Диво - Павло Загребельний (сторінка 70)

І — о чудо! — Ісса покірливо схилила голову й посміхнулася болісно й ласкаво, і старий Агапіт пом'якшав душею з того усміху, а може, тут причиною було щось інше, бо ще ніколи не опинявся Сивоок в обіймах у свого властителя, а тут опинився. Іссі ж Агапіт, з усією можливою для його товстого тулуба граційністю, подарував ґречний уклін, добродушно штовхнув Сивоока межи плечі, посилаючи його вітатися з тими, кого давно не бачив. І кожен дав Сивоокові праву руку, показуючи відкриту долоню на знак приязні, тільки Міщило подав руку зігнутою, мовби для поцілунку. Сивоок глянув на нього дивуючись, міщило погордливо роздував ніздрі, тут щось, видно, сталося за ці роки, але Сивоокові на тому не залежало, вдаючи, що не помітив нічого, він вивернув долоню Міщилові, потиснув йому руку, як єдиноземець єдиноземцеві, повернувся знов до Агапіта.

— Покликав мене, а там ще багато роботи.

— Жде тебе нова робота, — поважно мовив Агапіт, і вже стояв коло нього Міщило, тут-таки справді щось сталося, антропоси лишалися антропосами, тільки постаріли деякі, а деяким і нічого не сталося, а от з Міщилом щось діється, оця його одіж, багата гривня, рука, простягнена для поцілунку.

— Поїдете на Русь, — вів далі Агапіт, — князь Київський закликає наших умільців. Міщило буде старший над артіллю.

— І я поїду? — забувши й про Міщила, і про чорта-біса, тихо спитав Сивоок.

— Для того тебе й викликано.

— Іссо, ми поїдено на Русь! — гукнув Сивоок до своєї жони. — Чуєш? Ми поїдемо!

— Не годиться везти в святий Київ поганих підложниць, — поважно мовив Міщило.

—- А тебе не спитаю! — відрубав Сивоок.— Старший я над вами всіма. То й будь старший, а я сам по собі! Звелю коритися. Та не мені звелиш!

— Антропоси! — розвів руки Агапіт.— Друзі! Нащо вам сперечатися?

— Посли руські в Константинополі, — сказав Міщило, — завтра запрошено нас усіх на прийом до Великого палацу, перед очі самого імператора. Одягтися мусиш як слід, щоб не зганьбити яашого звання.

— Одягтися? — пробурмотів Сивоок. — Хто б то не хотів .одягтися, аби лиш мав у що?

Ісса стояла позад нього й всміхалася болісно й налякано.

— Сказано в Ксенофонта, — не вгамовувався Сивоок, роздратований Міщиловою пиховитістю,—гарно зодягнені друзі — .найліпша оздоба мужчини. Ти ж вирядився мерщій сам, а тепер тикаєш мені в ніс моєю обдертістю.

— Друзі мої, — виступив знов поміж них Агапіт, — нащо сварятися? Всім нам даровано одіж з царського вестіарія...

— Свою ж підложницю зодягай на власний кошт, — мстиво докинув Міщило.

— Жона! — гукнув Сивоок .— Чуєш, Міщило, вона мені жона!

— Маю християнське ім'я — Філагрій, — сказав поважмо Міщило, — так і зови мене.

А я — Божидар,— засміявся Сивоок, — від болгарів маю, .крім Сивоока. Християнське теж маю. Людина може мати .безліч імен. То й що? А цінність її хіба в іменах? Ділами тільки можна возвеличити себе або ж зганьбити.

— Зиждителі храмів постійно возвеличуються перед богом, — сказав Агапій.

— Возвеличують Агапіта, — знов засміявся Сивоок.

— Ошалів ти на острові, — зітхнув Міщило.

Але Агапіт вдав, що не зрозумів Сивоокової шпильки.

— Повезете й на Русь мій помисел, — вдоволено мовив до Сивоока, — нашому другові Філагрію повірив я думку, який .треба возвести собор у Києві, ви ж повинні слухатися його, тим вволите мою волю, нагорода ж вам — од архонта Київського.

