Павло Загребельний - Диво (сторінка 75)

—— А хоч би й так? — зловтішне відітхнув Коснятин. — Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.

— Повіриш моєму слову, — думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав. — Ще повіриш.

— Погрожуєш? Прикличеш .свою гридь, звелиш мене вхопити? — Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.

— Повіриш, — повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.— Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!

Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!

Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити шелесту в нічнім теремі.  А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.

 — Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, — спокійно молвив князь.

— Ага, так!..— зраділо сказав Ситник, потираючи руки. — Чого ж стоїш? Роби, що велять.

— А вже, — весело глянув на нього боярин.

—  Як то? Хто дозволив?

— Здогадався сам.

— Підслухував?

— Само почулося.

— То все знаєш?

Ситник дивився на князя ясними собачими очима.

— Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай :один чоловік  — з тебе голова полетить. Збагнув?

 Ситник дивився не моргаючи.

— Куди дінемо посадника?  — спитав князь.

—А в поруб, — весело мовив Ситник, — на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.

— В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола...

— Заберемо до Києва.

— Нащо ворог під боком?

— Так у порубі ж...

— Не хочу й такого... Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в'язненої, щоб слова його летіли надарма.

— Мудро придумав, князю...

— А відправ його ще сьогодні вночі. — Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірене, мовби вичитував з книги.— Забити його в колодку, дати міцну й вірну- сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо — понад сподівання — колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.

— Ага, так! — кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.

— Іди! — повелів Ярослав.

Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз.

Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе—лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і... нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.

Був ще пресвітер Ларивон. Чоловік вірний, поштивий, мудрий, але занадто віддалений од справ земних, все намагався просвітлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо — це вже Ярослав тепер бачив досить виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власні заслуги й високі якості, а за те, що схаменувся по смерті от-цевій і виказує повсякдень шанування князеві Володимиру, якого Ларивон любив безмірно, бо покійний князь підняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив власним коштом у ромей-ські землі, навчив усього, поставив у своїй дворовій церкві на Берестах — хіба ж мало було, щоб молити довічно бога за князя Володимира?

Так і ділив свої турботи й дозвілля поміж справами духу з Ларивоном спільно і потаємними справами державними, якими звірявся лиш з Ситником. І Ситник неоціненну прислугу робив князеві.

Малий князь Володимир занедужав, Ірина побоялася вирушати з ним у дорогу до далекого Києва, а що Ярослав квапився туди на освячення Вишгородського храму, ставленого в пам'ять убієнним безвинно Борисові й Глібу, то вирішено було, що княгиня позостанеться на довший час у Новгороді, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгороді Ситник не мовив нічого, а в Києві, в одну з нічних сходок своїх з князем, сказав:

— Прознав я дещо про Шуйцю-ігуменю.

— Хто просив? — Ярослав не дозволяв Ситникові втручатися в справи княжі, родинні й особисті, боярин знав це і дотримувався заборони, але тепер чомусь порушив.— Що там нанюшив?

— Дочку має.

— Що?

— Дочку має, — Ситник, видно, боявся казати далі, та Ярослав і не хотів од нього більше чути нічого.

— Іди собі, — сказав неласкаве.

Ситник вислизнув з горниці, а князь гірко всміхнувся: і ця таїться від нього. Стала між ними держава — і вже нема ні тих ночей у задощеному лісі, ні темного нуртування крові, ні світіння її духмяного тіла. Дочка... Чия? Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала? Ні тоді, ні цього разу, коли не збоявся й Ірини в Новгороді, подався в Задалля, мовби оглянути околиці, а сам знов прибився до жіночого монастиря, до ігумені Марії-Шуйці, і здавалося їм тоді, що все оживає знов, усе повертається, стають вони молодшими і чистими в своїй близькості, так ніби нічого й не сталося за цей час. І промовчала. Нічого не сказала. Навіть натяку не було. А він квапився, не мав часу на розпитування, не мав тепер часу ні на що. Не вільний був ані в своєму часі, ані в діяннях. Та й хто вільний? Навіть бог — всеблагий і всемогутній — може бути самим тільки богом і ніким іншим, отже, й він обмежений у своїх діях,— то' яка ж мова про князя?

