Павло Загребельний - Диво (сторінка 91)

— Знай, святий отче, також і те, —  підійшов упритул до нього Ярослав, щоб ніхто більше не чув його слів, — що коли вже народ наш і змушений до пожертв та поступок, то князь на поступки не піде! А тепер прошу ласкаво до саней, звелю тебе відвезти до твоїх палат, бо замерзнеш від нашого холоду, а я не хочу брати гріха собі на душу!

Це сказавши, князь пішов з собору. Не дбав за те, чи йде за ним митрополит, чи ні. Заведено ж було так і в Константинополі, що владика земний виходив з собору поперед сановника церковного, навіть до вівтаря імператора вводив патріарх, тримаючись позаду.

Феопемпт, бгаючи посинілі губи, пошелестів безсило за князем.

Того дня Ярослав не приймав нікого. Бачився з дітьми, обідав з усією родиною, не допустивши на трапезу нікого стороннього, потім перейшов на половину до княгині, вдаючи зацікавленість, розглядав її нові заморські вбрання, привезені з Візантії, з Германії, від франків і від варягів. З'явилося відчуття, що старіє, лякався, що не забачить довершеної церкви святої Софії — головної справи свого життя, а чим зарадити — не відав, Простіше було в битві з ворогом, порядкувати в державі, попри всі труднощі й складність, теж знав, як, вивчаючи з книг досвід багатьох своїх попередників великих і незначних і набираючись досвіду в житті, умів приборкати дикого звіра і придушити повстання щонайбуйніших забіяк, відав безліч способів, щоб подати простакам понятливість, а ось тепер розгубився, неспроможний обійняти умови всього огрому прийдешнього творення в соборі. Та й хто б не розгубився? Хіба ж ті самі ромеї, хоч держава їхня налічує вже кількасот літ і зароджувалася під знаменням бога, позиченого ними в палестинських пастухів-голодранців, —  хіба вони сприйняли відразу все і все збагнули? Скільки жили — стільки й гризлися поміж собою то за те, то за інше. Дійшли й до того, що нищили всі зображення Христа, Марії, ангелів, апостолів, патріархів, імператорів. Навіть у імператорському палаці, будованому при Константин! й Юстініані, виколупувано всі мозаїки. Може, й тримається тепер митрополит Феопемпт за ту будовану й освячену патріархом Фотієм церкву Феотокос Фарос через те, що була вона першою значною церквою, спорудженою після каламутних часів іконоборства?

От чому маємо спокутувати чиїсь сум'яття й дурощі, повторю-іи зроблене вже давно і не на покрепу душ народу нашого, а для зміцнення розхитаної віри самих ромеїв? Уночі покликав Ситника. Той теж постарів помітно за ці фоки, ще потовстішав, пітнів так само рясно й невтримно, але вже збагнув нарешті, що не личить на його становищі зайва метушливість, тому пошив собі за ромейським взірцем охабень  довгими, до самої землі, рукавами, які перекидав через плечі й засував за пояс, а руки простромлював у прорізи під рукава, мов городнє опудало; незграбний, нездарний, хто не знав, то взяв би його за першого неробу в державі, глянувши на оті заткнуті за пояс довжелезні рукави, але Ярослав і далі вірив  у Ситника, не обманув той князя ще жодного разу-, виконував усі веління швидко, точно, головне ж — без зайвого розголосу, І.-що в державних справах іноді має вагу першорядну.

 — Що, той святий у печерці живий? — спитав князь свого нічного боярина.

Ситник не збагнув сенсу княжого запитання, мерщій відмовив:

— Живий, князю! За велінням твоїм...

— Стривай, — махнув Ярослав рукою, —  не просив тебе нагадувати мої веління. Питаю тебе: чом досі живий?

— Чом живий? — Ситник вмить розгубився, стало йому жарко, вже вчував княжий гнів, тільки ніяк не міг вгадати, звідки він нахлине.— Ну... живучий дідок. Такий жвавий, як рак на греблі.

Боярин хрипко засміявся, щоб приховати бодай сміхом свою розгубленість, але Ярослав не схильний був сьогодні до веселощів.

— Раз питаю, —  сказав суворо, —  то не треба мені пояснень.

— Але ж, князю...

