Диво - Павло Загребельний (сторінка 82)

Міщило став на коліна, вдарив поклона князеві, пробурмотів:

— Поможи, боже, аби при малому таланті справи великі здолав.

Сивоокові хотілося кричати: «Не вір йому, князю, не вір!» Але що крик! Велося так повсюди. Міщило знав, що треба перед богом упосліджуватися, чим нижче,, тим ліпше. Хто ж то відає, який там завбільшки талант у Міщила насправді? Чи оці безмовні антропоси скажуть про це? Яке їм діло? Чужа земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя, до свого Агапіта. Але ж він, Сивоок, не повернеться.

І земля ця йому не чужа, а рідна, дорога, єдина в світі! «Поможи, боже, аби при малому таланті!..» Нащо ж для такої землі та малі таланти! Держава завжди намагається купувати таланти, але скнарість заважає їй вибрати найкраще, а може, просто невміння вибрати, тому здебільшого куплені бувають або ж найгірші, або ж посередні, які вміють вчасно вискочити наперед, усі оті крикуни, що ведуться так, ніби мають у кишені грамоту від самого бога. А справжні великі таланти часто зникають в непам'яті, невідомі, відомі й невпізнані. Бійся посередності, о княже!

Але все те боляче билося  лиш в думці в Сивоока, до вислову ж не давалося, він стискував кулаки від розпуки, знов коловся й ламався перед його очима світ, знов ставала посеред того явленого руйновища дивна церква, він бачив її всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою з далеких років його дитинства, власне, була то й не церква, а образ його землі, який народився з давніх спогадів і з нової зустрічі з Києвом, образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі, неначе сповнені пташиного щебету досвітки, ніби золотиста мовчазність сонцева над білою тишею снігів.

А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увійшли якісь його люди, стали позаду, почався ряд з Міщилом, говорилося про речі дріб'язкові і несуттєві: про право вільного виконання робіт, найму мулярів та челядників, привозу потрібного з Візантії, підлеглість лиш княжому суду, а який княжий суд — видно було вже тепер, для князя ліпше теля прямойдуче, аніж бик, що метається на всі боки й рветься кудись у незвіданість. Ще мовилося про харчі для майстрів, про червоне вино, рис, .фіги, мигдаль, родзинки, корицю, ніколи Сивоок не думав, що Міщило аж так далеко може зайти в своїм здрібнінні, а той намагався виказати перед князем знайомство з щонайнезначніши-ми на перший погляд справами, здивувати Ярослава обширні-стю своїх зацікавлень — від справ божественних аж до якихось там родзинок для майстрів на свята й на неділі.

Князь теж увійшов у смак, йому, видно, сподобалася запопадливість Міщилова, він жваво обмовляв усі вимоги майстрів, приємно було спустити цих загадкових людей з захмарностей їхнього незбагненного вміння на грішну землю, спостерігати їхнє перетворення на простих смертних, виставляти їм вимоги: де мають мешкати, скільки працювати, які свята справляти, а які занехаяти, що їм робити вільно, а що ні, які розваги допускаються, а які заборонено, яка буде платня і як з одягом, і що буде, коли хтось з них невиліковно захворіє або втратить зір на княжому будуванні, і як мають дотримуватися посту, і про заборону ловів у княжих землях, і про недопустимість блуду, і про стеження за будівництвом, і про молитви...

Колись ще малим, прикутий своїми хворощами до ліжка, рятуючись від нудьги й розпачу, виліплював Ярослав з хлібної м'якушки неоковирних коників і пташок, потім пробував різьбити подарованим князем Володимиром ножем по чорному дубу, веселий воєвода Будий розхвалював ті дитячі витівки, казав, що ніхто так не втне, як малий князь, дохвалився до того, що Ярослав під час одного з нападів шалу став кричати, щоб йому зібрали до ложниці всіх київських малюків, які вміють ліпити чи різьбити; воєвода пообіцяв уволити князівську забаганку, справді, кілька день збирав по всьому Києву якихось зашмарканих і обдертих хлоп'яків, десь їх довго мили в бані й перевдягали, перш ніж допустити до малого князя, вони лякалися пишних палат, озброєної сторожі, численної челяді, яка сновигала по всіх усюдах, в Ярославовій палаті злякано тулилися коло дверей, не мовили й слова, та малий князь теж, здається, не горів бажанням вступати з ними в розмови, спитав тільки воєводу: «Ну, що вони там уміють?»