Поки Ярослав був у Києві, племінник його Брячислав вирвався зненацька з свого Полоцька, пішов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон княгиню Ірину з сином Володимиром, так немов судилося їй повсякчас бути жертвою наїздців, і мерщій утік до свого родового гнізда. Але Ярослав мав тепер під рукою Ситника, а в Ситника були скрізь вірні люди; він одержував вісті без прогайки, минулися часи, коли князь дізнавався про все в свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгороді, а Ярослав, узявши військо таке, що тисячами лічити не було чого, швидким ходом пішов йому на-впереріз і наздогнав зрадливого племінника на річці Судомир, розбив у короткім бою, примусив заключити союз, сказав:

— Будь зі мною един. Не караю тебе тільки в пам'ять моєї матері, а твоєї баби княгині Рогніди. Але це вже востаннє. Затям.

Був у Новгороді, був у Шуйці, вчинив їй допит за дочку, але не довідався нічого.

— Не слухай брехень, княже, —  сказала Шуйця,

— А коли то така брехня, що в ній міститься правда?

— Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови. Знов їхав од неї ні з чим, завжди їхав од неї так, лишалося щось у ній таке, чого не візьмеш, тягло потім його до неї ще й ще, якийсь бісівський приворіт був у цій молодій жінці, господи, господи...

Старший брат Мстислав сидів до часу в своїй далекій Тму-таракані спокійно. Саме тоді, як між Ярославом і Святополком вибухла сутичка за київський стіл, Мстислав разом з ромей-ським військом пішов на хозарів, які докучали і йому, і роме-ям; імператори константинопольські називали його Твоє Вели-кородство, слали щоразу коштовні дарунки: прикрашені перлами золоті хрести, золоті скриньки з священними мощами, сардонікові чаші й кришталеві кубки, прикрашені дорогою емаллю астропелеки, для князевого одягу, барвисті влатії й готові шати з царських комір. Мстислав мав норов веселий, за-біяцький, сам часто ходив на своїх сусідів, посилав своїх воїв на службу до ромейських імператорів — мовляв, здобудете собі слави й багатств, а князеві вашому теж дещицю. Коли в Південній Італії спалахнуло велике повстання на чолі з багатим купцем Мелесом, то на подавления повсталих під руку візантійському катепану Василію Аргіросу дав кількасот своїх воїв і Мстислав; Мелес був розбитий, і вже б, певно, й кінець з тим повстанням, якби не новий германський імператор Генріх та не римський папа, поставлений Генріхом, Бенедикт Восьмий. Знов одродилася повстанча армія, пішла на візантійські твердині, захопила більшу частину Апулії. Імператор Василій довершував розгром Болгарського царства, війська в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, і ще одна його дружина помандрувала за море і влилася в військо катепана Василія Бойоаннеса. Діялося це саме того року, коли Ярослав пішов на Брест, сподіваючись на свою угоду з імператором Генріхом. А в Генріха був клопіт і з Болеславом і не менший — з Італією. Він був переконаний, що Італія повинна вся належати до його корони. З тою землею в нього багато було пов'язано. Вінчався там у Павії залізною короною на імператора. Там же, в Павії, напали на нього забіяцькі італійці, рятуючись, він вистрибнув з вікна палацу і пошкодив ногу. Його прозвано відтоді Генріхом Калікою, не злюбив Італії, але й віддавати нікому не збирався. Тепер, вважаючи, що Київський князь послав своїх воїв на підкрепу ворожих йому ромеїв до Італії, Генріх не тільки покинув Ярослава самого, а ще й пристав до Болеслава в його безчесному поході на Київ. Не знав імператор германський, що то воїни Мстиславові, бо Руська земля велика і важко в ній добрати ладу.

І ось поки Ярослав у трудах і крові здобував престол, Мстислав збирав золото, пирував у невідомій далечі, схильний до гніву і любовних розваг, самозаконний володар Тмутаракані, до якої, здається, не дотягнувся й сам князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадці не мав упокорювати брата старшого так само, як і молодшого Судислава, що тишком-нишком сидів у своєму Пскові.

Та ось уповз у нічну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославові звоєць березової кори, відступив у темнощі.

— Що то? — поспитав Ярослав, наставляючи звоєць під світло свічки.

— Грамотка від Коснятина.

— Що-о? Як то — від Коснятина?

— Не знаю. Перехопив на путі.

— Де?

— На Волзі.

— Довгі руки маєш. Кому грамотка?

— Князеві Мстиславу.

— Читав?

— Розібрав, хоч і важко.

