Павло Загребельний - Диво (сторінка 96)

Сивоок довго досконалився, щоразу вступав у змагання з своїми невідомими попередниками, стосуючи ті самі засоби, не маючи змоги порушити бодай один припис. Це було мистецтво змертвіле в своєму вічному повторюванні. Сімсот літ, починаючи з часів Константина Великого візантійське мистецтво жило думкою, що зримий світ живих людей — лиш химера, видиво, з'ява. Справжнє ж, мовляв, життя — на небі. І все гідне уобоги — тільки там, усі пристрасті, вся краса, всі трагедії, вся глибинна суть: Ісус, мати божа, апостоли, Євхаристія, благословення, чудеса, прокльони й поклони.

А тут — нічого.

І ось Сивоок поставив перед храмом дві вежі, щоб оздобити їх нарешті не богами і їхніми прислужниками, а намалювати людей, які утверджують своє буття на землі. Полюють, грают:, на дудах, хороводять, кохаються з жінками, дивляться кінські перегони і змагання силачів. Він кине виклик отому застарілому, закостенілому в своїй зневазі до всього живого світові. Неправда! Ми є! Ми живі! Не самі боги, а й люди! Нам не дають ще багато місця. Ми зіпхнуті в сутінь, у тісняву. Але мя виб'ємося звідти за всяку ціну.

Бунтував не проти природи, бо жив серед неї, народжений нею, і вірив у її еилу, нічого іншого не бажаючи бачити і знати. Він протестував проти усталеного ладу, за яким людині не лишалося місця на світі, бо все посіли боги і їхні прислужники: апостоли і пророки, кадильники і славохвальці. Не знав, хто його створив, але добивався місця для себе на землі. Якщо мене створив бог—однаково хай посунеться і дасть мені місце. Інакше відмовляюся від існування, а тоді кінець усьому, передовсім — богові.

Бачив схимників, які відмовлялися від земних утіх і від діяння. А чого досягли? Однаково жили — тільки й того, що жалюгідно. Животіли. А так жити негоже.

Життя навчило його ні з чим не згоджуватися, протестувати, обурюватися. Він зрозумів, що тільки ті, хто бореться, мають слушність. Не досить помічати несправедливість — треба знайти спосіб, як її усунути, подолати.

Хай ці його мозаїки будуть останньою даниною колишньому, до якого більше не повернеться. Не хоче більше рабства! Хоче волі!

Нетерплячка в Сивоока була така, що виклав тільки одну половину Євхаристії, другу віддав антропосам і навченим ним помічникам з тямковитих київських хлопців. Сам мерщій кинувся до своїх веж. Тут, під низькими склепіннями, no-справжньому смакував розкованістю таланту й розуму. Тут творив! Був найнезалежнішою людиною на світі! Може, найнезалежніший ум. Світ його дитинства стояв перед очима. Запах вапна й красок нагадував запахи глини в хижі діда Родима — і ось уже й сам Родим на своєму сивому конику полює на хижого звіра, і то не біда, що й коник видається замалий і звір дрібнуватий, — хай знають нащадки, який був Родим, які великі й могутні люди жили в цих лісах, і над цими річками, і в полях, рівних яким немає в цілій Європі, бо й те подумати: слов'яни замешкали найбагатші і наймальовничіші землі. Що взяти русичів, а що болгар, а що сербів, поляків, чехів. Гори, рівнини, ріки, шумливі ліси — де ще таке знайдеш?

У фресках, якими здобив вежі, Сивоок прагнув не просто до свободи творення — намагався підсвідомо передати свої судження про світ і людей, тому вважав усе інше дріб'язком, не вартим уваги, і вельми невдоволений був, коли відривали його від улюбленої роботи, смикали то на те, то на те, то на підказування, то для помочі, то для виправляння чиїхось огріхів, то для стовбичення поміж митрополитом і пресвітером Ларивоном, які іцотижня прибували до церкви для нагляду і часто затівали іюві та нові суперечки, гору в яких однаково брав незримо присутній князь або просто долала художницька впертість.

