Павло Загребельний - Диво (сторінка 87)

— В історії найперше важить чисте сумління. Та й не тільки в історії, — Борис насилу стримувався. Він ніколи не мав таланту до полеміки, обмежувався в гострих розмовах ущипливими зауваженнями, та, на жаль, не всі однаково до цього ставилися. На Вассеркампфа, скажімо, жодна заувага не діяла. Він струшувався від них, мов гусак од води, й правив своє. Це був докінчений тип бюрократа новітньої формації, який найпростішу справу вмів, видно, поховати під нагромадженням слів. Сипав слова межи очі, мов полову, жбурляв їх на вас, горнув, витрушував.

— До речі, — гукнув Вассеркампф, не почувши слів Отави, — в Кельні ж мені розповіли просто колосальну історію! Про ластівку. Ластівка забула полетіти в вкрій. Осінь, холоднеча, а ластівка — ще в Кельні, її ловило все місто. Сам бургомістр...

— Послухайте, гер Вассеркампф, — підвівся Валерій, який вирішив, що вже край усім дипломатичним витримкам і очікуванням, але Вассеркампф теж схопився, підбіг до нього, ліз просто в обличчя.

— Її відвезли спеціальним літаком до Неаполя! Ластівку — літаком.

— Я вже читав про це в газетах,— посміхнувся Валерій,— кілька років тому. Здається, це сталося в Хельсінкі...

— Повторилося! — вигукнув Вассеркампф. — Повторилося в нашому Кельні!

— А як же все-таки Марбург? — не слухаючи його, поспитав Валерій.

— Марбург буде, —  пообіцяв миттю Вассеркампф.

— Ми чуємо це вже кілька днів, але...— Борис намагався подати знак Валерієві, щоб той штурмував до кінця.

— Нам здається, що ви не досить активно сприяєте в нашій справі, гер Вассеркампф, —  сухо мовив секретар посольства, —  і тому хоч мені цього й не хотілося, але я вимушений буду... Нам доведеться, мабуть, звернутися за підтримкою до міністеріаль-директора Хазе... Поки що до міністеріаль-директора, а там, може, й вище...

— Гер  секретар  жартує, — вдавано  засміявся  Вассеркампф, —  бо хто ж не знає афоризму про те, що чиновники як книжки на бібліотечних полицях: чим вище поставлені, тим рідше до чогось надаються. Раз ви звернулися до державного радника Вассеркампфа, то вже покладіться на нього до кінця. Бо якщо вам не поможе державний радник Вассеркампф, то вам не поможе ніхто. Нетва? Як каже фрау Бурке, коли я раз на тиждень приходжу до неї скуштувати якогось сиру: «Якщо ви не з'їсте справжнього сиру в фрау Бурке, то ви не з'їсте його ніде!» П'ятнадцять сирів на саму лиш закуску! І до них вина: міскаде, сансер або кенсі! У фрау Бурке ви завжди знайдете справжні французькі вина і справжні французькі сири. Якщо любите вино рожеве, то неодмінно дістанете до нього лукулл або осляче вухо, якщо вам смакує божоле чи інші чорні вина, то фрау Бурке запропонує вам сири міцні: мінстери, ліваролі, шатонеф ді пап. Або ж уявіть собі: суп з сиру, біфштекс з сиру, салат з сиру по рецепту з Берна, яйце в пармезані...

— То як же з Марбургом? — перебив Валерій.

— При цьому фрау Бурке не забуде попередити вас, щоб ви вдома в себе ніколи не ставили сир у холодильник. Бо сир на льоду губить свій нерв!

— Ми скористаємося з поради фрау Бурке, — вже не приховував насмішкуватості в тоні Борис, — але нас передовсім цікавить Марбург. Вже коли ви так щедро виповідаєте нам різноманітні історії, то я міг би вам навзамін нагадати одну літературну історійку. Зовсім коротеньку. З Чехова. В нього десь е Поденник наглядача звіринця. Сторож писав так: «Понеділок. Приходили офіцери. Дратували звірів. Вівторок. Приходили студенти. Дратували звірів. Середа. Приходили офіцери. Дратували звірів. Четвер. Приходили студенти. Дратували звірів. П'ятниця. Приходили офіцери...»

