Павло Загребельний - Диво (сторінка 72)

Отоді й допустився князь тяжкої помилки в своїх діях. Вважаючи, що назавжди покінчено з нападами на Київ, одмовив Еймундові, який вимагав підвищення платні варягам, навіть посміявся з ярла, коли той став залякувати князя. А вимагали ж варяги й зовсім неймовірного: підвищити їх платню вчетверо! Слідом за варягами й київська дружина приступила до князя з вимогами, вже мало їм було, що з милості князя Володимира їли на сріблі-золоті. Ярослав одмахнувся. Не любив війни, прагнув тиші. Він прикликав до себе людей книжних, священиків, Чноків перехожих, з ними сидів у Володими-ровому теремі, їздив часом у Берести, молився там у церкві святих Апостолів, упізнав там пресвітера княжої церкви Ларивона, чоловіка тихого, мудрого, постника. Говорили про царство небесне, про вічне блаженство, про справи високі й прекрасні; там був спочинок для душі, забувалися горлаті варяги й ненажерливі дружинники, забувалася навіть сувора і неприступна княгиня Ірина, яка в Києві одразу сповнилася холодної пихи, згадала, що вона королівська донька, збирала коло себе якихось принців і ярлів; з'їздилися до неї з усієї півночі по-шукувачі багатств і престолів, княгині вже мало було теремів, які вдовольняли колись і княгиню Ольгу, й князя Володимира, забула вона про кам'яницю свого батька з незатишною, промороженою клятими свейськимй морозами дучкою на верхоту-рі, заводила мову про спорудження нового двору, достойного її високого походження. Все вимагало платні, так ніби князем Ярослав став лиш для того, щоб пхати й пхати в чиюсь там пельку золото та срібло.

Власна дружина, розледащена й знахабніла до краю, відмовляла в послуху, дружинники сиділи на своєму дитинці в Києві, вигрівалися на сонці, грали цілими днями в кості та зернь, виспівували щодень те саме:

Покуємо собі човни, мідні та золоті весла Та й пустимось на тихий Дунай, а з Дунаю — та під Царгород. Ой чуємо там доброго пана, що заплатить щедро за службу молодецьку!

Варяги покинули Ярослава, пішли шукати щедрішого хазяїна. Дружина хоч і не пішла нікуди, бо була ж таки своя, але частина її з воєводою Золоторуким теж повіялася десь чи до ромейського імператора в найми, так що довелося князеві збирати дружину нову, частково з новгородців, а то з людей київських, з того часу він завжди змушений буде обставляти себе щоразу новими людьми, бо важко покластися на будь-кого, ніхто довго не витримує в службі, кожен має свою гадку, дбає перше за себе, а вже потім — як захоче.

Щоб довести всім своїм недругам і зрадливцям свою міць, Ярослав ще тої осені по розгрому печенігів з свіжонабраною дружиною поплив по Прип'яті проти польського Болеслава, щоб ударити по ньому в віддяку за Святополка. Перед цим уклав угоду з германським імператором Генріхом. Угоди досяг легко, бо мав у Києві мачуху, останню жону князя Володимира, німкеню, доньку графа Куно від шлюбу його з дочкою імператора германського Оттона Великого. Тож були мовби родичі з германськими імператорами, вільно обмінювалися послами й гінцями, які проходили землею чехів, окрім того, імператор германський шукав собі спільника, щоб ударити на Болеслава, бо князь польський дійшов уже аж до такого нахабства, що забивав залізні палі, назначаючи кордони своєї держави, вже й не в дно рік польських, -а навіть німецьких, доскакуючи до них під час численних своїх переможних виправ.

Отак і поплив восени Ярослав по Прип'яті з військом нечисленним і ще молодим на службі в нового князя Київського, обліг Берестя над Бугом, але город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й яка могла бути поміч? Тільки недосвідченість Ярославова могла штовхнути князя до спілки з імператором, який дбав передовсім за себе й свою владу (а й хто ж не дбає?) і найменше турбувався чужими клопотами. Ярослав відійшов од Берестів й повернувся до Києва без втрат, але й без зиску; він якось не сподівався, що йому випаде так багато, може, ще більше, ніж його покійному отцеві, походів і сутичок, його втягували в війну попри його волю й бажання, вже й перед цим він відчував нехіть до битов, а тепер і геть зненавидів цю марну справу; однак цілу зиму готувався до відпору Болеславові, лишився осамотнений, покинутий всіма, навіть Новгород слав мало підкріплень, довелося суворо нагадати Коснятинові. Знов прикликав посланців од варягів, але ті тепер вимагали платні більшої в дванадцять разів, аніж у Новгороді, до того ж не сріблом, а тільки золотом.

