поворохнутися, а Ісса, мабуть, не відала того. Ще й досі блукав у її тілі жах перед стихією, захисток був лише в цьому потужному чоловікові, вона шукала порятунку несвідомо, кожен новий удар води в борт дромони штовхав Іссу ближче й ближче до Сивоока; тепер уже обом відступу не було, і в темному стогоні, в щасливих сльозах і притаєному сміхові вони поєдналися між собою, і тільки тоді відійшов від Ісси її перестрах, викликаний морем.

В Золотому Розі на пристані зустрічав дромону сам Агапіт З кількома своїми антропосами, між яких викрасовувався й Міщило. В голубому скіадії, обшитому перлами, в голубому ж хітоні поверх тонкого шовкового дивітісія, в червоних чагах, на шиї мав дорогу золоту гривню з крилатими грифонами на кінцях — чи це справді був Міщило, чи його подобизна?

А з дромони виходив обдертий, ще дужче зарослий ясною золотистою бородою Сивоок, та ще й вів за собою якесь несамовите створіння, забачивши яке, всі, хто стояв на березі, захрестилися й забурмотіли молитви. Міщило сплюнув. Агапгг же спохмурнів, мабуть, згадавши Зеновію, про яку, власне, вже давно й забув, змінивши за ці роки кільканадцять нових коханок, але знов прокинулася в його душі образа на цього руса, який колись з-під носа зумів вихопити таку ласу жінку. І ось тепер, коли він, Агапіт, став і геть старим чоловіком, цей тільки набирає на силі, варварська снага дико нуртує в ньому, вже він вивозить собі дівку навіть з проклятого богом острова, Агапіт зсунув брови, махнув невдоволено рукою.

— Антропосе! — замість вітання гукнув назустріч Сивоокові. — Ми кликали тебе сюди самого, а ти привозиш якусь, врешті...

— Це моя жона, — не дав докінчити йому Сивоок. — Вклонися, Іссо, нашому Агапітові.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2