Павло Загребельний - Диво (сторінка 8)

І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. І так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору малих.

— Ти хто? — спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо був на цілу голову вищий.

— Величка, — продзвеніло йому на відповідь. — А ти? Він трохи подумав, чи годиться так ото відразу й розкриває тнся перед цією Величкою, але не втримався і сказав:

— Сивоок.

— Чому так звешся? — поцікавилася Величка.

— Не знаю. А ти чому?

— Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно.

— А що таке дівчина? — поспитав Сивоок.

— Як то що? Я... Хіба ти не знав?

— Не знав.

— І ніколи не бачив дівчини?

— Не бачив.

— А кого ж ти бачив?

— Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника.

— Ситник — то мій тато.

— А мені байдуже.

— Мій тато найкращий на світі.

— Найкращий — дід Родим.

Це зацікавило дівчину.

— А де він?

— Нема.

— То чому ж він найкращий, коли його нема?

— Був — його вбили.

— Знаєш що? — сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової історії.— Хочеш, я покажу тобі мак?

— А нащо він мені? — недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що то таке.

— Тато варить з ним меди,— пояснила дівчина,— найміцніші й найдорожчі. А я люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?

— Я все бачив, — відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси простягнути руку й помацати волосся У Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що сяють на сонці і навіть у сутінках?

Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.

— Я знаю ліпші квіти, — сказав Сивоок, — в найдальшій пущі, посеред червоних борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.

— А чому бори червоні? — спитала дівчина.

— Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і кора на них від довголіття зчервоніла.

— А хіба може бути квітка така завбільшки, як я? — знов не повірила дівчина.

— Хочеш — я принесу тобі.

— А хочу.

— Ну, то добре.

Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.

— Приходь! — гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися від Ситника і побігти знов до неї.

Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:

— Їж! Отут і житимеш з Тюхою.

Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.

— Хочу м'яса.

— Он ба! — засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку. — Ану, Тюхо, дай йому м'яса!

Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:

— Ось тобі м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!

Сивоок озирнувся. Одне-єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.

— Ну, чого ти? — промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. — Слухайся. Треба.

Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумів, як попався Ситникові в лабети, прийшло перше усвідомлення сили, що перейшла йому в спадок від Родима, та водночас відчув і брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.

Він ліг спати, не доторкнувшись до їжі, а коли вдосвіта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так кускув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побіг скаржитися хазяїнові. Ситник звелів не чіпати малого. Знав добре, що голод і безвихідь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижі, потім, коли сонце вже добре підбилося, вийшов на подвір'я. Хотілося пити, хотілося їсти, найбільше ж хотілося злетіти над гострокіл і полинути світ за очі. Набрів на криницю, дістав дерев'яним відром води, напився. Ще коли пив, відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Але не подав виду. Поставив відро, витер губи тильною стороною долоні, як то робив завжди Родим, тільки тоді озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як і вчора. А може, ще гарніша й ніжніша.

— Ну, де ж твоя квітка? — поспитала вона. Сивоок мовчав, спідлоба поглядаючи на дівчину.

— Чи збрехав? — доскіпувалася Величка.

— Їсти хочу, — похмуро мовив Сивоок.

— Чому ж не наїсися?

— Ситник не дає.

— Неправда, мій тато добрий. Він — наїідобріший.

— Може. А мене замкнув у хижі і не дав ні хліба, ні м'яса.

— Хочеш, я спитаю в нього, чому він так зробив?

— Ні, не хочу. Не треба.

— А хочеш, я принесу тобі м'яса і хліба?

— Ні.

— Але ж ти хочеш їсти.

— Той що?

— Ну, то я принесу тобі.

— Не треба.

Величка трохи подумала. Ніяк не могла збагнути, як то так: хоче їсти і не хоче, щоб йому приносили.

— Ти боїшся мого татка? — нарешті догадалася.

— Я нікого не боюсь.

Вона ще подумала. Нелегка випала робота для її маленької голівки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз і не два бачила, як обмінює батько свої питва на те та інше.

— Знаєш, як ми зробимо,— запропонувала вона. — Я принесу тобі хліба і м'яса, а ти принесеш мені свою квітку. Згода?