Підступи з боку можновладців, здирства й нахабність найманців — ось з чим зіткнувся тоді Ярослав, і вже до кінця днів своїх сам він не буде ні підступним, ні здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-своєму, хоч іноді й дорого платитиме за це. Поки що -ж платив власним спокоєм. Знов покалічений, так ніби бог навернув на нього давні, ще дитячі хворощі, на ногах тепер тримався не зовсім твердо, тому надавав перевагу коневі, а ще ліпше — лодьї, знов посадив своє військо в судна й поплив по Дніпру, а там по Прип'яті — назустріч Болеславові, який шикувався на Бузі до рішучого удару.

Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмілів невпізнанно, поляки лагодили мости для переправи, Ярослав повелів перешкоджати їм, засипати їх стрілами, дратувати похваляннями. Він, як і в Новгороді колись, їздив скрізь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував воїв, сміявся з погуків воєводи Будия, •що кричав на той берег до поляків: «А ось ми проткнемо тріскою пузо вашому Болеславу».

І знов, як і в війні з імператором германським, Болеславові .Щастило. Він стояв з військом коло укріпленого города Волила, мав підкрепу з червенських городів, звідусюди харчові загони достачали йому все необхідне, підходили нові та нові його відділи, прийшло обіцяних Генріхом триста саксонців і п'ятсот угрів. Сам Болеслав відсиджувався до часу в Волині, айв собі й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у своїй землі кару для уводців чужих жон і розпусників: ставити їх на торговищі на дерев'яний поміст, примоцьовувати їх до того помосту, вбиваючи, — хоч і не годилося б про це мови ти, — в калитку. між бамболями здоровенного гвіздка. Поряд .клали гострий ніж, позоставляючи приреченому трудний вибір: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж відпахати оту частину тіла. Руські кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом і смердючим кендюхом, але ото й тільки, бо поляки мали собі все, що треба, а їхні супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузі, казали, що навіть сам князь Ярослав знічев'я і з розпуки сидів з вудкою над Бугом, ждучи невідь-чого.

Ночами палили вогнища, відганяли люту комарву, яка з вдоволеним стогнанням налітала з лісів і боліт. Спекота змінювалася дощем, тоді хлющилися під злими небесними водами, бо не було ж ніякого прихистку й сховку, тільки для князя напнуто намета, але Ярослав більше намагався бути серед воїв, прагнув виказати свою доброту, свою лагідь і чесність. Та й чого досяг? Болеслав був і сякий, і такий, і лихий, і жорстокий, і неправедний, а за нього стояло військо тверде, і сусідні владці пішли йому в помогу, а руський князь покинутий виявився всіма, вдовольнятися мав своїми чеснотами, своєю мудрістю, що нею переважав усіх імператорів, королів, князів, але мудрість не дала йому ні сил, ні спокою. Велося вже споконвіку, що вирішував усе меч.

Поки польське військо збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу, руські непокоїлися більше й більше, частіше й частіше зривалися до вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч і боялися незвіданих бистрин річкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич, звучали роги, поляки лінькувато відстрілювалися, та все тягали до берега колоди лісу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих місцях загони свого війська, щоб перешкодити Болеславові в переправлянні, але ще не міг дорівнятися Київський князь у військових хитрощах велемудрому Болеславу, якого боялися навіть варяги, обдурив польський князь і Ярослава, виманив якось його воїв до ще одної плавби по Бугу у вдаваному натиску на поляків та й послав навсправжки їм назустріч спершу піших своїх воїнів, а там і кінноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й коні легко взяли плавом середину, руські нападники були перебиті швидко й безжально, сам Болеслав попровадив прихований загін своєї кінноти збоку, вдарив ще дужче на слабкі Ярославові загони, в той час як най-добірніші стояли без діла там, де мали моститися мости; трудно розповісти, яка там була різанина, з полеглих здирано луп без жодної перешкоди, сам Ярослав, застуканий зненацька мало не коло самого берега, відбивався запекло від насланого на нього відділу, пробився з двома новгородцями і молодим київським отроком, але всі були піші, не мали жодного коня, з неймовірними труднощами вибралися з відкритого місця в прихисток дерев і там — о щастя! — напоткнулися на візок медовара, який прикотив до війська, певно, сподіваючись небачених зисків, а попав якраз на побоїще і тепер не знав, що діяти, метався перед своїми кіньми, хотів їх випрягати, але, видно, шкода йому було покидати візок з медами, медовар тяжко відсапувався, витирав піт, що лився йому по щонастому обличчю, борода в нього була хоч викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок підбіг до коней, потягнув одного за вуздечку, і в цей час прилетіла звідкись стріла, чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто на отрока, кінь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кінець; медовар, нарешті збагнувши, що тут пахне зовсім не медом, миттю випріг другого коня, затягнув його глибше поміж дерева, став, розглядаючи своїх несподіваних гостей, мабуть, упізнав князя або ж здогадався, що перед ним чоловік не простий, бо тицьнув повід у його бік, сказав захекано:

— Бери коня!

Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у січу, але звідти не долинало нічого заохотливого, віддалік прошмигували поодинокі втікачі, за ними гналися вороги. Розгром і розбиття!

Тоді князь, кульгаючи важко, підступив до коня, отрок поміг .йому вибратися на нього, медовар смикнув за повід, побіг попереду, потягнув коня за собою.

— Недовго ж так пробіжиш, — сказав йому Ярослав.

— А нічого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всередині все добре утрамбовано, — хекаючи, відповів йому медовар, — а як не здужаю бігти попереду, то побіжу, тримаючись тобі за ногу.

— За стремено б годилося, та нема його, — сумно всміхнувся князь. Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.

— Хто ти єси і як зовешся? — питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.

— Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це, думаю... до князя... такий же мед.,. Ох... не можу... А ти... справді князь?

— Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох...

 — Важкий я, князю... Вельми... Тельбухи в мене... камінь...

Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу.

— Ох, смерть моя... ой боженьку!..

— Ніколи тобі не забуду, — сказав Ярослав,—боярином тебе зроблю... найближче до себе поставлю...

— Ох, .смерть, — шепотів через силу Ситник, — ох, ох!..

Не втікали до Києва — бо й що там мали робити? Болеслав ішов на стольний град з військом, підступали вже до Києва, здається, й печеніги, знов накликані клятим Святополком, а в Ярослава тільки й було людей, що троє воїнів, та медовар з . вибавчим конем, та ще нещасні розбитки, втікачі, які збиралися коло насадів на Прип'яті. Так і вирішив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелів мерщій зготовити - собі кораблеці, щоб іти ще далі, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочі на відвойовування Києва, де лишилася навіть дочка його Інгігерда, княгиня Ярославова Ірина. Лишилася там і сестра Предслава, на яку вже давно зазіхав розпутний Болеслав, і мачуха, і наймолодша сестра Марія-Доброніга — та що там вони, коли й князь ледве порятувався.

Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблеці для князя і сам же з новгородцями вночі порубав їх і мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, і повідати, що вони не допустять втечі Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.

Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору і мусив стерпіти й промовчати. Новгородці стали негайно збирати нове військо і гроші для наймиту варягів і дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а від старост по десять гривен, а від бояр по вісімнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, відсиджувався там часом у Полоцьку, в племінника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усі умови варягів, йшлося тепер про головніше, ни першому сину хотів він ударити в Києві на Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустріли кияни, мабуть, остерігаючись печенігів, які обложили місто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин вивів усіх попів навстріч новому князеві н відправив урочистий молебень, подарував Болеславові польському найбільші святощі церкви Богородиці — мощі святого папи римського Клемента. Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собі на ложе Предсла-ву, захопив у полон княгиню Ірину, що саме була при надії, взяв і сімейство Володимирове; розповідали, що вдарив польський князь мечем об київські ворота, й пощербив меча, і хвалився, що буде тепер той меч для всіх польських владців такою самою цінністю, як священний спис германських імператорів або вінець імператорів ромейських. З великими дарами відправив Болеслав абата Туні до германського імператора Генріха, звелівши у вишуканих висловах подякувати йому за підтримку і запевнити в щирій приязні. Взяття Києва надало польському князеві такої впевненості в своєму могутті, що просто з руського стольного града спорядив він велике посольство до ромейського імператора Василія, закликаючи візантійців до вірності й приязні, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особі мати послідовного і незламного ворога, в чому свідком і посередником хай виступить між ними сам всемогутній бог, який укаже ласкаво, що йому до вподоби, а земним владикам на користь.

Є в чоловікові багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна був привчений до думки, що все таємниче й високе належало богові, зате людям судився здоровий глузд. Але ось війна, вбивства, брат іде на брата, голод, неправда, підступність — хіба це не поразки здорового глузду, хіба це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?

Не помагало ніщо: ні молитви, ні благочестиві бесіди, ні книги, ні навіть збадьорливі звістки про успішні готування до нового походу проти Святополка. Ярослав ніби здерев'янів тілом і душею, перед його очима й досі стояв той липневий день на Бузі, ганебна втеча по зеленій луці, безконечні шугання покаліченою ногою в бакаї й скіпці, потім хекання Ситникове, стогнання його, потім гаряче, спливаюче потом Ситникове тіло позаду на коні, гикання конячої селезінки, м'яке чалапкання копит, дедалі повільніше й повільніше, очікування погоні і тоді, на коні й на лодьї, навіть тут, у Новгороді, теж очікування. Чого? Погоні чи посольства? Але Болеслав, розсівшись у Києві, споряджав послів до всемогутніх імператорів — що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намір прибрати свого найнебезпечнішого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька. Кому вірити? Ярослав не вірив тепер навіть Коснятинові. Чому той порубав лодьї?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2