Диво - Павло Загребельний (сторінка 92)

Ситник нарешті простромив крізь прорізи охабня свої коротенькі руки, метнувся до горниці, вхопив нову свічку, мерщій поніс її до князя і княгині, непрошений і незваний, таємне ставало явним. Ярослав засоромлено підводився, поправляв свою покошлану бороду, княгиня дивилася на нього чи то з відданістю, чи то з погордою — не мав часу на вгадування, йому треба було без прогайки зробити щось таке, щоб зітерти, знищити, пустити в забуття оту мить його слабкості, коли безпорадно вклякав коло ніг своєї дружини і шукав тих ніг, щоб притулитися до них обличчям, він мав ось тут відразу показати свою несхитну вищість і бояринові, і самій княгині, бо за ним стояла ціла держава, велика держава з великими ділами; поправляючи покошлану бороду, Ярослав думав напружено й гарячкове, але надумати нічого й не встиг, його рука сама собою відірвалася від бороди й маєстатично пропливла коротку відстань до обличчя Ірини, і княгиня, ще, мабуть, теж цілком не усвідомивши значення і наслідків того жесту, слухняно зустріла устами ту руку, поцілунок був сухий, короткий, ледь помітний, але він був, цього вже стало задосить, щоб Ярославові одлягло від серця, він вирвав у Ситника свічку і повів княгиню до її покоїв, освітлюючи темні переходи.

Повернувся нескоро, але Ситник терпляче ждав на тому самому місці, де побачила його княгиня, розкрив був рот для виправдань, хотів просити в князя прощення за те, що не вберігся і все-таки попав перед очі княгині, але Ярослав зупинив його недбалим помахом руки, був просвітлений і добрий.

Боярин умів користатися з таких настроїв княжих, мерщій ускочив до палати, причинив щільно двері, сказав голосом стишено влазливим:

— Князю, не тим віриш, кому слід! Не тим! Ярослав поглянув на нього трохи здивовано, водночас і роздратовано.

— Мовив я не раз тобі, князю, — не вловивши зміни в настроєві можновладця, докірливо бубонів Ситник, — дивитися завжди слід, звідки чоловік прийшов і що він за чоловік... Ось Пантелій отрок... Звідки прийшов? З Дерев. З ким?

— Постривай, — утомлено сказав Ярослав, і в голосі в нього ще було повно доброти, —  не торохти. Казано ж тобі многожди:

для держави найперше важать здібності в чоловікові. Пантелій уміє письма, а ти  —  не здатен. То кого маю вибирати для справ дієписання?

— Слушно мовиш, князю великий, про здібності, — схилив голову боярин.— Але ж душа? Душа повинна бути чистою і відданою. Так? А коли в чоловіка душа — мов у дикого коня-тарпана: так і рветься, так і рветься? Тоді що? Тоді треба придивитися до чоловіка пильно, що він, звідки, як, чому?

— Набрид, — перепинив його князь. — Кажи, що там у Пан-гелія? Чого чіпляєшся до отрока?

— Пише не те! — випалив боярин.

— Звідки знаєш! Ти ж у письмі темний.

— Для князя все зроблю!

— Кажи до ладу!

— Не те пише! — знов гукнув Ситник. — Щодня приймаю в нього списані харатьї, він і запримітив, видати, що я в письмі не тямлю. І от пише, пише—та й писне, та й писне!

— Що ж?

— Супроти князя, відомо.

— Відомо тобі звідки, питаю?

— А я хитрий! Помітив, що на кожній харатьї слова пишуться в два стовпці, а в кожному стовпці — по двадцять і п'ять рядків, і устав однаковий, так воно ведеться, так того Пантелія пресвітером Ларивоном і навчено. Аж гульк! Дописує він поміж стовбцями ще щось, поза ті двадцять і п'ять рядків. Зайвина? Зайвина. І устав там дрібненький, мовби ховає в ньому отрок гріховні мислі. Щось там є, князю, щось бродить у строковій душі! Та й хіба лиш у строковій!