— І знов дратували звірів — нетва? — Вассеркампф сміявся охоче й щиро.— Прекрасна історія, гер професор. Як часто не знаємо, що серед нас розумний чоловік, бо слухаємо дурнів,— рйетва? Я, здається, вловив ваш натяк...  — Зрозумійте, що я приїхав сюди не для натяків і не для |історій... В даному випадку ми офіційні особи, кожен з нас від-В^стоюе інтереси своєї держави, чому свідченням — присутність тут працівника нашого посольства, та й ви, гер Вассеркампф, приймаєте нас не в себе вдома, а в державному приміщенні... Але ось тиждень ми повторюємо вам про Марбург, а ви...  — Майне герен, — додивляючись до годинника на руці, перервав Бориса Вассеркампф, — майне герен, я можу вам, нарешті, ^повідомити цілком офіціально і з усією відповідальністю, що...—  він підняв пальця, виждав паузу, мовив далі майже урочисто,—  потреба в поїздці до Марбурга відпадає...

— Як то? — здивувався Валерій. — Поясніть, будь ласка.

— Ми не поїдемо до Марбурга, бо...— Вассеркампф знов витримав паузу, він грав, мов досвідчений актор, свою роль до кінця, — бо, майне герен, якраз у цю хвилину приземлився літак з Відня, і цим літаком... цим літаком прилетів професор Оссендорфер...

— Ага, то ми побачимося з Оссендорфером тут? — спитав Борис.

Якби Вассеркампф просто відповів на це запитання, то він би не був Вассеркампфом. Втратити таку блискучу нагоду поговорити цього разу вже не на теми сторонні, а по суті справив Ніколи!

— Професор Оссендорфер не зупинився перед тим, щоб перервати свої вакації, які він проводив на березі Адріатики в Монтенегро, курорт Будва, готель «Авала», люксусовий номер з лоджією в бік моря.

— Коли ми з ним зустрінемося? —  знову спитав Борис.

— Але професор Оссендорфер розумів, що без його присутності неможливо буде розв'язати цю справу, водночас він, попри всю його гуманність, не міг також полишити цю справу з минулого божому суду, тобто забуттю, і прибув сюди. Щоб скласти в державного прокурора Штуммеля оскарження проти професора Отави...

— Який не дав професорові Оссендорферу докупатися в Ад-ріатичному морі? — в'їдливо докинув Борис.

— На жаль, майне герен, ідеться про важливіше. Професор Оссендорфер має намір оскаржити вас, професоре Отава, в тому, що ви взимку сорок другого року в Києві брали пряму участь в убивстві видатного німецького вченого професора Адальберта Шнурре.

Вассеркампф схрестив на грудях руки, відійшов за свій столик, примружив очі, задер трохи голову, втішався ефектом од своїх слів.

— Що ж, — сказав Борис, — з свого боку дякую вам, пане державний радник, за те, що ви помогли нам зідентифікувати особу Оссендорфера. Тепер я твердо знаю, ще й не бачивши його, що професор Оссендорфер — це колишній денщик штурм-банфюрера Шнурре, а також асистент професора Шнурре. І що це саме він був в окупованому гітлерівськими військами Києві. І що саме він разом з штурмбанфюрером Шнурре і спеціальною командою грабував культурні й історичні цінності Києва. І що саме він убив відомого радянського вченого професора Гордія Отаву.

— Ще сьогодні проти вас, гер професор, буде складено оскарження, — нагадав Вассеркампф.

