Павло Загребельний - Диво (сторінка 90)

Та й хіба тільки це знав Пантелій? Читав ще він старовинні книги, де пояснювалося, скажімо, що стихіями керують і повелівають особливі духи: е духи хмар, імли, осені, весни, літа, ночі, світла, дня. Походження дощу пояснювалося тим, що ангели збирають морську воду завдяки трубам, які сховано в хмарах, а вже з тих труб вода виливається на землю. Від шуму ж, який походить при накачуванні води, буває грім. Так само пояснювався рух сонця по небі: його качали триста приставлених на те ангелів.

Знав також Пантелій про небесні сфери і про те, що сонце увосьмеро менше за землю, завдяки чому й вміщаються всі його Промені на земній поверхні; і про те, що існує десь за великим океаном ще одна земля необітована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив його колись тільки Ной на своєму ковчегу, тепер туди лиш по смерті можуть добратися праведні душі, бо там розташовано на східній стороні рай, з якого виливаються чотири ріки, що проходять попід землею і .течуть уже тут у вигляді Гангу, Нілу, Тигру і Євфрату.

Пантелій набирався знань так, як учив Василь Великий:

«Присвятивши себе вивченню письмен зовнішніх, згодом уже починаємо слухати священні й таємні уроки і, мовби звикнувши бачити сонце на воді, звернемо, нарешті, погляди на саме світло. Якщо між ученням є якась взаємна спорідненість, то пізнання їх буде для нас доречним. Якщо ж немає сеї спорідненості, то слід вивчати різність учень, зіставляючи їх між собою, що допоможе ствердженню вчення ліпшого... Запозичимо в них ті місця, де вони вихваляли доброчннство й засуджували порок. Бо як для декого насолода квітами обмежується пахощами й строкатістю барв, а бджоли збирають з них ще й мед, так і тут: хто ганяється не за самою солодкістю й приємністю творів, той може з них запастися в душі деякою користю».

Ярослав дивився на Пантелія завжди з приємністю і радощами. Отрок був для князя мовби річ, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак, якого він одірвав од старого поганського світу, розокремив його з могутнім представником світу минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби навіть цей Пантелій був один на цілу Руську землю, то й то неабияка гордість для володаря, коли подумати, що десь королі дбають лиш за те, щоб підвладні не крали в них на пасовиськах коней, або ж воліють замінювати пишними шатами мудрість власну, а вже про мудрість підданих, то й у гадці не мають.

Але твердо впевнений був князь також у тому, що совається неспокійно перед ним отрок Пантелій не через холодний зимовий вітер з Дніпра, що пробився крізь благі стіни і крізь віконечка (княгиня Ольга полюбляла поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим їде до Києва, тому в палаці було безліч віконечок, повернених у бік Дніпра; палац не подобався Ярославові через свою незатишність, князь уже вирішив ставити собі новий палац, як тільки все буде завершено на спорудженні Софії), — душевне сум'яття від надміру знань порушувало Пан-телієве тіло перед князем, зверх тої мудрості, яку юнак всотав у себе з книг, потрібна була ще мудрість інша — нею ж міг володіти лиш він, Ярослав. То була мудрість повчань, настанов і велінь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не інак.

— День минув.— Ярослав глянув у тьмяне віконечко, побачив за ним ніч, відчув з того боку холодні удари дніпровського вітру. Не повертаючись до Пантелія, звелів: — Прочитай-но про день учорашній.

Пантелій дістав з-поміж двох дерев'яних дощок цупкий лист пергамену, скоромовкою прочитав: «Нехай нікому не видається дивним, якщо напишемо щось пам'яті гідне про суд Ярославів. Князь же судить щотижня вранці на торгу, визначає кари, уроки вірникам і поплати осьменникам при мощенні мостів у Києві.

За щонайменші переступи князь Ярослав уводить нові та нові віри, щоб збільшити лад у державі, а княжій казні додати прибутку. В народі ж про це мовиться: «Рука руку чуха, а обидві сверблять».