Та сама розмова, тільки притишена й урочистіша, відбувалася другого дня між антропосами й послами Київського князя в час очікування прийому в палаці. Їх посадили ждати в портику Августея, посли вже були тут утретє, вже вони склали імператорові багаті дари від Київського князя, а архонта, як його називали ромеї, тепер мав відбутися прийом останній перед від'їздом послів разом з майстрами на Русь. Посли чимдуж грали в поважність, розпитували ромеїв про здоров'я імператора, ромеям цікаво було знати про Київ і про загадкового архонта в ньому. Чи то правда, що в нього чотириста прислужниць! І що він ніколи не сходить з престолу? І навіть природну потребу справляє в чашу? А посли й собі допитувалися: чи імператор Василій умер своєю смертю, чи помогли йому? Бо де ж це чувано, щоб два брати мирно ділили престол? Рано чи пізно стане брат проти брата, про це ж і в Святому письмі сказано... І чи правда, що імператор Константин аж так зловживав жіночими втіхами, що тепер не може сісти на коня, а вже коли йому треба це зробити, то підтримують його з двох боків євнухи, а по всіх вулицях, де має проїхати василевс, визбирують кожен камінчик, щоб не попав під ногу коневі, не струснув священної особи, не наразив її на нові болі?

Потім послів покликано до палацу скіли, що поруч із Трикліном Юстініана. В Трикліні на підвищенні критому багряницями, поставлено великий трон імператора Феофіла, васи-левса Константина зведено на трон, по боках розташувалися чини кувуклія, в сусідньому залі заграли два срібні органи ді-мів, живі картини зарухалися, до Трикліну Юстініана було введено магістрів, патрикіїв, протоспафаріїв, чини входили віл за вілом, тобто перед появою нових чинів піднімалася точно визначеної барви пишна завіса, старші йшли попереду молодших, за сенатом були чини гвардії, потім допущені діми; всі розташовувалися в ряди й групи, підібрані по рангах і барвах одягу. Ось тут розпочинався маєстатичний похід візантійських звичаїв, який мав забезпечити панування великої імперії над усім світом, бо навчені дотримуватися порядку й послідовності в руках і словах, в ділі й мистецтві, тим самим привчаються до наслідування, а наслідування веде до сталості, до послуху, до закостеніння. Відомо ж, що закостеніння — то твердість. А що може бути ліпшого для великої імперії, ніж твердість її влади?

Руським послам, коли ввійшли до Триклінію Юстініана, відкрилася велична й барвна композиція візантійських вельмож, що стояли навколо імператорського трону, мов воскові ляльки, виряджені в багаті шати, відразу ж учинено вітання з запитаннями через препозита про здоров'я й благополуччя архонта Київського Георгія, а також про здоров'я послів, а ще — про волк імператора всіх ромеїв, після чого посли сіли говорити з василев-сом, а всі, хто їх супроводжував, перейшли до сусіднього залу; Сивоок теж плутався в довгому незручному одягові поряд з Міщилом, який, здавалося, й народжений був для палацової розкоші, дер свою рідкобороду мармизу, намагався видовжити коротку свою шию, щоб побачити якомога більше, а може, щоб показати себе, хоч і без того вивищувався над усіма на цілу голову; вони з Сивооком були майже однакові на зріст, тільки цей збудований був гармонійно, а Міщило нагадував Агапіта: короткі ноги, коротка шия наклепника, тулуб такий довгий, що коли доводилося Міщилові сідати, то не знав, куди б заховати хоч трохи того тулуба. Зрештою, не має ваги, в кого яке тіло, — гірше, що Міщило в душі своїй не відзначався нічим добрим, а ще тепер їхав старшим над артіллю, то й зовсім не знати, як поведеться. Втішало Сивоока лиш те, що повернеться він на рідну землю. Як то воно там буде? Що буде? Але побачить він соковиті трави, навідається в пущу, стане над Дніпром коло Києва, пригадається йому все ліпше, що було колись, лихе теж пригадається, мабуть; та хай, аби лиш була під ногами м'яка тепла земля. Він пройде по ній босий, як малим колись, весну й літо ходитиме він босий там і носитиме м'яке легке хут-ро і білу лляну одіж, а не ці шорсткі шиті золотом шати, які на нього напнуто, щоб повести його до палацу, допустити до найбільших святощів, не питаючи, хоче він бачити їх чи ні.