— Цим оскарженням Оссендорфер виказав самого себе, і' з свого боку ми ставитимемо питання про те, щоб його судили як військового злочинця й грабіжника, — сказав Борис. — Ваше ж управління по відшкодуваннях допоможе нам повернути важливий історичний документ, який переховує десь військовий злочинець Оссендорфер. Бажаю вам успіху, пане державний радник. —  Отава вклонився, пішов до дверей.

Валерій затримався тільки на мить.

Наше посольство діятиме через офіційні канали,— сказав він трохи розгубленому чиновнику, — даруйте за турботи, пане державний радник.

— Але ж, майне герен! — встигнув вигукнути навздогін Вассеркампф. — Я не все... — Автоматичні двері нечутно зачинилися за відвідувачами.

РІК 1032

КИЇВ

Аще бо поищещги в книгах мудрости прилежно, то обрящещши велику ползу души своей.

Літопис Нестора

Собор стояв посеред снігів у холодній білій самотизні. Возносився рожево під саме небо, і низькі хмари черкали об найвищу баню, заплутувалися безпорадно поміж бань нижчих, умить зупинялися у своєму бігові, і тоді видавалося, ніби починає летіти понад землею самий собор, і суцільна його дивна рожевість заступалася жовтістю від кованого золота, яким покрито було, бані, й увесь собор зненацька засвічувався, мов щільник, повний меду, і в найпохмуріших душах ставало ясніше від того видовища. А будовано ж його в поспіху, так ніби споруджувався храм і для упокорення й-ув'язнення духу людського. Вергали камінь, тягли дерево, везли плінфу, все те підняти треба було вищей вище, зчепити в невидимі для невтаємниченого ока сув'язі, з нічого вичарувати небачене, з сум'яття народити гармонійність, і Камінь і заправу носили на барках. Дерев'яних риштовань не ставлено, бо тоді б не було підступу до стін тим незліченнимтисячам люду, що прагнув підставити рамена свої під тягарі. Майстри каменю зависали в дерев'яних гніздах довкола стін, стояли густо на самих навершях будови, їм подавано все потрібне журавлями, блоками, крутилками, стосовано не тільки ручні, а й великі кола, порушувані ногами. Князь квапив своїх будівничих. Не працювали тільки в день різдва, в інші ж дні були в роботі при вогні з вечора до другої сторожі, а зрання, починаючи з сторожі четвертої. Будівничі відплачували князеві и за поквап своїм високим умінням знущатися над князівською казною, так що доводилося Ярославові вдаватися по запомогу до бояр, і купців, і навіть до простого люду, з якогопередтим зідрано все, що тільки далося зідрати силою. Просив князь про пожертви, і тоді несли хто що міг, а ще залежно від того, хто який гріх чи яку провину хотів спокутувати перед новим невідомим, але всемогутнім, як мовлено повсюдно, богом: несли золото й срібло, зброю, прикраси, несли хто корець жита, хто порося, хто пару курей, хто десяток явчок. Все приймалося, тут-таки коло будованої церкви поставлено княжі продавниці й вимінниці, де можна було набути щось із пожертв, даючи навзамін гроші чи коштовності, решта пожертв ішла відразу в діло: поросята смажилися й з'їдалися робітниками, патралися кури, варилися каші, пеклися хліби, і так виростала ця велика церква, і так її довершено й покрито кованим золотом ще перед тим, як насипано на повну вишину нові вали Ярославові й назначено межі великого Києва. Коли побачив Ярослав готову церкву святої Софії у всій її великості посеред муравлиська люду, який клопотався новими валами, і уявив, що незабаром увесь той люд, а до нього й ще стільки,осяде по цей бік валів назавжди, тоді тільки збагнув, що народ, зібраний у городі докупи, набагато страшніший правителеві, аніж розсіяні по всій землі поодинокі ратаї, пастухи, ловчі, бортники й просто волоцюги та колотники. Та справи державні, раз розпочаті, вже не даються зупинити. Велика держава вимагала великого й города. А Русь була тепер великою державою і мала бути ще більшою. Візантія самим тільки своїм існуванням повинна була покликати до життя ще бодай одну так само велику й могутню землю. В світі не може існувати тільки одна велика держава, потрібне суперництво, потрібне взаємне побоювання, постійна пересторога, інакше-бо — кінець людству. Хіба ж історія не дає свідчень? В часи Александра Македонського світ перебував на грані цілковитого підкорення, а отже, й знищення в рабстві, тільки простори Індії поглинули й розпорошили всемогутнє військо Александрове, і так протривав світ далі. Римські легіони, мабуть, змогли б понищити все суще, аби не розбилися врешті об дикі орди германців, і вже Візантія виникла на краю Римської імперії, мов її уламок, і водночас — суперниця похмурого Риму. Але як тільки виникла, так і породила собі на противагу нові держави: то агарян, то персів, то болгар, то германців, то, нарешті, державу Руську, яка виросла в суперника найгрізнішого і, здається, нездоланного, бо імператори візантійські й не пробували посилати своїх військ у цю велику й загадкову країну, боялися її нескінченності, її холоднеч, її багатолюддя. Навіть Василій Македонянин не зважився виступити проти Русі, хоч, здавалося, міг би скористатися з послаблень, які виникли в час суперництва Володимирових синів.