Тільки в одному, може, й найголовнішому, Ларивон поступився митрополитові без видимого опору: в тому, щоб усі написи в храмі робити мовою грецькою. Була то мова половини світу. Відректися її відкрито, означало б відректися спільної з цілим тогочасним світом культури, а цього Ярослав не хотів, вірніше, не наважувався. Вибору не було. Віра вела за собою мову.

Пресвітер Ларивон мав певність, що віра не обмежиться одною церквою — хоч і такою пишною, як Софія, — він був обережно мудрий, чого б ніхто не міг сказати про Луку Жидяту.

Той, попри князівську заборону вештатися по Києву і вести крамольні розмови супроти Візантії, прискочив до собору, коли ще Сивоок працював над Орантою, подерся на помости до нього, тупотів позад майстра, бігав по хибливих дошках, бубонів не знати до кого:

— Не грек ти і не варяг. Говори, користуйся своєю природною мовою. Не ти її вознесеш — вона тебе.

— Не гицай так — дошки проломляться, — спокійно порадив йому Сивоок, не відриваючись од роботи. Не любив попів ні-ііких. Вважав, що молоти язиком чоловік іде лиш тоді, коли не адатен ні до якої роботи.

— А, не вхопить мене біс! — відмахнувся недбало Лука і так само бігав туди й сюди за спиною в Сивоока, заважав тому працювати, дратував своєю крикнявою.

— Не звик я, щоб за спиною шамотнява, — вже сердито мовив Сивоок. — Ти, попе, знай своє, а в мене теж діло є. Як то кажуть: кожному свої соплі солоні.

Жидята став. Завмер за спиною в Сивоока, потім гучно розреготався.

— Таки правда: бігаю, — пересміявшись, визнав він, — то в мені ведмежий жир колотиться.

— З ведмедями барложився? — Сивоокові вже починав подобатися цей крикливий і метушливий попило. Він облишив роботу, витер руки.— Здається, час мені й пообідати. Може, розділиш трапезу, попе. Чи звик до жирних наїдків? В мене хліб та квас. Бо я ж під небом сиджу, а до неба мають право мовити тільки худі. Жирні ж хай падають донизу і хай чавляться власною вагою і жирністю.

— Ловко мовиш! — вдоволено гукнув Жидята. Він завернув полу піддирканої ряски, присів коло Сивоока. —  Давай твій хліб і квас — то найліпша їжа. Мене ж зови не попом, а Лукою, хоч ще зовуть мене Жидятою, бо в хозарів жив у полоні, а в них віра — жидівська.

— Як же переметнувся в християнство?

— Не прийняв я їхньої віри. Та й християнської тоді не знав. Бо й нащо? Поки молодий, хіба про віру думаєш? Навчився стріляти з лука, ловити диких коней, бити звіра на повнім скаку. Вирвався з неволі, прибіг у свою землю, а тут мене ніхто й не ждав. Полював потаємно в княжих ловищах, бив звірину, бувало, й кітну, брав гріх на душу, бо воно ж однаково — княже. Навчили мене старі ловці, щоб для міцності й здоров'я споживав ведмедячого сала. Уполював я ведмедя, натопив з нього жиру просто в шапку, повну шапку ще гарячого випив, кілька день хорував тяжко, але потім як наче змастило мене всього зсередини: ніякі хворощі не приставали. Прислужилося це мені, як упіймано мене княжими прислужниками та кинуто в поруб холодний і вогкий у землі з червою та жабами. Аби на пролоївся ото ведмедячим салом, був би й зогнив там у землі. А так — висидів. Тут над самим порубом церковцю дерев'яну поставили, службу правлять, гріхи замолюють. Слухаю, припадає мені до серця спів, хоч і не тямлю ні слова. А що голову маю міцну, то й ухопив усі оті співи, ірмоси оті чужомовні ті раз і ревнув з порубу по-ведмедячому «Кріє елейсон!». Витягл;і мене, розглядають, мов ромейське диво. Повезли до Берестів, так немитого й поставили перед пресвітером Ларнвоном. Питаг він: «Християнин?» Кажу: «Ні». Мовить щось по-грецьки, я дин-люся на нього, мов той баран. «Не знаєш грецької?» — «На знаю». — «Навчений письму чи книгам?» — «Не навчений». От і почалося відтоді. Навчив мене пресвітер, а я до всього чоловік тямковитий...