— Кажу, чом живий? — вперто повторив Ярослав. — Не подобається твоя нетямущість, Ситнику. Якби вмер чоловік, а я питав, чому він умер, тоді б мені й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто винен у цьому.

— Ага, так, — слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: «Та ти ж, князю, винен, що він живий! Ти ж велів носити йому дичину з княжого столу, й напої в срібних пугарах, і хутра для теплоти...»

— Ав печерці хай пресвітер Ларивон молиться,— мовби про справу вже давно вирішену, казав далі Ярослав,— передай йому від мене...

Все-таки Ситник, видно, старішав швидше за князя: став думати тугіше. Ще тільки розмірковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач, уже й забув про того, вже він для нього й не існує, вже дбає володар чомусь за печерку, прагне як-швидше задомовити її кимось.

— В Ларивона вже своя печерка є,— несміливо сказав Ситник.

— Печерка? — Ярослав пройшовся по горниці, спинився перед поставцем з товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист.— Яка печерка? Що він там у ній робить?

— Молиться з Лукою Жидятою. Лука там і зберігається, а пресвітер ходить до нього, і в два голоси виспівують молитви.

— Що ж співають?

— Господи милосердний, прийми з землі цієї молитву на мові землі нашої... Отаке щось виспівують... А в обох — баси вельми знакомиті...

— Не питаю про баси. Лука той — що за один?

— Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали в полон, і там протримали кільканадцять літ, і схиляли до віри жидівської своєї, і на свою мову перевертали. Скуштував він чужини, і як прибіг до своїх, то тепер ні про віщо чуже чути не може. І християнську віру визнає тільки мовою нашою, а не грецькою. Ларивон його ховає від митрополита і від ромеїв. У печерці.

— Чому не сказав мені?

— Не питав, князю.

— Знаєш добре, що й про непитане маєш казати.

— Знаю, але пресвітера обминав ти у своїх підозрах.

— Обминаю й нині. Передай, хай привезе до мене того Луку завтра вночі потаємно. А печерку одну хай засипле. Досить йому для молитви й одної.

— Ага, так.

Було єдине сховище для Луки Жидяти в Києві, де б про нього не зміг довідатися митрополит: княжий палац. Ярослав уже віддав одну кімнатку для Пантелія й ще для двох писців; жили при палаці священики, ченці, свічкогаси, кантори, які ублажали слух князя й княгині солодким церковним співом, повно було придворних, ключників, замочників, стольників, чашників, опальників, мешкав Бурмака, ставав затісний уже Великий палац, будований ще при княгині Ользі, однак наступної ночі привезено було туди ще одного мешканця, увійшов він, закутаний у стареньке, подерте хутро, до сіней разом з пресвітером Ларивоном, разом піднялися вони в сіни верхні, пройшли в супроводі Ситника до горниці князя Ярослава; довго, зачинившись там, про щось бесідували, а вдосвіта князь разом із пресвітером спустився до церкви на молитву, а Лука Жидята, яснобородий, окоренкуватий чоловік з міцними руками і якоюсь особливою чіпкістю в погляді, опинився в кімнатці отрока Пантелія, шукав у того іконки або хрестика, щоб помолитися по-своєму, але в Пантелія такого майна не водилося; хлопець, лукаво позираючи на свого нового співмешканця, сказав, що він приставлений до князя не для молитов, а для життєписання; Жидята обізвав отрока дурнем і варваром, хотів зопалу побити його, але пожалів, пообіцяв навернути його поганську душу до християнської С віри, на що Пантелій почмихав собі під ніс тихенько, щоб не ; дратувати міцнорукого дядька, і розповів Луці про святого | чоловіка, який зібрав у собі всю мудрість Деревлянської землі.

— Вбито твого навчителя, — жорстоко сказав Лука, який Після багатьох років, проведених у степовиків-хозарів, не вмів -Вриховувати від людини вістей ні гарних, ні лихих. Пантелій не повірив.

— Брешеш! — гукнув Жидяті. — Сам князь ходив до нього на бесіди. Посилав йому в срібному посуді харч і питво! Беріг його! Князь наш мудрий — не самі книги любить, а й людей, що дорожчі за сотні книг!

— Князь його годував, то князь і вбив, —  спокійно мовив Лука.

— За віщо ж?

— Чи не однаково? Так треба.

— Не може того бути, — прошепотів Пантелій, — не вірю я тобі! Сам збігаю на Берести!