Імператор Константин був для Ярослава суперником незначним. Однак діяв-Ярослав обережно, пішов навіть на те, щоб узалежнитися від Константинополя ще більше, ніж його покійний отець, бо Київському князеві треба було утвердитися, перш ніж вступати в справжнє суперництво з ромеями. А ще вважав він: перед тим як виступати проти когось, слід перебрати від нього все, чим той тримається, чим славен і великий, простіше кажучи, вибити з рук супротивника його зброю, заволодіти нею самому і вже тоді кинутися на ворога. Прийнявши в Києві митрополита грецького і впустивши в руські церкви поряд з відправами болгарськими, як то велося від князя Володимира, також відправи на мові грецькій, Ярослав тим самим відновив у народі стару ворожнечу проти греків. Гадали ромейські імператори, що, нав'язавши руським свого бога, заволодіють вони не самими душами цього великого народу, а й цілою державою; насправді ж вийшло так, що князь Володимир, а за ним і Ярослав охоче прийняли цього бога не для упокорення ромеям, а тільки тому, що давав він силу і славу іншим племенам і народам, відкрив навстіж двері до цілого світу,— отож сподівалися й вони заявити про себе світові голосом цього бога, не шкодуючи сили для спорудження храмів на його честь, пішли навіть на великі пожертви, а ще більші злочини супроти дідизни. Іноді страшно ставало Ярославові, як думав він про знищення й плюндрування душ свого народу. Минувшина ввижалася в образі тих дівчат, що прощаються з своїм дівуванням. Розплітають місячної          ночі десь над озером або річкою коси, ходять берегом, взявшись за руки, в довгих білих сорочках, предивні й пречудові, мов з передвіку, сумно співають:

Ой минуло,

Ой минулося

Красне літечко,

Не повернеться.

А йде осінь

Жовтолистая,

Нема квіток —

Самі ягідки,

Самі ягоди

Та все круглії...

Може, в піснях і віруваннях давньої Русі ховалася та чистота й міць, яка мала прийти на зміну тому світові, що на його березі конала, мов здихаюче чудо-юдо, Візантія? І, може, помилився князь Володимир, а за ним ще тяжче помилився він, Ярослав, переймаючи від Візантії те, що, видавалося, приносило їй могуття, а насправді ж обіцяло лиш загибель? Ніколи-бо не запримічаєш небезпек прихованих. Так, морське чудище кит, що плаває в морі-океані, завжди відчуває небезпечність високого крутого берега і, щоб не розбитися об нього, відпливає на глибини, якщо ж берег положистий, то не запримічає його чудо-юдо і слідом за припливною хвилею сліпо прямує туди, щоб застрянути на мілині й безпомічно сконати в своїй дурній великості.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2