— Ну, от що, — сказав Ярослав, — ось я хотів просити тебе, та забув. Мабуть, прийдеш узавтра.

— А як же з Пантелієм?

— Князь хто — ти чи я? — тихо спитав Ярослав, і обличчя йому стало набрякати гнівом.

— Ти, князю, ти, а я раб твій відданий, — Ситник одступив до самого порога, — грішний я, але слабість маю до тебе, князю. Хочу як ліпше. Стараюся денно і нощно, хоч і тяжко. І з іноками, і з попами тяжко, і з колотниками, і з цими письменами, і з Софією та Сивооком. Не доведе до великого добра наука й письмо, але задля тебе, князю, все роблю... Маєток увесь свій оддав за книги... Придбав у гречинів книг декілька, вже маю... скриню цілу...

— В голові треба, а не в скрині, — похмуро всміхнувся Ярослав.

— Родину занедбав... Донечка в мене була, Величка... Вмерла від хворощів, а я з тобою тоді в поході був, не зміг порятувати...

— Ну, добре, добре. — Ярослав зніяковів. У всіх горе, всі перед смертю безсилі. Не знав князь, а Ситник не казав, що Величка не просто вмерла від мору, а збігла з дому ще тоді, як він одвіз малого Сивоока з наміром продати його комусь. Збігла і щезла. Ніколи не згадував боярин про доньку, а сьогодні підслухав розмову князя з княгинею, збагнув, що може пригодитися і смерть Велички. Ждати не довелось. Пригодилася.

— Я там приніс ту харатью. За дверима вона в мене, в скриньці, —заквапився Ситник, ловлячи зміну в настрої Ярослава. Не став ждати, що скаже князь, метнувся за двері, вніс скриньку, дістав пергамен, подав Ярославові.

Ярослав одразу побачив оту дописку про сльози. Здогадався, видно, чом дописав те отрок, але Ситникові не сказав, натомість уголос прочитав йому місце, де йшлося про книги. Боярин слухав збараніло.

— Збагнув? — спитав його по прочитанню князь. — Мудрість нам потрібна. І люди для мудрості — теж. Збагнув?

— Ага, так, — закліпав очима Ситник, хоч нічого не збагнув і не втямив, тільки обливався потом од страху перед князем і глибоко затамованим невдоволенням на нього за те, що надає перевагу якійсь там мудрості перед справами державної ваги, справами першорядними, зрівняти їх можна хіба що з наріжним каменем у будівлі. Вийми той камінь — завалиться вся будівля.

1966 РІК.

ЛІТО. КИЇВ

Луки твоїх брів можуть допровадити до шаленства... твой пружний живіт — мов арена для бою биків у Німі.

П. Пікассо

Поїхав—приїхав. А що змінилося? Київ так само вигрівався під лагідним сонцем, занурювався в зелені буйнощі своїх парків, скверів; гнали кудись у лихоманковому поспіху машини по його вулицях нових і старих, гули мости, мружилися до висвітленого літнього неба білі собори, — ніхто й ніщо не помічало відсутності Бориса Отави в цьому великому місті, не сталося ніяких змін за той час, поки він нидів у скляних канцеляріях | Заходу; щодня народжувалися діти, щодня в Палаці одружень (окрім вихідних) відбувалися урочисті шлюбні церемонії, щодня вмирала якась кількість мешканців — ось так і ми приходимо в світ і так відходимо непомітно й безслідно. Га? Непомітно й безслідно? Неправда! Він поїхав і приїхав, справді І: непомітно, без духових оркестрів і промов на пероні, без фоторепортерів, але невдовзі всі газети написали про наслідки його поїздки, про ту колотнечу, яку він зчинив на Рейні, обізвалися і живі свідки, знайшлися очевидці похмурих подій зими сорок другого року в Києві; виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордія Отави, а ще більш небайдужою була доля всього, що належалося їм, становило народну власність.

