Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 11)

      З тринадцяти вагонiв вiсiм були прорiзанi. Рiзали, хто як мiг. Однi зробили отвiр у пiдлозi i падали вниз, на шпали, прищулюючись мiж рейками i ждучи, поки над головою прогримлять сотнi тонн страшного металу. Другi намагалися проломити стiнку в тому мiсцi, де був засув од дверей, щоб одкрити дверi й утiкати всiм вагоном одразу. Третi вибрали найлегший шлях -- пробили дах, але цей шлях виявився невдалим, бо кулеметник одразу ж помiтив утiкачiв i зчинив тривогу.

      Тепер усi порiзанi вагони конвоїри лишили порожнiми, а полонених зiгнали в тi п'ять, що лишились неушкодженими. Коли досi люди могли тiльки сидiти у вагонах, то тепер нiде було навiть стояти. Андрiя притиснули до стiнки бiля вiконечка, рана в боку болiла так, що хотiлося тут же впасти й умерти, але впасти вiн не мiг: не було куди.

      Їх везли довго, мабуть, через усю Нiмеччину. Ешелон знову годинами стояв на запасних колiях, i з його вагонiв линули глухi стогони.

      Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню, щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в життi не вживає iншої води, окрiм дощової, i дякував випадковi i тiй обставинi, що в Нiмеччинi є хоч цей дощ.

      Так, дощу в цiй країнi було не менш, нiж слiз.

 

      Вдосвiта поїзд прибув на якусь маленьку станцiйку. їх зустрiла цiла сотня нових конвоїрiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей. Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими, як гавкiт, криками конвоїрiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкраїнi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав свої худi, прозорi руки до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки, вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька. Андрiєвi мало було вiдчувати його в руцi -- вiн пiднiс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних поцiлункiв.

      Пiдбiг конвоїр i вибив яблучко з Андрiєвих рук. Воно покотилося в траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених -- сiрих, чорних, синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були викресленi з життя. Земля з її плодами, рiки з їхнiми чистими прохолодними водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста,-- все це iснувало десь по той бiк їхнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання.

      Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовiчних замкiв.

      На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квiкве" -- "Кожному своє". Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз "Гот мiт унс" -- "З нами бог" -- i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний орган їхньої партiї -- газета "Фелькiшер беобахтер" виходила пiд гаслом "Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода i хлiб", але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на землi. В отому написi на воротях табору їхнiй цинiзм досяг вершини своєї одвертостi. Кожному своє. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран -- i їх нiхто не спробує навiть лiкувати. Інших замучать на каторжних роботах де-небудь на будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорiїв, спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному своє. "Суун квiкве".

      Концтабiр мав криптонiм: "Шталаг А". Вiн був iнтернацiональний. Тут можна було зустрiти французiв у їхнiх новеньких мундирах з блискучими ґудзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i покiрних iндусiв, дебелих канадських i американських льотчикiв, i похмурих англiйцiв. Радянських полонених тримали окремо вiд усiх, їм заборонялося мати будь-який зв'язок з iншими полоненими. Фашисти боялися їх, мов пошестi. Через те для радянських полонених створили у таборi ще один табiр, обгородивши його ще двома рядами колючого дроту i поставивши бiля огорожi будки з кулеметами. В цьому "подвiйному" таборi був ще один, вже "потрiйний" -- для радянських офiцерiв.

      Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги -- видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi, на штанях; i на пiлотцi, виданих Андрiєвi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери "80", що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих, хто спробує наблизитися до цiєї небезпечної людини. Поза тим Андрiєвi начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер вiн уже перестав бути Андрiєм, не був Коваленком, а називався просто: "номер тридцять ноль дев'яносто сiм".

      В "лазаретi", куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут принаймнi можна було лягти й заснути. І Андрiй заснув i спав до самого вечора i, мабуть, спав би ще й нiч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли вiн востаннє їв i що саме. Але з цього нiчого не вийшло. Неподалiк од Андрiя чулися якiсь голоси. Андрiй прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом розповiдав про те, як працював колись кондитером у Москвi.

      - Ох i жив же я, братцi,-- казав вiн.-- Бувало, заступиш на нiчну змiну, моргнеш своєму пiдручному: тягни, мовляв, лист для тiстечок. Принесе вiн лист, я туди пiв'ящика масла -- бах! А потiм пiвсотнi яєць -- трах! Яєчня, братцi мої, получається пiсля цього така, хоч спи на нiй, як на м'якому диванi.

      - Пiвсотнi яєць -- це ти, мабуть, трохи той... загнув,-- не повiрив котрийсь з слухачiв.

      - Пiвсотнi? -- вигукнув кондитер,-- Хо-хо! Та дай менi зараз сотню, так я сам з нею розправлюся, а ти -- пiвсотнi!..

      - То ж зараз, а то ранiше,-- не здавався опонент.

      - Що там з тобою говорити,-- недбало кинув кондитер,-- одразу видно, що ти чоловiк у цих питаннях темний. Ви от краще, братцi, послухайте, як я вчився вяземськi пряники пекти...

      А в цей час у iншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний, як кондитер, вiв свою розповiдь.

      - Уявлення про те, нiбито мiський мешканець цiлком i повнiстю залежить од магазинiв,-- говорив вiн,-- не зовсiм вiрне. Вiзьмiть, наприклад, таку рiч, як гриби-шампiньйони. Навiщо менi ждати, поки вони з'являться в магазинi! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дiстаю спори грибiв, висiваю їх у ящик, накриваю його чим-небудь темним i вологим -- i, будь ласка: через десять днiв збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улiтку, весною я восени, я їм їх жареними в сметанi, дружина робить з них грибну запiканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба...