Поминаємо багато речей, про які у властивому місці можна буде згадати, і опишемо скромними словами церкву святої Софії, поставлену Сивооком і Гюргієм іверійцем, бо церква вже стоїть і жде украсу серединного. Як то сказано: «Лоб свербить, та кланятися нікому». Вельми дивується весь люд церкві небаченій, але допоки князь не побув коло Софії з митрополитом Феопемптом, боярами, воєводами, священиками і челяддю, поки не мовив: «Так тому бути», то ніхто ніби й не помічав церкви великої посеред Києва, так наче зродилася вона лиш після князевих слів. О світе тривожний і лихий! Чом-то так діється повсюди й завжди? Чоловіка простого ніхто не слухає, хоч би він віщав істини великі, навіть діла його щонайбільше змаловажу-ють, коли ж людина посідає високе становище, то навіть мовлені нею глупства стають історичними».

— Що понаписував?  —  невдоволено буркнув князь. — Навіщо то все?

— Все  — правда. — Пантелій говорив тихо, не знати, чи зля« кався, чи хотів приховати глумління в голосі.

— Потрібна не правда, а віра. — Ярослав, покульгуючи важко, пройшов од вікна, сів на лавку навпроти Пантелія, так що тепер і його обличчя попало в смугу хисткого світла. — Віра ж не потребує докладностей, обмежується суттю. Не пиши слів усіх — і так зрозуміють. При писанні дорожи часом, надто ж — пергаменом, бо купований аж у Константинополі.

— Хоч пергамен купований, зате письмо домашнє, — не стерпів отрок, і тепер уже зрозумілим стало, що не до кінця вдалося князеві відірвати хлопця від того зарослого бородою деревлян-ського мудреця, встиг той передати отроку своєї впертості. Але Ярослав теж належав до терплячих і впертих: раз почавши якесь діло, вже не відступався.

— Писати треба, — мовби нічого й не помітивши, казав князь приязно,— тільки про велике, опускаючи другорядне. Прагнути треба до ретельності в викладі подій, як то роблено колись у каролінгських пергаменах, яких ти не читав через свою темність, але які дам тобі хоч поглянути. Ромейські хроністи з сухим переліком років і діл неважних для тебе не взірець. Були в них і життєписні, яких пробуєш наслідувати, але відзначалися вони тільки пишним багатослів'ям і не мали сили в мислях. Не впадай у спокусу наголошувати на неладах і похибках. Недоліки великого чоловіка так само повчальні можуть бути, як і досягнення» але важать тільки останні, перві ж слід пускати. В непам'ять, щоб не стали вони колись виправданням для правителів ледачих і нездарних. Не уподібнюйся візантійському історику Прокопію, який удень писав про високі дії свого хлібодавця імператора Юстініана, а вночі, замкнувшись у келії, тихцем списував до потаємних зшитків плітки й паскудства про придворних і саму імператорську родину.

Пантелій мовчав. Совався на лавці, хитрощами деревлян-ськими зблискували його світлі очі, ось так часто важко бував зазирнути людині в притаєність лісових гущавин, зелених шумів, широколистих папоротей.

А другого дня вже в новій церкві, стоячи поперед великого почту поряд із митрополитом, знов пригадав Ярослав собі Пантелія, бо, кидаючи погляд через ліве плече, бачив важку Сиво-окову постать, відчував, що той жде вирішення справедливого й мудрого так само, як отрок уночі ждав, коли перестане князь повчати його і відпустить, щоб списав він події нового дня, вставляючи поміж них свої вперті розумування. Вперті, вперті довкола! Можіг, так і треба? Може, й князеві слід запозичувати в них упертості? Може, князь так само повинен бути схожий на новою землю, як цей великий умілець Сивоок: погляд з-під брів, бчі мов із туманів сивих, у незвіданій таємничості глибин.

