Павло Загребельний - Диво (сторінка 79)

Бояри хитали головами: так, так. А Бурмака ззаду вигукував зловтішно:

— Не наберешся ти, князю, цими дарами на своє будівництво! Звели мерщій данину збирати! Та хай збирають вдень і вночі у великому поспіху і без недобору!

Зачувши про князів об'їзд, виповзали з подільських ярів і ставали на кручі мовчазні кожум'яки, лукавоокі гончарі, ковалі заліза й міді, шабельники, котельники, рогівники, кушніри, сідельники, лучники, виходили з ярів, видно покинувши щойно свою роботу, закриті спереду цупкими воловими шкірами, замазурені й запацьорені, нечеси, розтріпи, довговусі, з бритими бородами (ще не дійшов до них ромейський звичай вирощувати круглі борідки); ці дарів не виносили, не просили обгородити валом і їхні хижі, бо ж однаково грабувати там нічого, та й почувався чоловік поза валами якось вільніше, легше дихалося, коли ти був далі од князя, а князь — од тебе.

Стояли над самими урвищами, з викликом дивилися назустріч князеві і його попихачам, ні вітальних криків, ні радісних посміхів на лицях, холодна ворожнеча і цілковите нерозуміння високих державних інтересів, як і вp отого дурнуватого Бурмаки, що теліпається позаду на віслюку і вигукує хулу на князя.

Ярослав їхав випростано, гордо, холодно мружив свої розумні глибокі очі. Отак він іде крізь життя і йтиме до кінця — і завжди йому вічний виклик зокола. Вічно дбати про бойову міць і захист. Оці кожум'яки і ковалі не думають про державу. Нездатні. І хлібороб, що сіє жито й просо,— теж не здатен. Тому хай мовчки годує тих, хто може подбати про його безпеку.

А ти роби задумане!

Простий люд байдужий до влади. Вона йому ні до чого. Він би й державної єдності та незалежності не мав, аби не князь. Тож хай буде вдячний князеві. Не князь дякуватиме комусь там за напитки та наїдки, а люди хай дякують князеві. Повчати їх про це денно і нощно.

Роби задумане!

Чим більша земля, тим більше в ній безладу, колотнечі й безвідповідальності. Ліквідувати їх може тільки сильний чоловік, який не знає страху ні перед ким і не потребує підказок. Священики хай намовляють товпу, а князь знає все сам.

Роби задумане!

Кожна земля дозволяє собі якісь надмірності: то попів, то воїв, то священних тварин, то купців, то підлабузників. Хто не хоче працювати вдень і вночі, повинен стати або ж проповідником, або ж лакизою. Лакиза — це щось середнє між людиною, яка дещо знає, і дурнем. Князь повинен усе життя крутитися поміж отакими лизогубами й лизозадами, яко ото їдуть слідом за ним, і поміж людьми, що вміють щось робити і роблять мовчки й терпляче. Повинен пройти поміж них обережно й гордо, нікого не підтримуючи, нікому не помагаючи. Якщо поможеш комусь, то один буде вдячний, а сто невдоволених. Якщо ж заподієш одному зло, то певдоволений буде тільки один, а сто радітиме, бо в кожного неодмінно знайдеться сотня ворогів.

Роби задумане!

Діла твої повинні бути огромні навіть тоді, якщо злочини будуть огромні. В історії кожної землі є достатня кількість сторінок ганебних і жорстоких. Окрім землі твоєї. Якщо й була колись у нас ганьба або жорстокість, то слід пустити її в непам'ять. А хто запрагне згадувати — відбити охоту.

Роби задумане!

1966 РІК

 

ПЕРЕД ВАКАЦІЯМИ. ЗАХІДНА НІМЕЧЧИНА

Будемо змушені — і то за абсолютно одностайною згодою — зняти вбрання з Мовчанки...