— То ти й не піп? — поспитав Сивоок.

— Поки нема пастви, то не піп, але хочу вчити. Стояти за своє рідне хочу. Віру взяли в ромеїв, а мова їхня нам ні до чого. Слов'янська має бути. Спробував я серед чужих, знаю, що то, коли тобі твоє слово забивають назад у горло. То — смерть людини. Та й навчитися чужої мови до пуття хіба можна? Лиш од своєї матері візьмеш всю глибінь і сутність, а чужого — самі вершки. Про хліб та воду ще спитати можна, до душі ж — не сягнеш, не доберешся. Ти митець — повинен знати це. Письмо знаєш?

— То й що?

— Книги читав, бачив?

— Здобив, читав, переписував — тобі й не снилося.

— Коли так, нащо ж віддаєш так легко свою роботизну? Пишуть над твоїми образами грецькі словеса. А ти мовчиш? Хіба не відаєш, що творення і називання — єдині суть?

— Грецькі боги, то й словеса їхні, — знизав Сивоок плечима.— Скрижалі знайшов Мойсей кам'яні трьома мовами, наша там не значилася, а тільки гебрайська, еллінська і римська.

— Так от, майстре, — Лука замашніше всівся, радо встрявав до словесного бою, — знай: ні тої, ні третьої на скрижалях не було, а була мова сірійська, нею ж і бог глаголив. Коли ж брати письмена еллінські й наші, то словенські письмена святіші суть, бо сотворив муж святий Константин, нарицаємий Кирилом, і брат його Мефодій в часи Михайла грецького, і Бориса болгарського, і Растця — князя моравського, і Коцелі — князя блатенського, їм же слава, честь, держава і поклоніння нині, прісно і в безконечні віки — амінь! Грецьке ж письмо сотворив еллін поганий. Хай він і втішається ним. А раз наша святиня —  наша й мова тут повинна звучати!

— Нащо вона ще й тут, у цьому храмі чужого бога? — важко посунувся на Жидяту Сивоок. — Пустити сюди ще й мову нашу — значитиме визнати цього бога своїм до кінця. А може, народові й не треба цього? Бо всякий чужий бог — то ще одне .ярмо на шию. Може, ліпше тоді відчувати його чужим, не допускати до джерел рідних, найглибших — і тоді цей собор так і лишиться згадкою марної спроби повоювати душі руського народу, спробою поодинокою, може, й великою, але марною? Коли ж попідписуємо тут богів по-своєму, визнаємо їх і приймемо, тоді згубимо щонайменші сподівання виприснути з-під кістлявої руки чужого бога і буде з нами те саме, що з Візантією. Теж починали імператори з ставлення храму на честь Софії-мудрості, але вже в скорім часі розгубили і ті крихти мудрості, що їх могли мати, забули про мудрість і стали рабами цієї дивної і жорстокої віри, рабами будування для Христа, який у ненажерливості будування святинь не має собі, здається, рівних. Ти чи й бачив або чув, а мені то довелося і знаю, у яких землях і краях понаставлювано храмів на честь Христа і його апостолів, його мучеників і святих отців, що намножуються щодень. Та, може, й ти норовиш колись ускочити в їхній сонм? Всю землю вже заставлено тими святинями, а кінця-краю не видно. Повсюди у ромейському царстві: в городах і в пустинях, на горах і коло річок великих і малих, над озерами і посеред моря на островах — всюди ставлять храми, монастирі, каплиці. Обдирають люд простий, накладають нові та нові податі, звойовують нові землі, щоб грабунок із них обернути знов же на будування святинь. Рано чи пізно завалиться, ромейське царство, бо не може людина терпіти таку занедбаність, не може без кінця приносити пожертви — треба ж колись і жити! А богові однаково, він мертвий.