Може, вперше Борис Отава відчув потрібність свого фаху не лише для окремих аматорів старовини, а для всіх. Його запрошували до студентів, на заводи, в клуби, зустрічався він з міським активом, скрізь розпитували, цікавилися, приймали резолюції.

Та хоч Борис уперше опинився в центрі зацікавлень цілого Києва, це не приносило втіхи, якесь збентеження дедалі більше огортало його, він сам не знав, що з ним діється, пояснював це невдалою своєю місією на Рейн, бо, власне, нічого не добився, тільки поколошкав усіх тих оссендорферів, а потім поїхав собі додому, полишивши всі клопоти на долю посольських працівників, передовсім на отого симпатичного Валерія, якому теж осточортіли рейнська глина і балакучі чиновники, що вміють потопити в зливі слів будь-яку справу.

Ще не усвідомлював як слід свого стану й тоді, коли сідав у вагон московського поїзда, ще чіплявся думкою за якісь там невідкладні справи, які, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думці просто з вокзалу дзвонити до Міністерства закордонних справ, щоб довідатися, чи нема новин з Рейну; справді, побіг відразу до автомата, вкинув дві копійки, довго прицілювався пальцем у вічка над номерами, підсвідоме тицьнув у одне вічко, в друге, диск прокручувався туго, зі скрипом і рипом, лунали довгі гудки, довго й болісно відлунювалися в скронях у Бориса, нарешті з того боку обізвався голос, голос той був знайомий уже тисячу років, він існував для Отави вічно.

— Таю, —  майже пошепки сказав він, — Таю, це я приїхав.

— Справді? — насмішкувато спитала вона.

— Я стою на Київськім вокзалі.

— Очевидно, все-таки не на вокзалі, а на тротуарі.

Він не вловлював насмішкуватості в її голосі і в словах, може, вперше в житті так губився перед жінкою, якої, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кінці телефонної лінії.

— Я повинен тебе побачити, —  сказав Борис хрипко, —  ще сьогодні.

— Знов їдеш за кордон?

— Не в цьому справа. Я зрозумів... Але про це — не по телефону. Ми повинні неодмінно побачитися і неодмінно сьогодні...

— Я не люблю цього слова.

— Якого слова? — він розгубився.

— «Неодмінно». В ньому є щось неприємне. Принаймні для жінки. Може, для такої жінки, як я.— Тая, здається, не могла позбутися насмішкуватості, а може, просто хотіла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для неї час, коли тут ідеться про найважливіше для них обох?

— Таю, де ми побачимося? —  майже ультимативно спитав Борис. — Не пробуй відмовлятися. В мене дуже серйозні наміри. Ти навіть не можеш уявити, які серйозні. Отже: де?

— Ну... — вона завагалася, — вже коли ти так наполягаєш... об одинадцятій...

— Гаразд, —  мерщій згодився він.

— Ні, мабуть, не вийде, —  швидко змінила вона попереднє рішення, — давай о чотирнадцятій.

— О чотирнадцятій. Згода.

— Манеж знаєш?

— Так.

— Отам, між Манежем і Александровським садом, є зупинка. Не пам'ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксі...

— Знайду!

— Я ждатиму тебе там.

— Ні, це я ждатиму!

— Не смій, — сказала вона, — якщо ти прийдеш бодай за хвилину раніше...

— Я буду точно о чотирнадцятій...

— Тут до мене прийшли. — Трубка дзенькнула в невідомій далечі, Борис ніяково посміхався до своєї занімілої раптово трубки.

А потім — сталося.