П. Пікассо

Третього секретаря посольства звали Валерій. Був москвич, належав до тої епохи, коли не називано дітей ні Петрами, ні Василями, ні, звичайно ж, Іванами. Мав відповідну зовнішність: русяве, на проділ зачесане волосся, нахабнувато-наївні очі, нейлоновий костюм, модні черевики — хлопець, яких мільйони. Але володів трохи незвичним для юнака обдарованням: залізною витримкою, уважливістю до співрозмовника, неквапливістю в прийнятті рішень, точним мисленням. Так наче мав не двадцять із чимось років, а з п'ятдесят, прожив довге й напружене життя і навчився всього потрібного людині поміж чужинців.

«Третій секретар посольства» для вуха невтаємниченого звучало досить гучно й високомовне, однак Валерій відразу поклав край Борисовій наївності.

— Товаришу професор, не тіште себе надією, що до вас приставлено аж он якого посольського чина! Третій секретар — це не перший, і навіть не другий...

— Але ж, — Борис Отава справді трохи розгубився, в цих питаннях він  відзначався неабиякою наївністю, —  я вважав, що...

— Абсолютно вас розумію! Всі, хто їде в справах сюди, вважають, що клопотатися ними буде неодмінно сам посол. Зрозумійте ж, професоре: посольство має своїх справ — по самісіньку зав'язку, висловлюючись недипломатично...

— Розумію. Але моя справа... йдеться про цінності незвиклі... державні... історичні...

— Все зробимо... Єдине, що я вас прошу: дотримуйтесь спокою. Мобілізуйте все своє почуття гумору...

— Почуття гумору? — Борис засміявся. — Здається, я втрачаю це почуття. Бо яке справді відношення до моєї справи може мати почуття гумору, яким, хвала богові, мене, здається,' не обділено.

— Еге, — потер долоні Валерій, — ви ще не знаєте, з якими типами доведеться мати справу... Тут вже якщо чоловік одержує від держави марки, то він їх відпрацьовує повністю! Ви в цьому переконаєтесь.

— Я повинен попасти в Марбург, —  сказав Отава.

— Ми там будемо, повірте мені, — запевнив його Валерій,— але озбройтеся витримкою... їзди до Марбурга — всього лиш кілька годин, головне — проскочити тут...

Потрібного їм чиновника Валерій знайшов досить швидко і вмовився з ним про зустріч ще того ж дня по обіді. Посольською «Волгою» вони під'їхали до високої новітньої споруди, швидкісний ліфт вмить викинув їх на дванадцятий чи то на п'ятнадцятий поверх; вони пройшли довжезним коридором, наповненим сяйвом пластику, алюмінію й скла, Борис пробував відчитувати акуратні таблички на полірованих пластикових дверях, але Валерій сказав, що він приблизно знає, де сидить той чиновник, з яким їм доведеться вести переговори; коридор несподівано прорізався коротким бічним коліном, там був ще один ліфт, але вже не швидкісний, а невеличкий, скромний, мало не персональний, —  вони насилу вмістилися в тісній кабінці, поїхали вже не вгору, а вниз, попали в якийсь тупик, а в тому тупику було своє найглухіше місце, удекороване розкішними широкими дверима, на яких красувалася табличка з чорними готичними літерами:

ДЕРЖАВНИЙ РАДНИК ПО ВІДШКОДУВАННЯХ ВАССЕРКАМПФ

Дзвінка тут не було, стукати теж не довелося, бо як тільки вони переступили незриму межу, за якою з простих перехожих перетворювалися на відвідувачів гера Вассеркампфа, двері нечутно розчинилися самі собою, і в глибині просторого, світлого кабінету з модерними низенькими меблями підвівся з-за довгого полірованого столика їм назустріч сам державний радник, чоловік середніх літ, одутлуватий, глевтякуватий, доволі високий, у сірому костюмі з легкої тканини, яку звуть «мачок». Кондиціонер підтримував у кабінеті сталу температуру, повітря тут було свіже, однак Вассеркампф вдавано важко відсапував, ідучи назустріч своїм відвідувачам, і ще не підпустив їх до себе, не дав привітатися чи відрекомендуватися, вигукнув панібрат-ськи:

— Але ж спека — нетва?

— Не помітив, — буркнув Борис, забуваючи про перестороги свого супутника.

Чиновникові того й треба було.