Будий мовчки став показувати князенкові ліплення й різьблення, там були речі досконалі.

— Брехня! Обман!  —  похмуро глянув на все те князенко.— Не можуть малі такого...

— А побачимо! — весело мовив Будий.— Ось дамо їм глину та дерево, і хай хто що хоче, те й утне!

— І щоб перед моїми очима, —  сказав Ярослав.

Дано малим глину, дано дуб і різаки, хто сів на лавки, а хто й просто примостився на підлозі, хлоп'яки взялися до роботи запекло й віддано. Ярослав вирішив поки що втриматися, глянути, що з того вийде, він мовби передчував, що змагатися йому з цими малими киянами не виходить і не личить, терпляче ждав, коли з'являться з-під отих малечих рук перші ліплення і перші різьблення; малих нагодовано обідом разом з князем, коли стало темніти, запалено свічки, щоб робота не припинялася, хто першим викінчував свою надумку, брався до чогось нового; Ярослав не мав куди поспішати, однаково змушений був лежати, він сказав їм, що можуть тут жити хоч місяць, що згодом і він сам приєднається до їхньої змаганини, але чим більше носив йому в постіль Будий речей, зроблених нашвидкоруч, майже на бігу, отими безвісними хлоп'яками, тим мовчазніший і похмуріший ставав малий князь, тим з більшою нехіттю позирав на своїх суперників, бо збагнув, що коли б посадовити його з ними, то був би з-поміж них найгірший, найнездарніший, і з його ліплень та різьби хіба що сміялися б.

В нападі шалу вигнав їх усіх разом з розсміяним воєводою геть, зненавидів отоді всіх, хто має мистецькі здібності, але з роками в глибині душі став поважати за наслане від бога вмільство, бо відав тепер гаразд, як багато мистецтвом можна завоювати душ.

Через те сам приймав художників, викликаних з Візантії, сам радився з ними, навіть на прощання згадав про Сивоока, поплескав його по плечу, сказав Міщилові:

— Не зобижайте цього чоловіка.

— Христоса йому не вистачає, —  сердито мовив Міщило. — Скрізь і завжди чогось шука!

Він ревниво заступав князя від своїх антропосів, найперше ж — Сивоока, боявся, видно, що  Сивоок знов почне за рибу гроші, але той мовчки вклонився князеві, пішов з сіней в гурті своїх мовчазних товаришів, які вже давно пересвідчилися, що в їхньому ділі слова марні, важить тільки вмільство, та й Сивоок несвідомо притримувався тої самої думки, мабуть, саме Тому прикипів навіки серцем до Ісси, яка вміла весь світ вмістити в один-єдиний вигук-зітхання «іс-са!».

