Диво - Павло Загребельний (сторінка 88)

Мов на підтвердження побоювань і острахів Ярославових, Візантія по смерті імператора Василія розхитувалася більше й дужче. Імператор Константин царствував безславно й недовго. Був молодший за свого покійного брата на три роки, пережив його теж тільки на три роки. Мовби відчувши наближення смерті, затурбувався про спадкоємця на троні, бо Василій, бувши холостим, зовсім не лишив по собі продовження роду, в Константина ж не було сина, мав тільки три доньки: Євдокію, Зою і Федору. Євдокія, неначе в намаганні спокутувати бодай частку гріхів свого гулящого й розпутного батька та жорстокого дядька, давно вже пішла в монастир, Зоя й Федора жили в імператорському палаці при боці в свого батька, старшій, Зої, було вже п'ятдесят літ, Федорі — сорок сім. Зоя обличчям схожа була на дядька свого Василія: великі чорні очі, густі брови, злегка орлиний ніс, дивно-ясне волосся, білотіла й пещена, в п'ятдесят літ не мала ще жодної зморшки. Норовом Зоя скидалася на Василія в невситимій жадобі влади й твердості характеру і водночас на Константина — в замилуванні гультяйством, розкішшю, в розніженості й розманіженості. Любила пахощі, парфуми, мазі, які привозили їй з Ефіопії й Індії, сама їх змішувала, чаклувала над ними, її палати завжди були повні пахощів, без кінця мастилася то тим, то тим, намагалася втримати молодість у тілі, любила, щоб вихваляли її вроду й свіжість, стояла лестощі, бо й хто ж їх не любить! Зате її молодша ра Федора від народження була ряба й негарна, це наклало цбиток на її характер, не любила вона, здається, нікого й того, не любила, мабуть, і самої себе, жила в палаці тихо  і відлюдькувато; імператор Константин іноді забував про існування дочки молодшої так само, як давно вже викреслив з жит-дочку-черницю Євдокію, лишалася для нього тільки Зоя; ож імперія мала перейти до її рук, — але чи втримають таку лику державу жіночі руки, привчені хіба що до змішування ахощів? Константин вирішив видати Зою за чоловіка, що став ^би згодом імператором. Щоб не ходити далеко, вибрав для цьо-|го єпарха Константинополя Романа Аргіра, досвідченого й вір-!&'Вого шістдесятилітнього імператорського прислужника, покли-|&сав його до себе і повідомив про свою волю. Аргір спробував ^•послатися на те, що він давно вже одружений, що має дітей, 'але для імператора не могло існувати жодної причини для відмови; Константин запропонував єпархові на вибір: негайне розлучення з його дружиною або осліплення й вигнання з Константинополя. Щоб Аргірові ліпше думалося, його закували в кайдани й кинули в одну з палацових в'язниць, може, навіть в ту, що її споруджувано під безпосереднім наглядом того самого Романа Аргіра, коли він був єпархом столиці. До в'язня прийшла його жона, в сльозах благала послухатися імператора, сказала, що жертвує охоче собою і йде в черниці. Роман одружився на Зої. А через три дні Константин вмер, і Роман Аргір став імператором ромеїв. Цей чоловік, що був колись патріаршим сакелларієм при храмі святої Софії, а потім єпархом столиці, не вибігав своєю уявою поза мури Константинополя, в душі він так і лишився єпархом столиці, а що тіло його вже вимагало спочинку після багатолітньої клопітливої служби, то він потрактував імператорський престол як можливість провести кінець життя в приємному неробстві, всі державні справи охоче віддав дружині й євнухові Иоанну — паракимонену родом з Пафлагонії; хитрий пафлагонець мерщій став стягувати до імператорського двору своїх численних родичів, серед яких особливо припав до смаку старіючій Зої юний брат Іоаннів — Михаїл; Михаїла вподобав і добродушний Роман, дійшло до того, що імператор, лежачи коло цариці, кликав Михаїла, щоб той почухав йому ноги, бо в Романа чомусь дуже свербіли п'яти і не помагало ніщо, тільки Михаїл міг так почухати царствен! п'яти, що імператор усіх ромеїв спокійно засинав, а юний пафлагонець переморгувався в той час з білотілою імператрицею.