— Вона не моя, — ще більше спохмурнів Снвоок.

— Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.

— Знаю.

— От і принеси.

— Принесу. Сказав — принесу, то й принесу.

— Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, — сказала вона і, побоюючись, що Сивоок знов почне відмовлятися, мерщій побігла від нього.

Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки він ждав, що Сивоока зломить голод, Величка підгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлібами — житніми й просяними, пробував його вудженини, запивав на диво доброю водою з криниці й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсім упритул до частоколу, і Сивоок зметикував, що коли забратися на покрівлю, а звідти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б і спробувати. Про те, як діставатиметься на тому боці до землі, не думалося. Полетить — і все. Вниз літати вмів, не те що вгору.

Вночі, коли Тюха захріп у своєму кублі, Сивоок крадькома вийшов з хижі, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрівлю вилізти з обаполом ніяк не міг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижі мотузку і, прив'язавши один її кінець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вміло подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навіть коли на стовбурі не було внизу жодної гіллячки. Потім вивудив із темряви свою кладку, прилаштував її так, як виміряв на око заздалегідь, і поповз до двох гостряків, чорніших за саму ніч. Вхопився за них відразу обома руками, тільки на мить затримався, вигинаючи спину і випружнюючи ноги, легко відштовхнувся й безстрашно полетів униз, в причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.

Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до сліз боляче у всьому тілі, але не було часу на плачі та зойки, скоцюрблений і зболений, покотився він по схилу вниз та вниз, а там зірвався на ноги й побіг, самим тільки чуттям угадуючи напрямок.

Так опинився знову в пущі.

Тепер, по смерті Родима, ліс міг би слугувати Сивоокові домівкою. Тільки тут усе було знайоме і звичне, тільки тут малий добре відав, проти кого можна стати на бійку, а перед ким непомітно щезнути, віддаючи належно його перевазі, а там, на рівнині, над якою височів Ситників гострокіл, все було інакше, заплутане й вороже; як вестися в полі серед людей, дід Родим не навчив його, певно, не хотів, щоб Сивоок і попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть інакше, аніж вони, і що не всі на світі такі, як він сам, Родим.

Вперше ступив Сивоок під дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов відбував звичну мандрівку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лісу і маючи певність, що все станеться так, як завжди: добрі боги пущі тільки полякають його, тільки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потім випустять на волю, непомітно виведуть на те узлісся, звідки він завжди починав свої блукання.

Та, видно, мудрі боги пралісу відали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його ніхто, а коли й жде, то тільки біда, тому були милостиві до хлопця і вперше пропустили його до самого серця пущі, до найнеприступніших гущавин, за якими лежали безмежні галявини з найсоковитішими на світі травами і тихі озеречка, де вибудовували свої химерні оселі пухнасті бобри і вигулювалося різнопере птаство. Там був дивний простір, який відкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрібні переліски не спиняли ока, а великі дерева, порозкидувані мальовничими купами то там, то там, ще мовби побільшували й без того просторі обшири галяв, з'єднуючи їх у безконечну велетенську вервечку.

Тут уже нарешті пуща не западалася донизу, вона лежала рівно, вона заспокоїлася в своїй неприступності, і коли б Сивоок став приглядатися, то запримітив би, що звідси увсібіч ліс розходиться наче вгору. Те, що він завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про свої давні намагання досягти місця, звідки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання.

Інше захопило Сивоока.

Перед його очима у буйних травах, у перелісках і між могутніми деревами повільно бродили великі пречудові тварини. Було їх тут без ліку. Величезні бики, темно-cіpi, з широкими білими пасмугами вздовж хребта, роздумливо потолочували траву, таку високу й густу, що голови їхні занурені були в неї, мов у воду, і тільки гострі товсті роги пливли по верху, загадкові в своїй несхитності. За кожним з биків хильцем сунулися гніді тілисті корови, а вже за ними видрібочували жваві телята, які кидалися сюди й туди, там щипали, там хапали, але ніколи не забігали поперед вожака табуна. Що старіший і товсторогіший був бик, то більший табун він очолював, пишаючись силою і вмінням, і час від часу низьким густим бутінням застерігаючи про те, щоб поступалися йому з дороги.