А через день вернувся до Києва, сів за виданий йому Ситником лист пергамену, заливаючись слізьми, написав чорним атраментом, настояним на дубовій корі, жолудях і чорному залізі: “Князь-бо Ярослав муж богобоязливий і до книжної премудрості вельми охоч. Велика-бо буває користь від учення книжного; книгами значимо й осягаємо путі до покаяння, обрітаємо мудрість і воздержания від словес пустих; це ріки, що напувають всесвіт, це витоки мудрості; книгам не знайти глибини, ними втішаємося в печалях, вони ж і від гріхів та переступів нас стримують». Збоку, навкіс, дрібними буковицями вивів: «Ох, сльози мої, сльози гіркії!»

Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:

— Віддай телятину!

Пантелій подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати боярину потрібну поштивість, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замість уклякнути перед всемогутнім боярином, якось мовби совався всіма членами врізнобіч, хитрий посміх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в іншому, розбігані очі ховали в собі лукавство. Ситник не міг стерпіти такої невловимості в чоловікові, гримав на Пантелія:

— Дивись мені в очі!

Але ж невловимість була в строковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого Йбярина.

— Слизький ти, хлопче, —  грозився Ситник, —  але від мене ще ніхто не втікав!

І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.

— Ага, — мовив зловісно. — А це що? І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.

— Не вмістилося все, —  забігав очима Пантелій.

— Так, — Ситник замкнув харатью до дерев'яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок, — покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.

— Не знаю.

— Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш! — пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.

А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей — князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей, — оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?

— Що тобі, княгине? —  спитав і мерщій поправився: — Ірино...

Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.

— Ти сядь, — намагаючись бути ласкавим,  сказав  Ярослав, — сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж — княгиня.

Вона послухалась. Здерев'яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:

— Сама стерегла нашу доньку, їй ставало гірше й гірше — і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських — тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, а з надією, пливемо, пливемо...» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні... Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига... Я крикну|ла відчаєно і страшно... Але вже не змогла відігнати смерті від нашої дитини...

Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася 'лиш кілька місяців тому.

— Бог дав —  бог узяв,— зітхнув згодом.

— Вона вся палала  — і враз мов крига.— Ірина плакала, не ховаючи сліз од князя. —  А ти... Жорстокосердий... Таке кажеш...

— Діти до мене приходять тоді, коли можу звертатися до їхнього розуму, — сказав він, обіймаючи жону, — а душі їхні — в твоїх руках... Не втримала душі дитячої — плачу разом з тобою, моя укохана княгине і жоно... А що твердий —  держава того вимагає...

Вона мовчки посунулася, княжий стілець був досить широкий, щоб поміститися обом, так і сиділи вони довгий час, притиснуті одне до одного, мов молодята, вперше сиділи як люди, вбиті горем людським, а не вигаданим, може, й востаннє.

Потім князь допровадив княгиню до дверей, подав їй свічку, Ірина ступнула,в темний перехід, здавалося, що свічка безсила розсіяти важку'пітьму, а тільки б'є в очі княгині, блідо осяває її обличчя, однак хоч який кволий був вогник, а вирвав він зненацька з темнощів ще одне обличчя, бородате, залите потом страху й розгубленості, вмить стала видна ціла постать, безрадно приплюснута до стіни, потворна постать товстого чоловіка, позбавленого рук. Ірина скрикнула, випустила з рук свічку, похитнулася і, мабуть, упала б, якби Ярослав, вирвавшись за поріг, не підхопив жону під руки. Свічка згасла. Ситник, який, мов той сич, бачив у темряві й без світла, ніяк не міг виплутати з-під свого охабня рук, щоб стати в пригоді князеві й княгині. Ярослав од несподіваного розгублення теж не знав, що чинити далі, чомусь вирішив, що найголовніше — знайти свічку, відставляючи криву ногу, опустився на коліно, нишпорив по підлозі, свічки не знайшов, а натрапив на княгинині ноги, якось не думаючи, в засліпленні й розбентеженості, обхопив ті ноги, притиснувся до них обличчям, терся бородою, здається, навіть цілував ноги дружині, запалюючись більше й більше незвіданим почуттям до цієї жінки, яка дарувала йому втіхи і дітей, дітей і втіхи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2