Саме тоді викінчено в камені Софію Київську, і собор стояв рожевим дивом посеред білих снігів, а невидимий християнський бог ждав, щоб його намалювали на стінах, упевнений у своїй незамінимості. Митрополит Феопемпт, посинілий від морозу й від злості на Сивоока, обходив з Ярославом храм, боязко ступав по рипучому снігу, нечутно ворушив тонкими злими губами;  сльозилися йому від морозу очі, бралися льодом засопливлені, зжовклі від старощів вуса. Київські лихі пси, не лякаючись блискучого княжого й митрополитового почту, налітали з боків, жохкали крайніх служок, норовили вхопити зубами за дорогу одіж; кияни тільки лінькувато поводили плечем на собаче нахабство, а греки страхопудливо металися, хтось з них пробував ухопити камінь, щоб попудити в пса, але не міг відірвати примерзлого каменя від землі, зрозпачено лаявся: «О клята земля! Тут прив'язують камені й одв'язують псів!»

Митрополит випростував штивну руку з теплих хутр, хрестився часто й уривчасто. Його лякала й гнівила несхожість цього київського храму на церкви візантійські. Не було в ньому простоти й суворості, заповіданої християнським богом, поганські буйнощі криком кричали з отих покрівель, з рожевості опоясані й стін, щось приховано-поганське, зневажливе до ро-мейського бога було й у двох камінних баштах, поставлених поперед храмом, схожих на обрубані стовбури старезних дубів; ці башти, що мали слугувати для входу в храм князя і князівської родини, особливо дратували митрополита, нічого схожого ніколи не бачив він у себе в Візантії, жоден ромейський будівничий не наважився б поставити коло церкви таке неподобство; це сприймалося мов виклик храмові, башти були ніби суперники поряд з церквою, їхня зневажлива незалежність від святині підкреслювалася ще й тим, що переходи від них до опасані зроблено було не з каменю, а з дерева.

— Чому й навіщо? —  гнівно поспитав Феопемпт чи то  будівничих, чи то навіть самого князя, хоч Ярослав теж, здається, не міг збагнути доцільності дерев'яних переходів, бо ж чоловік у його становищі мав завжди прагнути до речей тривалих, всіляко уникаючи всього тимчасового.

— Поясни, —  звелів князь Сивоокові.

— Бо неоднаковість ваги, —  сказав той. — Сам, князю, бачиш: церква набагато важча за вежі.

— То й що? Сивоок посміхнувся нетямковитості княжій.

— Ось тобі, для прикладу, княже. Постав на льоду двох чоловіків — важкого, як твій боярин Ситник, і легкого, як отрок Пантелій, і з'єднай їх міцною дерев'яною колодкою. Важкий проломить лід і стане тонути, а за собою потягне й легкого, бо той скутий з ним колодкою. А заміни колодку чимось гнучким, як ремінь або вірьовка, або ж постав поміж них щось крихке, нетривке, щоб могло поламатися чи порватися. Тоді Ситник твій утоне, а Пантелій стоятиме на льоду.

— Не чіпай боярина,— муркнув князь.  — Мовлю для прикладу, сказав уже. Так само й з будівлями. Через свою неоднакову важкість по-різному вдавлюються вони в землю. Тому не слід поєднувати наміцно будівель легких і важких, бо розруйнуються між ними покрепи, водночас пошкоджуючи й самі будівлі. Треба виждати довший час, поки ввійдуть кожна по своїй вазі в землю, тоді можна й поєднати їх навічно. Поки що ж обмежимося дерев'яними сув'язями. Чи збагнув, княже?

— Митрополитові поясни, — кивнув Ярослав у бік Феопемп-та, але той так закоцюб на морозі, що вже й перехреститися не міг.

Але відтанув він у княжих палатах, коли мова зайшла про порядок і чин внутрішнього здоблення храму святої Софії.