— Ніяк не навчишся.

— Важко.

— Що писано?

— Прочитай, князю.

Ярослав розгорнув бересту. Впізнав тверду руку Коснятинову. Сидіння в порубі на хлібі й воді ще не забрало, бач, сил. Літери були круглі, великі, складалися в безжальні слова:

«Розправився Ярослав з братією. Добереться й до тебе. Чого сидиш, князю?»

Не став дочитувати, глянув на Ситника.

— Що порадиш?

Той м'явся-терся.

— Кажи.

— Князю, — майже жалібно мовив Ситник, — нащо питаєш, коли завжди робиш по-своєму?

— Хіба? — здивувався князь. — А мені здавалося, що ти підказуєш.

— Тільки Ларивон спроможен на таке. його слухаєш.

— Не  Ларивона — бога, — суворо   промовив   Ярослав, — що ж до Коснятина, то хай спробує спростувати содіяне чудо-творінням...

— Яким же? — швидко спитав Ситник."

— Не знаю. Тобі знати.

— Розпеченим залізом?  —  так само швидко поспитав боярин.

— Не знаю.

—Коснятин багатий чоловік, — зітхнув Ситний — підкупив, мабуть, усіх у Ростові. Кому вірити?

— Хвалився ж своїми людьми!

— Хто встоїть перед пінязем? — знову зітхнув Ситник.

— Переведи його деінде, — сказав князь, — ще. далі. В Муром.

— Ага, так.

Страшне то було діло: князювання над усією землею. Скільки розбив він ворогів, скільки відбудував городів і церков, скільки разів одкривав житниці княжі для голодних, навчав темних, водив праведні суди, карав здирців, але ніхто цього не помічав, не співано про нього пісень, як про князя Володимира, не виходили в нього такі пишні учти, як у отця-небіжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що, мучився в думках, у безсонні, відчував, як старіє не роками, а днями, ще відчував, ніби не мудрішає, а поступово ніби дуріє; як став князювати, так почав боротися з власною глупотою, яка, відчував це виразно, наповзала на нього, мов чорна ніч на сліпуючого або вода на того, хто не вміє плавати. ,0так стоїш і розпихаєш руками дві водяні стіни. Зступляться — згинув. Не даси їм зімкнутися над тобою — лишишся людиною мудрою.

Лежала постійно на підставці в Ярослава подарована йому Коснятином у день шлюбу грецька книга Святого письма з коштовними емальованими закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тоді, як уже сів уперше на київськім столі, яемало подивувався тому, що закладки зроблено було Коснятином на тих місцях «Книги царів», де йшлося про царя Соломона,— чи то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, здається, не вмів той по-грецькому. Тоді перечитував кількаразово уподобані слова: «Тож дай слузі свойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добром і лихом; бо хто ж зможе правити сим величезним народом?»

Але чим далі, тим більше знаходив відповідних слів до подій, які відбувалися навколо нього, відбувалися з ним самим і його князюванням, і все те в місцях, означених закладками Коснятиновими, так немов то зробмв і не він, а вища воля вказала, куди покласти здоблені емаллю платівки.

Про Анастаса Корсунянина, єпископа київського, який оддав усі багатства церкви Богородиці Болеславові, вітав прихід польського владці до Києва, втік потім з ним, коли ж попросився назад, то Ярослав не пустив його до Києва, і той умер на чужині: «Священикові ж Абіятарові повелів цар: іди ув Анот, свій хутір, бо й ти заробив смерть. Та сьогодні тебе не страчу, бо ти носив скриню господню перед моїм отцем Давидом, і все, що витерпів отець мій, терпів і ти з ним».

Поставити на місце Абіятара Анастаса, а на місце царя Давида — князя Володимира — і все збігається.

Про Святополка:

«І рече йому цар: зроби так, як він промовив: убий його й поховай, щоб зняти з мене й моєї родини кров, що Иоаб пролив безвинно. І нехай господь оберне кров його на його голову, бо він убив двох таких, що були безвинні й лучші його...»

Иоаб — то Святополк, а два безвинно вбиті — Борис і Гліб. Збігається.

Про Брячислава:

“Коли ж ізвідси вийдеш, хоч би поза потік Кедров, так зараз—знай се — мусиш умертщ кров же твоя впаде на твою голову».

На Судомирі так і сказано було Брячиславу. Збігається.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2