То були тури, володарі пущі, і тут було їхнє царство, з якого вони виходили тільки зрідка, тільки поодинокими табунами в той час, як усе плем'я їхнє жило тут, жило спервовіку, вільне від усього, підкоряючись тільки голосу крові.

Отак вигулювалися за літо телята, набиралися сили бики, прибавляли в тілі корови, ніщо не порушувало спокою турячого царства, бо не мав сюди приступу жоден хижий звір — ані вовк, ані ведмідь, ані росомаха, якщо іноді й ставалися дрібні сутички поміж самими володарями серця пущі, то вони відразу й залагоджувалися, бо цим порушувався усталений лад, за яким усі зухвальства й домагання мали бути розв'язані пізньої осені, коли впаде перша пороша на ліси і повітря стане прозоро-дзвінке і пронизливе для всіх повівів і запахів.

Тоді в биків ще побільшають круті бугри під рогами, і вони вибиратимуть найміцніші, найтовстокоріші дерева і вперто тертимуться об їхні стовбури лобами, полишаючи на струпуватій корі краплини густого плину з міцним запахом, що полине по всій пущі. І в кожного тура буде свій запах, і корови зможуть вибирати той, що до вподоби, і йтимуть на запах, який обіцяє так багато зваби й вдоволення. Отут би, здавалося, й початок турячих любовних ігрищ, бо хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі в хвилю їхніх найвищих захватів!

Та саме тут і розпочиналося найстрашніше і найсолодше водночас. Чи обманювалися іноді туриці лісовими відстанями і приходили на поклик не до найдужчих і найкрасивіших турів, а до старих і немічних або ж ще занадто молодих та зелених, чи й навмисне вибирали кволіших, щоб дати змогу дужчим відвоювати їх у затятій боротьбі? Іноді до одного тура збігалося аж надто багато туриць, а інший не мав жодної, хоч як борюкався з непоступливими деревами, видавлюючи з своїх залоз рештки спокусливого плину. Іноді корови, розгуляні за літо й розманіжені, ще заздалегідь накидали оком на іншого тура і полишали свого давнього вожака, щоб перескочити до нового обранця.

Отоді й закипали криваві бої між володарями турячого царства, ревище стояло над пущею, ламалися дерева, летіла догори чорна земля, тріщали роги, дужчий долав слабшого, вминав його в багновисько і лишав там конати, а сам, струшуючи від надміру снаги валами м'язів на шиї, йшов до відвойованих для себе туриць, заводив їх до вподобаних місць і творив там велике таїнство, яким починався новий турячий рід.

Сивооку хотілося бути дужим, як тур. Тоді б легко подолав Ситника, випустив з-за дубового гостроколу Величку, нарвав би для неї найліпших квітів у лісах. Але це — подумки. А тим часом тільки й міг, що крадькома милуватися могутніми тваринами, які не зауважували його присутності в своєму царстві, були байдужі до всього на світі, окрім самих себе.

Поступово Сивоок переконувався, що й тут панує тільки видимий спокій. В самій повільності пересування більших і менших табунів узвичаєне око вловлювало неоднаковість. Одні, відразу потрапляючи на кращу траву і смачніше галуззя, паслися, майже не рухаючись з місця, інші никали та шукали — не могли знайти, одні бики вели своє сімейство тишком та нишком, інші ще здалеку подавали голос, глухо гуділи, попереджаючи про своє наближення і небажання спіткати будь-кого на путі, шляхи пересувань тих та тих табунів час від часу перехрещувалися, і тоді один тур відступався, а другий гордо проводив своїх далі; опріч того, поміж статечними родинами, очолюваними досвідченими самцями, никали невеличкі табунці молодих турів, а то й просто самотні бузівки, задерикуваті й нахабні. Ці до всіх чіплялися, всім ставали на шляху, без причини лаштувалися до бійки, нахиляючи до самої землі голову й нетерпляче загрібаючи ратицею землю. Та досить було старому турові погрозливо заревіти або ще й наставити на молодика свої страхітливі роги, як той полохливо відступав і простував у пошуках нової пригоди.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2