Для візантійських майстрів, стосуючи новгородський звичай з утриманням варягів, завчасу виділено окремий двір за валом, коло самого місця спорудження церкви, але Сивоок хотів мати для себе з Іссою окреме житло, пішов по Києву, щоб найняти хижу; довго шукав, Ісса ходила за ним тінню, закутана в хутро, яке Сивоок справив їй на торгу, бо мерзла вона вже й від осіннього вітру, нарешті вдалося купити в родичів умерлого старого коваля наполовину зариту в землю дерев'яну хижу коло Бабиного торжка; хижа мала добре складену піч, обіцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи й лячно було спускатися на три скіпці в землю, так ніби сходив у могилу, надто ж беручи до уваги, що довкола височіли нові боярські й купецькі доми на підкліттях, з різьбленими прикрасами, з вікнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим міхуром або й з вставками з заморського барвного скла, та Сивоок тішив себе надією, що житло це цілком тимчасове, сподівався він згодом поставити собі в кутку їхнього двору новий домик; для Ісси було байдуже, де і як жити, — їй потрібен був тільки Сивоок, вона лякалася, коли він ішов з дому, щільніше куталася в хутро, величезні її очі поблискували з-над хутра сполохано й болісно. Заставав її завжди, як і лишав, нікуди не виходила, не відлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був, що робив, як там посуваються їхні справи, він приносив додому їдво й питво, купував Іссі київські прикраси, вперше в житті доводилося йому придба-вати все необхідне для житла, а знав, що тут не обійдешся, як на острові, найпростішим, тяжка зима заганяє людину до житла, і виявляється, що треба й те, й се. Одного разу він не застав Іссу вдома. Стурбовано оглянув дворище, зазирнув до сусідів, когось там спитав — ніхто не бачив її, ніхто й не знав, що в нього в хижі перебувало якесь живе створіння—такою непомітною й тихою була Ісса. Він перейшов Бабин торг, никав коло дворів, зазирнув на дитинець, проходив одні й другі ворота, питав у приворітної сторожі. Ніхто не чув і не бачив. Зрозпачений, повернувся додому, Ісса сиділа в кутку й щулилася від холоду.

— Де була? — спитав Сивоок, не сподіваючись на відповідь, але стриматися від запитання не міг, бо злякався навсправжки за неї і вперше відчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на світі душу.

— Вода, — сказала Ісса, і щось мовби темний усміх промайнуло в її великих очах, і тужний спогад засвітився в їхній чорній глибині, навчені ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, і найперше було слово «вода», без якої, мабуть, не могла Ісса жити, звикла до її вічного дихання, до її гучної мови, до її глибинної прозорості й безмежжя.  — Ти дивилася на Дніпро? — догадався він відразу й покартав себе в думці, що не зміг показати їй з валів Дніпро давніше, аж поки вона сама якось наважилась вийти з хижі й несвідомо потягнулася до волі, до безмежжя, яке відкривалося десь із київських валів. На другий день він пішов за Іссою назирці, не хотів, щоб вона його помітила, боявся злякати народжена в ній бажання спостерігати води дніпровські, терпляче ждав, поки Ісса спустилася з валу й пішла собі додому, тоді забрався туди, де вона перед тим стояла, глянув — і сам задихнувся від безмежжя вод, -де зливалися Дніпро й Десна; він спробував повторити жест Іссин — схилився над безоднею з простягненими до неї руками і мовби падав униз, назустріч водам, які розкрилювалися довкола високого Києва, і в очі йому вдарило сріблисто-синім, а потім червоно-золотим, він линув у ту барвну глибину довго й солодко, мов птах, і ввижалося йому, що ширяє його дух в уявлюваному просторі тої самої церкви, що привиділася тоді в княжому теремі, збагнув тепдр її глибинність, її відтіння, охопив розумом її образ. Він покладе мозаїки так, щоб дивилися люди не мертвим тупим оком, не збаранілі й бездумні, а щоб охоплювали створене оком рухливим, допитливим, щоб дошукувалися в кожнім образі людської (а не тільки божої) суті, аби вловлювали красу барв і відтінків, щоб плавали й линули в ній, мов птахи з-поза Десни на Дніпро в оцих над-київських висях. Але для цього йому потрібна не та церковця, що її тулить на київській землі Міщило, йому потрібен розмах, роздолля й обшир отакий, як відкривається з київського валу, — вивести б сюди князя Ярослава та показати йому!..