— Як то! — вигукнув він. — Ви приїхали з такої далекої холодної країни і не помічаєте нашої спеки? Чи, може, я помиляюся? Адже ви з Росії — нетва?

Він щоразу повторював це слово «нетва», що мало значити «правда ж?», мабуть, навмисне псуючи діалектом загальноні-мецьке «ніхт вар». Та Борисові було не до лінгвістичних тонкощів.

— Професор Київського університету Борис Отава, — скористався з нагоди Валерій.

Вассеркампф вклонився, попросив сідати. Борис поглянув на Валерія досить вимовно. Перший бій було виграно зовсім не завдяки стриманості. Цього типа треба атакувати й штурмувати відразу, з першого слова. Ось вони сіли і відразу візьмуться до діла. Однак Валерій, якому б належало перебрати розмову в свої руки, чомусь мовчав. Ввічливо посміхався, став пити якусь бурду, запропоновану німцем, довелося пити.також Борисові, так ніби він заради цього їхав сюди аж із Києва.

— Так, так, — промовив Вассеркампф, мружачи очі,— ще день-два, ще кілька днів... Чиста випадковість, що ви мене бачите отут за столом... Настає той час, коли всі ми змандровуємо звідси... Тут надто жарко... Людина повинна час від часу занурюватися в море... Ми, німці, надаємо перевагу Адріатиці... Вераземо туди щоліта свої поліартрити, подагри, задишки... На обидва береги — італійський і югославський. Венеція, Дубровик, Чорногорія... Монтенегро... В Монтенегро, на думку наших найрозкішніші коханці! Вночі вони спускаються з гір на узбережжя, на ранок знов зникають у своїх загадкових горах, це просто містика якась, але наші жінки... Ха-ха! Я називаю це запізнілими відшкодуваннями, до того ж — не за адресою. Бо у3д „під час війни в Монтенегро, тобто в Чорногорії, стояли не наші війська, а італійські, і це італійці досхочу жирували з чорногорці ськнми дівчатами. Тому б відповідні відшкодування чорногорцям належало отримувати саме з італійських дівчат, а не з німецьких —нетва?

— Слухайте, — несподівано спитав Борис,— ваші предки не з моряків?

— Ха-ха! — реготнув Вассеркампф. — Вас збило з пуття моє прізвище! Не зважайте! Мої предки — з води, але з болотяної. Померанія, чули? З мене всі сміються: як так — займаєшся справами військових відшкодувань, а свою Померанію повернути не можеш, віддав її Польщі? Я вам скажу: з цими відшкодуваннями — суцільні непорозуміння. Нещодавно був просто комічний інцидент. Прибився до мене капітан з Бремена. Так, так, справжнісінький капітан. У нього дизель-електрохід, цілком модерне судно на чотирнадцять тисяч тонн, можете собі уявити. Ходить він в Індійський океан і далі, до Малайї, до Японії. І ось. В Сінгапурі чи там де хтось з команди дарує капітанові мавпочку. Таке миле створіння. Ми, німці, любимо все живе. А тут — далека путь, самотність, капітан уже чоловік немолодий. Зрадів мавпочці. Прилаштував її в своїй каюті. Маленька господиня. Уявляєте? Ну, так... Вранці капітан іде собі на мостик, мавпочку залишає в каюті, але забуває причинити дверцята сейфа. А в сейфі — товстенна пачка марок. Місячна платня для цілої команди. Уявляєте? І хоч гроші не пахнуть, як то сказано, але мавпочка нанюшила ту пачку, вхопила її, а як тільки капітан рипнув дверима, повертаючись, мавпочка шмигнула в щілину і на палубу. Капітан відразу спостеріг пропажу, зчинив тривогу, за мавпочкою погналися, але ж... Хоч про німців і сказано, що вони мавпу вигадали, однак у спритності мавпа переважає навіть німців. Так і тут. Вилетіла мавпочка на самий вершок щогли, починає розглядати гроші, здирає з них банківське опакування, на неї гійкають і тюкають знизу, хтось там уже подерся вгору по щоглі, боцман приладнав шланги і намірився збити мавпочку струменем води, хтось радив зняти кляту звірину пострілом з дрібнокаліберної гвинтівки, але поки йшли ради та поради, мавпочка розірвала опояску і стала жбурляти гроші вниз. Видовище рідкісне. Океан, прозорість, синя хвиля — і над нею кружляють не чайки, ні — повновартісні німецькі марки! Є від чого вхопити сердечний удар! Кілька банкнот упался на палубу і — треба віддати належне чесності комарди — все було вручено капітанові, але ж то лиш кілька банкнот. А всяі місячна платня — ціла пака марок! — полетіла в океан, і хоч упущено було шлюпки й матроси кинулися виловлювати гроші, небагато їм вдалося виловити, бо виявилося: німецька марка тоне в морській воді! Так ніби вона не паперова, а справді з щирого золота! Уявляєте! І ось капітан, безпорадний у своєму нещасті, звернувся до мене. Мовляв, раз у вас тут відшкодування, отже...