Був у своїй стихії. Стояла за ним тисячолітня церква з її догматами, з пророками, патріархами, апостолами, мучениками — і в цьому старечому, знищеному тілі породжувалися незборимі сили; митрополит нагадував тепер своєю скостенілістю всі оті зображення святих у візантійських храмах, де все видається закам'янілим: і постаті, і одяг на них, і навіть небесні хмари над ними. Митрополит розумів, що головну битву, заради якої послано його сюди з Константинополя, ним програно, необачно він пішов тоді на поступки, і ось стоїть посеред Києва мало не поганський храм у своїй співучій многоглавості, але ще лишалося головне, була ще середина церкви, житло боже, за яке Феопемпт готовий був хоч і кістьми лягти, як робили те впродовж віків мученики. Бо що таке церква? Церква  —  це небо на землі, місце, де отець небесний обитає й рухається. Передречена пророками, заснована патріархами, прикрашена апостолами, зміцнена мучениками, —  бог серед неї, вона не похитнеться.

Від тепла в княжій горниці сині щоки митрополитові побуз-ковіли, чорно зблискували очі посеред зжовклого заросту, зло-вісно шурхотіла парча фелонії від щонайменшого поруху Феопемптового, хоч митрополит і намагався зберігати закам'янілу непорушність, щоб підкреслити свою непоступливість душевну. Сидів навпроти князя, мов воскреслий мрець, і Ярослав думав дратівливо: «Чого йому треба?»

Хіба міг цей старий, далекий від життя чоловік, глухий до мови великого народу, між який його вкинуто волею константинопольського патріарха, а чи й самого імператора, —  хіба міг він збагнути звивистість шляхів державної мудрості? Коли йдеться про храм Софії, митрополит знає тільки канонічний гімн, який добре відомий і князеві: «Вона є дихання і чисте узливання слави вседержителя. Вона відблиск вічного світла. Вона прекрасніша за сонце і вища сонму зірок, в порівнянні зі світлом вона ясніша, бо світло змінюється, а премудрості не перевищує злоба. Бог нікого не любить, окрім того, хто живе з мудрістю».

А чи знає митрополит, що' таке мудрість? І хто знає? Ось, щоб утвердитися на столі київськім, довелося йому, Ярославу, піти на поступки ромеям, прийняти не тільки митрополита в Києві, не тільки його священиків, а й пустити їх у церкви, ввести відправи на грецькій мові, якої ніхто з простих людей не розумів, і вийшло так, що в Києві лунала в церквах мова грецька, в землях подальших — руська. Ромеям гадалося, що князь Ярослав назавжди пристав до думки, що всі богослужебні книги писано спервовіку тільки грецькою мовою і що так воно має бути повсюди й вічно, а князь тим часом гаразд відав, що нічия мова не може привласнювати собі ніяких істин, бо ж і священні книги — хіба не були писані мовою гебрайською, а потім за часів Константина Великого перекладені на латину, по-грецьки ж у Візантії зазвучали тільки після Іраклія, а в Болгарії при царі Симеоні заговорив християнський бог і по-болгарськи, сам Симеон і його екзарх Іоанн перекладали священні книги на рідну мову, таку близьку до мови руської; відав вельми добре Ярослав і те, що пресвітер Ларивон у Берестах вже давно почав збирати людей тямущих, щоб переписати на руський грецькі священні книги, не чинив йому опору в тому, мав намір згодом взяти ту справу під своє покровительство, але то згодом.

Поки що мав щосили вдавати дружбу й поступливість перед ромеями. Передчував наближення змін і послаблень у Візантії, але ще не міг відверто виступити проти найгрізнішого ворога. Той, хто зробив один крок, повинен зробити й другий. Хай митрополиту видається, ніби все йде як слід, ніби ромеський дух щодалі більше запановує на Русі; він, Ярослав, знає своє, він іде до свого повільно, обережно, але вперто й упевнено. Певність сил уміють зберегти люди, що досконало зрослися зі своїм питомим середовищем, глибоко переконані в його високих вартостях. Вони не потребують грати будь-чиєї ролі, жоден зовнішній примус не штовхає їх до того. Вони лишаються собою навіть у поступливості. І якщо Ярослав допустив на якийсь час ромеїв до Києва, то всіляко противився він розповсюдженню їхнього впливу на інші городи, якщо слідом за своїм отцем часом жорстоко боровся з богами старими заради бога нового, то водночас пам'ятав і про необхідність збереження давніх звичаїв, бо жоден мудрий владця не повинен прагнути до викорінення всіх місцевих звичаїв, відзнак і схильностей: адже вони панують над людьми дужче, аніж наймогутніша влада.