А тим часом зігнано до Києва тисячі людей, прибували шо-день волові й кінні вози, повні пива, медів, жита, пшениці, проса, каменю, дерева — всього потрібного для живлення й будування. Серед поганських пісень, християнських молитов грецьких, кадіння попівського, каяння в гріхах і спалахах веселих гульбищ тягли землю, приправляли в лодьях з річок Ужу й Уборті до Прип'яті й по Дніпру камінь надтвердий, ставили перші городні під новий вал, почали вкопуватися в землю Пе-ревісища, щоб закладати підвалини під церкву святої Софії: іверієць Гюргій з своїми товаришами чаклував над каменем, який він сам привіз у лодьях з найпотаємніших глибин Дерев-лянської землі, не підпускав до себе навіть Міщила, не хотів мати справи з тими, хто будуватиме видиме, тоді як клопотався лиш невидими, вихвалявся, що спорудить Софію підземну, кам'яну, склепінчасту, на якій надземна церква може стояти й тисячу літ і більше, скільки буде треба, допоки й стоятиме. Мі-щило поскаржився митрополиту Феопемпту, однак візантієць до пори не втручався в будівництво, він ждав, видно, початку здоблення, щоб точно вказати на порядок і чин розписів згідно з догматами; Міщилові нагадано було, що навіть Константинопольська Софія, споруджена славними майстрами Анфимієм з Тралла й їсидором з Мілета (останній був земляком Іктіноса, який ставив колись Парфенон у Афінах), покоїлася на розгалужених підземних склепіннях, таємниця яких не розкрита ще й досі ніким, тож треба дбати передовсім за міцність, а більше не втручатися в діла іверійців.

Чомусь відчув Сивоок здружену з собою душу в Гюргії-іверійцю,— може, сподобався той своєю незалежністю стосовно Міщила, може, сподівався мати в ньому спільника для своїх замірів; вже як закладали підвалини церкви і стали вимальовувати її розміри, Сивоок запросив Гюргія з його товариством до корчемниці, почав здалеку, похвалив їхню роботу і їхнє високе знання душі каменю, бо кому ж не відомо, що суворий камінь, завдяки вмілим людським рукам, завдяки лічбі та мірі, стає м'яким і податливим, вбирає в себе тепло людське і заховує навіть запах людського тіла, в чому пересвідчувався кожен, кому довелося жити серед каменю понад теплими морями. Потім спитав Гюргія мовби між іншим:

— А чи не мала буде церква?

— Мала? — вигукнув Гюргій.— Не мала — ніяка! Камінь ми підклали такий, гору можна ставити! А цей ваш Міщило — що ставить! Не сюди ми йшли — до князя Мстислава. Тому б сказали — давай зробимо отаке! Той би пристав одразу. Ярослав обережний. Всіх слухає. Ні з ким не хоче сваритися.

— Чом же не пішли до Мстислава? — поцікавився Сивоок. Один з іверійців щось швидко сказав Гюргію, той засміявся.

— Боїться тебе, що ти підісланий, — сказав Сивоокові, — а я знаю, який ти чоловік. Ти нікого не боїшся, таких люблю! Давай вип'ємо. Хочеш — ми заспіваємо тобі наші пісні?

Вони випили, потім іверійці всі підвелися, стали плече до плеча, обійнялися й заспівали щось мужнє й горде, як самі в своїй чоловічій, небуденній красі.

— А не втікаємо до Мстислава, — гукнув знов Гюргій, — бо Ситник нас не спускає з ока.

— Ситник! — Сивоок ще не чув тут такого наймення, відгукнулося в ньому давнє з дитинства, дід Родим, пітнявий медовар, Величка. — Хто ж він?

— Не знаєш? Він тебе знає. Всіх знає Ситник. Нічний боярин князів. Хочеш? Підемо до князя про церкву скажемо?

— Казав я, ще як приїхали, — похмуро мовив Сивоок. — Змаловажив князь мої слова.

— Вночі треба піти. Через Ситника. Вночі князь добрий. Тоді вмовимо князя. Можеш поставити велику церкву?

— Хочу!

— Тоді йдемо!

— Через цього Ситника не хочу, — сказав Сивоок, так ніби відчував, що зустріне свого давнього недруга, а може, просто мав відразу до цього прізвища, бо жили тепер у ньому, відродившись, усі найкращі й найтяжчі спогади з дитинства.

— Ларивона попросимо, презвутера, — не відступав Гюргій.— Не пробував з Ларивоіюм говорити?

— Ларивон — піп, не хочу з ним нічого мати...

— Для попів же будуємо!

— Для людей — не для попів.

— Ну, підемо до князя вдвох?

— Удвох — згода.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2