— Ми б не хотіли помилятися так, як ваш капітан,— знов не стерпів Отава, обурюючись мовчанці Валерія. Так вони просидять цілу вічність, і цей тип забавлятиме їх своїми безглуздими казочками.

— Гер секретар, — чемний уклін в бік Валерія, — попередив мене, що йдеться про справу, зв'язану з військовими відшкоду-ваннями — нетва?

Вважаючи, що розмову спрямовано у властиве русло, Борис мав необережність зачепитися за оте проклятуще «нетва».

— Ви не помилилися, гер Вассеркампф, — сказав він, — хоча відносити мою місію до галузі чисто військових відшкодувань, мабуть, не слід, бо це не моя спеціальність, минуло вже багато часу по війні, лишилися, певно, тільки ті втрати, яких уже не відшкодуєш нічим.

— Прекрасно! — вигукнув радник, підхоплюючись з стільця і повіваючи на себе полами піджака. — Гер професор висловився напрочуд точно! Бо й хто, скажіть ви мені, може відшкодувати німецькому народові тих сім мільйонів і триста сімдесят п'ять тисяч вісімсот солдатів, які полягли...

Він мало не сказав за «фюрера», але вчасно стримався, з чого миттю скористався досі мовчазний Валерій.

— Гадаю, гер радник, — сказав він стримано й тихо, — що в наші повноваження не входить обговорення людських втрат у минулій війні.

— Очевидно,— згодився Вассеркампф,— але я просто...

— Наш гість з Києва, — вів далі, не слухаючи, Валерій, і радникові довелося сісти на свій стілець, застебнути піджак, набрати цілком офіціального вигляду і похитувати ствердно головою, хоч, видно, в ньому все так і підстрибувало від надміру слів, яких не встиг виметати на відвідувачів. Натренованість у балаканині в Вассеркампфа була доведена до неймовірної досконалості, — так от... наш гість із Києва прибув сюди, щоб вияснити одну справу, яка стосується деяких історичних реліквій українського народу...

— Навіть не українського, — додав Борис, — а всіх слов'янських народів, бо йдеться про Київську Русь... Епоха Ярослава Мудрого.

— Ax, так, — врешті прорвався в розмову Вассеркампф, — гер професор — історик — нетва? Повірте, я найвищої думки про історію. Настав час, коли треба привласнювати історію вже не цілому народові, а окремим людям, індивідуумам, соціальним атомам... Наші філософи... Хайдеггер, Ясперс... Сподіваюся, ви знайомі з їхніми роботами...

— Даруйте мені, — чемно мовив Отава, — але я прибув не для того, щоб обговорювати проблеми екзистепціоналізму...

— Ні, ні, — знов схопився радник, —  я тільки про історію. Уявіть собі: мій шеф, міністерталї-директор Хазе, не може чути про історію. «Що? — кричить він. Історія? В цій вашій історії є тільки хронологія і факти існування населених пунктів. Усе інше — брехня!» Тоді я кажу йому: «Гер Хазе не вірить у прізвища. І я розумію міністеріаль-директора: маючи таке прізвище, хіба станеш симпатизувати історії?» Але в одному ми з міністеріаль-директором сходимося: в сучасній історії вже не може бути відкрить. Все відкрито, все зареєстровано.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2