Щоб задобрити князя, а може, щоб швидше покінчити з перемовами на морозі, в цій невисхлій, непривітній і страшній у своїй голості церкві митрополит передовсім повів мову про зображення в храмі його ктитора, тобто засновника. На західній стіні мав бути сам Ярослав, який у супроводі Богородиці подав будований храм Христосові, а на бокових стінах — зображення всієї родини княжої: з одного боку сини, з другого — дочки з княгинею Іриною на чолі.

Місця було для того задосить, мовби будівничі заздалегідь дбали саме за прославлення ктитора-князя: під хорами над західною потрійною аркою якраз навпроти вівтаря.

— Хто ж то зробить? —  поцікавився князь, озираючись на Сивоока, бо сподівався, що саме він мав би взятися за таке почесне діло.

Однак Сивоок мовчки відступився трохи назад і випустив з-за себе Міщила. Міщило розгорнув перед Ярославом довгий звоєць пергамену, шанобливо схилився перед князем, став щось довго й нудно пояснювати, власне, й не пояснював, а велемовно виповідав хвалу князеві, не забуваючи й про себе, показував, як І де кластиме яку мозаїку, звертав увагу на важливість уміти добрати властивих барв для княжого одягу, для щонайдрібніших речей. Ярослав мимоволі подумав, що чим менше має людина таланту, тим поважніше ставиться вона до самого явища Іворення, до своєї праці, хоч там іноді мистецтва може й не бути. Йому кортіло поспитати, чому ж усе-таки не Сивоок береться зображувати княжу родину і його самого, але стримувався, 3 художниками ніколи не знаєш, як ліпше повестися.

 Вони завжди лишаються загадковими для володаря. Стають поміж владою і народом мовби самочинно,— а чи визначені до того вищою силою? Власне, й народ для князя — що таке? Князь завжди знає не весь народ, а лиш ту частину, до якої належить сам. Решта — або ж вороги, або просто темна юрба, не варта уваги. Навіть усі ситники, які висовуються з-над юрби в прислужники, зрештою не що інше, як примітивні попихачі, яких можна цінувати за вірність, але трактувати слід просто як звичайних слухняних псів. Однак жоден художник, навіть нездарний, не потерпить такого поводження.

— Гаразд, робіть як знаєте, втручатися не буду, —  відмахнувся князь од Міщила, готовий пристати на всі домагання митрополита, аби лиш не мати справи з усіма митцями отут, на велелюдді, серед нездобленого храму, який важко було собі! уявити в прийшлій красі, в розблиску, схожому на сяяння прикрас і коштовностей на шатах у митрополита, єпископів, бояр, наповнений тисячами молільників, у кадильному диму, тихому палахкотінні свічок, в багатоголоссі співу й молитов.

Митрополит, ледь ворушачи зсинілими від холоду губами, майже вмираючий, шамкотів щось коло Ярослава. Нагадував про літургійний календар, про праведників, на яких тримається церква, про вимогу узгодити розписи стін церкви з богослужінням, для чого з євангельських подій слід вибрати лиш ті, що відбиті в найбільших церковних святах Візантії, свят же таких дванадцять: благовіщення, різдво, сретення, хрещення, Преображення, воскресіння Лазаря, вхід в Єрусалим, розп'яття, сошестя в пекло, вознесіння, сошестя святого духа, успения.

Князь поглянув тепер уже через праве плече, де сподівався нагледіти пресвітера Ларивона. Той височів над священиками так само, як Сивоок — над митцями, одягнений був у довге темне хутро, на голові теж мав просту хутряну шапку, знов про його священицький сан нагадувала лиш коштовна панагія, кинута поверх корзна; Ларивон ухопив князів погляд, покрутив заперечливо головою — мовляв, не погоджуйся з ромеєм.