Потім був обід у Трикліні дев'ятнадцяти акувітів. Цар возлежав з чинами за акувітами, а посли стояли збоку. Коли ж увійшли всі, кому належало бути присутнім на трапезі, й учинено поклоніння василевсові, посли розташувалися .за окремим столом. Півча храму святих Апостолів і Софії виспівувала «многая лета» імператорові, музиканти й потішники роаважали василевса і його гостей. А в Золотому Трикліні обідали люди руських послів, руські купці, які були на той час в Константинополі, й художники, що мали їхати до Києва, споряджені за велінням самого василевса, і під час обіду роздавано коштовні блюда з апокомбіями і давано кожному по чину: посли вдвічі більше за священиків і толковинів, а решта люду — вчетверо менше за послів, для Київського ж архонта від василевса даровано золоте з коштовними каменями блюдо. Константин радувався нагоді виказати свою щедрість, яка вважалася першою прикметою справжнього імператора. Він потрактував послів од Київського князя як визнання своєї справжньої величі; приємно було, що володар землі чи й не більшої за Візантію звернувся саме до нього, василевса всіх ромеїв, попросив прислати майстрів для спорудження божого храму. Сорок дев'ять літ сиділи на троні два імператори, але всі ті сорок дев'ять літ Василій затінював Константина, головою царства вважався брат старший, він ходив у походи, вів війни, приймав послів, а на долю Константина лишалися тільки розваги, гульбища, дурощі всілякі, їце й тепер, постарілий і з вичерпаними силами, думав він про те, як добре було б покинути Константинополь і податися кудись на лови. Але зболіла плоть не дозволяла балощів, закам'яніло сидів на урочистих церемоніях, з гіркотою думав іноді, напружуючи свій затемнений, спустошений мозок, що після брата не зуміє звершити нічого благородного або достойного згадування.

Але ось була нагода виказати свій державний ум і перевершити навіть покійного брата. Колись батько нинішнього Київського архонта Володимир змусив імператорів видати за себе їхню сестру Анну. Коли ж вони навзамін хотіли послати на Русь Ще й митрополита, Володимир відмовився й висвятив сам єпископа-болгарина. Тепер Київський князь ще тільки утверджується на престолі, слід би скористатися з його недосвідченості й хисткості його становища. Імператор довго радився з велемудрими своїми євнухами, й вирішено було послати до Києва не тільки константинопольських умільців кам'яного й художницького діла, не тільки щедрі дари, але й імператорський хрисо-вул до князя з пропозицією прийняти митрополита землі Руської, рукоположеного в цей чин константинопольським патріархом.

Посли руські, хоч і не мали таких повноважень од свого князя, відмовитися від імператорського хрисовула і від мало ке силоміць посадженого на їхній корабель митрополита не могли:. Бували ж випадки, що послів, які виявляли непослух волі імператора, осліплювано або а карано смертю, тут не діяли яіякі закони, тут правили василевси — хай славиться міць ромеїві.

Вирушили в путь, лишаючи сонце по праву руку від себе. Сивоок був на кораблі з Іссою. Вона дикувато щулилася в незвичному пишному одязі, придбаному їй на Месі, знов тулилася до Сивоока, але тепер уже не від темного страху перед морем, а, видно, від невідомості та від лихих поглядів Міщила, який вівся досить брутально й пиховито. Сивоок же думав про їхню дорогу. Вийшовши з Босфору, мали вони досягти області Мессемврії навпроти ріки Дичини, далі, тримаючись берегів, дійдуть до Констанції на річці Варні, від Варни проляже путь до Конопа, від Конопа — до Дунаю, де змішуються жовті води ріки з морською прозорістю, там протягнуться положисті піщані береги й круті глиняні, і ніде не зможуть вони пристати аж до самого входу в Дніпровський лиман, бо чатуватимуть на тих берегах печеніги, готові вмить напасти на необачних; та й на самому Дніпрі ще не кінець небезпекам: ще підстерігатимуть їх дикі кочівники в найвужчому місці коло порогів, де вбиго князя Святослава, ще доведеться перебиратися через кам'яні шумливі пороги, і тільки в київських тихих водах скінчиться їхнє багатостраждальне, страшне плавання.

Але той, хто повертається на рідну землю, готовий до всього.

РІК 1026

ПАДОЛИСТИ.КИЇВ

Ярослав же седе Кыеве, утре пота с дружиною своею, показав победу и труд велик.

Літопис Нестора

Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров'ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списовищ; його випружене тіло лиховісне скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю, але звір, видно, вичував наближення останньої миті, він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, навстопужений брудно-сірою щетиною, в хижому розблиску іклів, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок; задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі, вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2