Мабуть, ніхто не розумів князя. Дивувалися, що пустив він ромеїв до Києва, нікого, здається, не захоплював намір Ярославів перетворити Київ на Костантинополь новий. Чужий бог, чужі слова посеред безмежного моря співучої рідної мови — навіщо воно?

Навіть на печатях Ярославових, де стояли колись, ще з Новгорода, слова руські, тепер писано по-грецьки: «Господи, поможи рабу твоєму Георгію-архонту». Вже й не князь — архонті Чом-бо так?

Потягли від греків на Русь безглузду одіж: хламиди, лори, гранаци. Везли паволоки, влаттії, фофудії, за шматок тканини гинуло іноді десятки людей, поки довозили її до Києва. А нащо? Вся та одіж виникла в теплих краях, не годилася для морозів і холоднечі руської, але вподобали князі чомусь її — може, любо було їхньому серцю все те, що йшло від могуття ромейських імператорів? Може, сподівалися з уборами перейняти й велич? А може, вичитав про все те князь Ярослав у книгах? Бо страшне суєслів'я, завжди знайдуться велеречиві вмільці переконати і найгордішу вию непомітно змусять зігнутися в поклоні перед чужим.

Так, певно, думали про Ярослава, та не так він думав сам про себе. Знав, що. ніхто не поможе, не вірив нікому, замкнувся в своїй упертості навіть перед найближчими, бо життя навчило його, що всі люди зрештою — вороги поміж собою. Ніколи не забував першої своєї ночі з княгинею Іриною, пам'яталася йому і Шуйця, міг би перелічити отак сотні, здавалося б, людей найближчих, але була завжди межа, за яку ступити не вдавалося, розокремленості людської несила було подолати навіть у взаєминах чоловіка з жінкою, він змирився з цим і тепер діяв, тільки покладаючись на власні сили і на власний розсуд. Ніхто ніколи не повинен знати, що скаже князь завтра, яке слово буде мовлене ним після вже сказаного.

Ярослав дивився на митрополита, тішила його осляча впертість Феопемптова, сміявся в душі над тим, як обдурив ромея при закладанні церкви, пообіцявши йому не втручатися в здоблення внутрішні, розкошував у передчутті нової поразки цього старого, чужого, власне геть непотрібного в цій землі чоловіка.

Покликано було всіх майстрів і художників, принесли вони грецькі книги й звойці, на яких показано було, як здоблено ту та іншу церкву в Візантії, всі стояли попід стінами, сиділи тільки князь та митрополит, говорити вільно було теж лиш князеві та митрополитові, так ніби подальша доля собору залежала не від уміння й рук отих мовчазних людей, що підпирали плечима стіни, а від мовлених наставлень і вирішень двох чоловіків у дорогому одягові.

Митрополит наставляв на князя свій вузький, мов риб'яча кістка, ніс, говорив швидко, давився словами, захлипувався, йому залежало передовсім на тому, щоб вибалакатися; з тупою впертістю фанатика, якого довгі роки відучувано думати, бурмотів Феопемпт знов про патріарха Фотія, про його настановлення й веління, в набридливому посиланні на церковні авторитети відчувалася не так упертість митрополитова, як розгубленість; він не знав, як заповнити величезний внутрішній простір собору, його лякала незвичність і багатоманітність церкви зсередини так само, як і зокола, зготовлений до розписування звичайного храму, де все скупчується в серединній наві, візантієць погано уявляв тепер, як достосувати канонічні картини з історії Христа до отих численних притворів, до переходів, до неприродної, майже містичної рухомості внутрішнього простору спорудженої несамовитими будівничими київської церкви; водночас він не хотів поступатися бодай клаптем вільного місця, лякаючись, що непокірливий Сивоок відразу скористається з того, щоб вималювати там щось поганське.

— Церкві потрібні покірливі,— бурмотів митрополит, — покірливі, покірливі...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2