— Що речеш, богохульнику! — схопився Жидята.

—Мовлю, що думаю. А до слів не чіпляйся, хоч ти й піп,— теж підвівся Сивоок. — Півжиття віддав твоєму богові. Ставив церкви і здобив. Бачиш оце? Для слави бога твого зробив я, може, більше, ніж усі попи нинішні й будущі. Досить з нього. Питав про мову  — я тобі відповів. А тепер іди й не заважай мені робити діло. Можеш сказати пресвітеру, можеш іти до митрополита, до князя — не боюся нікого. Мого вміння не відбере ніхто. І не передасть нікому теж. Воно моє і зо мною позоста-неться. Затям, попе!

Жидята сплюнув і поліз донизу. Сам умів бити людей словами, але тут вимушений був визнати себе покопаним. Бо той розпатланий русявий велетень з сивими загадковими очима, здається, мовив слова не лише гнівні, але й мудрі. Про Візантію хоча б. Всі знаючі люди виразно бачили, як розхитується більше й більше таке могутнє ще недавно царство. Силоміць одружений з донькою Константина Зоєю, Роман Аргір процарствував ледве що два роки. Зоя таки зморгалася з молодим пафлагонцем Константином, коли той чухав імператорові п'яти, і сталося врешті, що василевс, купаючись перед сном, мав необережність пірнути в ванну, а слуга притримав його під водою саме стільки часу, щоб той засьорбнувся. Коли імператора згодом витягли з ванни, він ще був живий, але тривало те недовго, віддав він богові душу, так і не прийшовши до тями; Зоя не прождала й дня по смерті чоловіковій, мерщій оголосила ім'я нового свого обранця, що ним був, ясна річ, Константин-пафлагонець, — і ось Візантія вже мала свого імператора. Цей виявився не ліпший за свого попередника, вдарився в святенництво, а державні справи передоручив дядькові своєму —  євнуху Иоанну та його братам Микиті й Константину. В цій великій імперії люд був до того обдертий і збайдужілий, що вже, здавалося, втратив хіть ї спромогу до повстань і протесту. Податки вигадувано такі, що соромно їх і називати. Засухи, град, сарана, мор, землетруси терзали велику землю. Нема пафлагонцям божої милості, казали в народі. Тільки розсилала ще по-давньому Візантія повсюди своїх священиків, хизувалася зблисками своїх розкошів, багатств і розпутства. Ще тривало засліплення давньою величчю, навіть у здрібнінні своєму імператори константинопольські вважалися взірцем для інших володарів, для всіх тих, що для них добро і зло в значенні буденнім не важать аж ніскільки, для тих, хто осягнув владу і смерть в однаковості, хто керується у вчинках своїх невидимими потребами щоденності, а прихованими, часом темними й заплутаними причинами.

Жидята не раз і не два мав тривалі бесіди з князем Ярославом, хотів одкрити князеві очі, закликав його до рішучості. Саме час покінчити з ромейськими прислужниками в рідній землі, щоб запанувало своє, питоме, очиститися від чужинців. Князь молився до обережності, на князя не діяли вмовляння, на нього не діяли доводи, на нього не діяв крик. Він мав свою мудрість, лею жив, приступу до діл своїх не давав нікому. «Царства стоять на терпінні», — любив повторювати. І вмів терпіти й ждати сам.

Несподівано вмер князь Мстислав у Чернігові. Як і син його три літа тому, поїхав на лови, гнав оленя, розпалився, потім напивсь холодної води з джерела, — і вже ніякі трави, ніякі вра-чувателі не помогли. Та й не сказати: дожив до тих самих літ, як і отець його, князь Володимир, хоч і очікувано при його здоров'ї, що перетриває всіх братів своїх і сяде бодай у старощах на київськім столі. Не вийшло. Вмер — і насіння не по-зоставив. Не добудував і собору Спаса, стіни якого виведено лиш на висоту піднятої руки ведшника, як той стане на коні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.docx)Pavlo_zagrebelniy_divo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_divo.fb2