— Щось має нам сказати пресвітер Ларивон, — князь намагався виказати належну поштивість до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тоді нагадав про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден вислухати пресвітера, коли ж не захоче, то хай воно так і буде. Митрополит кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грімкий бас Ларивонів, тільки око йому сіпалося, мабуть, від того, як немилосердно калічив пресвітер грецькі слова. Але оте сіпання ока було передвісником вибуху. Так поблимує ледь помітний вогник під купою сухого хмизу перед тим, як зненацька спалахне високим полум'ям і вмить пойме весь хмиз. Здавалося б, пресвітер говорив цілком доречно. Про те, що київський люд ще не призвичаївся до нових свят, ще не обійняв їх усіх ні розумом, ні серцем в усій належній складності й суті, тож не слід переобтяжувати розписи головної церкви багатоманітністю, ліпше буде спростити їх, скажімо, до трьох основних, взявши тему голгофськоі жертви, євхаристії й воскресіння для головної нави, а всі бокові приділи надати окремим святим, для прикладу, апостолам Петру і Павлу, як проповідникам християнського вчення, святому Георгію, що його ім'я прибрав собі князь Ярослав, рідним Богородиці Іоакиму й Анні, бо все, що пов'язано з родиною, для руських людей близьке й доступне. Якщо присвятити один при-діл Георгію — покровителю ратного люду, — то інший слід тоді віддати архангелу Михаїлу, що, взятий ще князем Володимиром на своє знамено, сприймається русичами як захисник у боротьбі з силами супротивними. Та й по духові своєму цей князь ангелів близький своїм благородством серцеві руському, бо це ж архангел Михаїл боровся з дияволом ради тіла Мойсеевого, ізполчився на персидського царя, захищаючи волю людську, виявив покровительство єврейському народу, відвернув осла Ва-лаамового від погибельної путі, оголив меч перед Ісусом Наві-ном, повеліваючи йому цим прикладом помогти проти ворогів, знищив у одну ніч сто вісімдесят тисяч ассірійських воїнів, переніс понад землею пророка Аввакума, щоб той годував пророка Даниїла, який обрітався в рові лев'ячім...

І ось тут митрополит не витримав. І невідомо, чим споводо-вана була його лють: адже Ларивон називав тільки візантійських святих, опріч того, хотів, щоб церкву розписано не в самій тільки головній наві, а й у решті приділів, бо й що б то за святиня з голими стінами! Ще не було мови про намір Сивооків, на відміну від усіх візантійських храмів, розписати Софію ще й зокола всю фресками, але чи то Феопемпт уже знав про це, чи здогадувався, чи вкралася в його старечу голову підозра, що недарма пресвітер так ретельно хоче заповнити весь серединний простір храму малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовні й перетворили чисту й строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище, доповнюючи ще й барвами поганські буйнощі незліченних бань під золотими покрівлями.

— Не буде того! — вигукнув зненацька митрополит і спробував тупнути ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблі члени погано підкорялися; нога митрополитові лиш сіпнулася ледь-ледь, заколихавши на ньому негнучкі лискучі шати. — Не допущу поганства в християнський храм! Негоже чиниш, князю, розводячи поганство! Відомо нам, звідки все йде. Годуєш у печері відступника. Нечисті наміри. Прокляне господь, князю!

Не звертався до пресвітера, мовби того й не було поруч, говорив тільки до князя, відразу кинувся звинувачувати, виявляв свою обізнаність, стверджував припущення, що поставлений тут ромеями для вивідництва. Ярослава обіймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутніми своєї погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно:

— Святий отче, не вимагай аж надто від мого народу. Народ і так пішов на великі пожертви. Забрали в нього віру батьківську й дідівську, оголили душу. Нового бога він приймає добровільно чи з примусу, свят ваших ромейських ще не збагнув, може, й не вподобає їх ніколи так само, як ти ніколи не звикнеш до наших снігів і морозів. Пресвітер Ларивон, здається мені, мовить до діла.

— Не віддам господа нашого в руки поганинам! — уперто пробурмотів митрополит.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2