Рівно о чотирнадцятій він ішов від Історичного музею по тротуару вздовж високої гратниці Александровського саду. З одного боку був величний спокій Кремля, з другого — гриміла тисячами машин Москва, попереду — Борис уже бачив її — самотньо стояла на зупинці Тая, в білому платті, тонка, витка, мов дівчинка; здавалося йому, що сміється вона, хоч обличчя її ще й не розрізняв, те коли підійшов ближче, переконався: справді, посміхається. Уявив її лукаві уста, наближені до його обличчя, її різнобарвні очі, мало не біг до Таї, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невідомих сил, що в мільйоннолюдній Москві, в самому її центрі, посеред білого дня давали можливість зустрітися двом без жодного свідка, без жодної перешкоди. І саме тоді помітив чоловіка, їх могло тут бути десять, і сто, і тисячу відразу, бо таке ж місце і такий час! Був лиш один, не давало це ніяких підстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь ніби передчуття лиха відчув він, хоч і не вірив ніколи в передчуття. Високий чоловік швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Білявий, волосся зачесане на проділ, гарне, здається, обличчя. Чоловік випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нізвідки і вже доходив до Таї. Зараз він помине її і піде назустріч Отаві, помине також його і піде далі, так завжди буває у великому місті і так мало статися й цього разу. Борис дуже хотів, щоб сталося саме так.

Але ні...

Чоловік дійшов до Таї, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса, здається, мав намір чекати тролейбуса чи якого там біса — ну, що ж.

Але ні!

Чоловік не спинився! Він продовжував свій рух, це вже був якийсь кошмар, такого б не вигадав для Отави навіть найлютіший ворог, — чоловік вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зігнутою в лікті правою рукою Таїну руку і, не зупиняючись, пішов собі знов туди, звідки появився, тільки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту жінку, яка ждала його, Бориса Отаву, і до якої квапився він, тобто Борис Отава, власне, єдину жінку на світі, яка зуміла вирвати Бориса з зачарованого кола самотності для того, щоб знову кинути його в самотність!

Він не міг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Таєю? Треба гнатися й рятувати її? Хотів бігти слідом, хотів... Але ті двоє йшли собі спокійно і дружно, жінка не випручувалася, не озиралася, не кликала на поміч Бориса, хоч знала, що він позаду, бачила його щойно. Той білявий, з проділом, нахилився до неї довірливо, інтимно, щось казав, задирав голову в сміхові. Тая теж сміялася. Борис бачив це по її спині, це було жахливе видовище — помічати, як сміється кохана тобою жінка, як сміється... її спина! Божевілля!

Він ішов за ними. Розумів, як це ганебно й принизливо, але нічого не міг удіяти, йшов мов прив'язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до Боровицьких воріт і підуть у Кремль, і він там їх десь наздожене і... І що?

Але вони не завернули, пішли далі тротуаром, у саме ревище машин, у вировиння Москви, і той білявий молодик знов говорив щось смішне, а Тая сміялася вже не самою спиною, а всім тілом, сміялася нестримно, буйно, несила було далі терпіти той сміх. Борис повернувся і пішов до готелю.

Не пробував дзвонити, не ждав дзвінка, не хотів нічого знати, не прагнув пояснень. Споконвіку Отави відзначалися впертістю й твердістю. Навіть коли та твердість ранить власне серце.

Сталося!

І в Києві не ждав тепер нічого. Студенти роз'їхалися на канікули. З посольства повідомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до осені, бо всі чиновники повтікали до моря і на води. Отава щоранку сідав за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потім ішов прогулятися, по Володимирській доходив до Софії, змішувався з натовпами екскурсантів, ховаючись за спинами, слухав звичні голоси екскурсоводів:

— Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого... Точна дата будівництва не відома...

Відома, відома... Незабаром стане відома всім. Він доведе це фактами. Батько життя поклав, щоб довести, а він...

— ...Не відомі також імена будівничих...

Стануть відомі... Рано чи пізно все стає відомим на цьому світі! Не грає ролі, яким чином і хто відкриває людям таємниці і якою ціною. Де ти бродиш, моя доле?..

— Цей собор належить до найцінніших пам'яток архітектури...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2