      - Перестаньте, iроди! -- почувся стогiн вiд дверей.-- Замучили своїми розмовами. Дайте спати.

      Любитель шампiньйонiв на хвилинку замовк, а тодi продовжував, але вже пошепки, так що Андрiй не мiг розiбрати. Зате кондитер не злякався того плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той iшов до їхньої компанiї й послухав, як вiн колись у Пензi з'їв, побившись на заклад, цiле порося.

      Так i минула та перша нiч серед хвиль дрiмоти, спазм голоду й нескiнченних розмов про їжу, про колишнє життя, про речi, недоступнi для них. І ще багато таких днiв i ночей судилося пережити Андрiєвi в тому барацi.

      Попервах Андрiй злякався. Хоч що там кажи, був вiн простим сiльським хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно є, хлопцем з нiжною, вразливою душею, i коли вмiв мужньо переносити страждання власнi, то не мiг байдуже дивитися на людське горе. Коваленковi здавалося, що в концтабiрнiм лазаретi-ревiрi лежать люди, зломленi недугою, здатнi хiба що вмирати, вмирати тихо, без скарг i стогонiв. Холодна безнадiя заволодiла його серцем. Вiн лежав у своєму ящику, мов у трунi, нерухомий, збайдужiлий до всього, без думок, без бажань i сподiвань. Лиш невiдступна примара голоду нагадувала про себе та ще мучив бiль од рани. Особливо страшно було лишатися вiч-на-вiч з голодом уночi. Обоє вони -- нiч i голод -- маля в собi щось спiльне, їх поєднувала чорна пiтьма, яка приховувала вiд Андрiя обличчя його товаришiв, робила його самотнiм, безсилим, слабим, сповнювала душу вiдчаєм i навiть жахом. Вiн боявся тепер темряви, як колись у дитинствi, коли дивився зимової ночi на заснiженi, синюватi вiкна, i ввижалися за ними то ненажерливий вовк, то безжальна кобиляча голова, то вiдьма з залiзними зубами, якими вона загризає до смертi маленьких дiтей.

      Так минали днi, тижнi, минув, може, й мiсяць. Андрiй не вiв лiку дням неволi, пам'ятав лише ночi. Але ночi були наповненi не самою лиш пiтьмою - згодом в них стали оживати голоси. Андрiй не дослухався до тих голосiв, пам'ятаючи звабливi, мов виспiви казкових сирен, оповiдi першої концтабiрної ночi, боявся почути їх знову, та й не мав сили розрiзняти в джмелиному гудiннi нiчного ревiру окремi голоси. Вiн лежав непорушне, майже не дихаючи, стискуючи скронi гарячими долонями, i лише зрiдка, коли якийсь гiркий клубок пiдкочувався до горла, шепотiв:

      - Мамо, рiдна! Коли б ти бачила свого сина...

      І якось уночi, коли вже вкотре кликав вiн свою матiр, вiд сусiднього ящика долинув до Андрiя кволий, але досить виразний голос:

      - Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!

      Андрiй завмер, вдаючи сонного: сусiд звертався до нього, а вiн не мав сили на розмову.

      - Ти не спи, не спи,-- знову сказав сусiд.-- Слухай, про що розповiдають твої товаришi. Ти ще молодий -- згодиться...

      Андрiй нiчого не вiдповiв. Зненацька вiдчув, що давно вже чекав цього дружнього голосу, що це саме те, чого йому не стачало, без чого ночi були холодними, страшними i безкiнечними.

      І вперше за час перебування в ревiрi -- коли не лiчити першої ночi -- Коваленко став прислухатися до розповiдей полонених. Вiн почув десятки iсторiй про незламних радянських людей, про вiдважних втiкачiв, про вiдчайдухiв партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревiрi, мав за своїми плечима по кiлька втеч, цiлi одiссеї мандрiв, епопеї боротьби з фашистами вже тут, у Нiмеччинi, обплетенiй колючим дротом, пошматованiй смугами зон смертi, задимленiй печами крематорiїв.

      А вранцi вiн познайомився з сусiдом. Старший лейтенант Василь Порохiн - так звали сусiда -- родом з Вологодщини, потрапив у полон у сорок першому роцi пiд Вязьмою, тричi втiкав з таборiв, двiчi був присуджений до страти. Йому вдалося викрутитись, але побоїв не уникнув. У нього були вiдбитi нирки, пошкоджена печiнка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами пiд очима, голубiв нiжними очима, якi дивилися на Андрiя ласкаво i збадьорливо.

      - Не падай духом, українцю,-- насилу вимовляючи, слова, сказав Порохiн.-- Головне -- вирватися з цього "лазарета" живим.

      Опух у вологодця вже дiйшов до грудей. Повз повiльно, пiднiмаючись од нiг, наповнюючи клiтини отруйною рiдиною, i вони вмирали одна за одною, вiдмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохiн казав:

      - От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братцi?

      Товаришi намагалися всмiхнутися, мовчки потверджуючи його слова, i жоден не наважувався сказати Порохiну, що вже той не доживе до перемоги, що вмре не сьогоднi-завтра -- щойно опух дiйде йому до серця.

      "Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!" -- цi слова, сказанi вночi Порохiним, дзвенiли в серцi Андрiя. Мимоволi в пам'ятi воскресали йому подiї тих днiв, коли вiн ще бiгав босонiж по вулицях свого села, прокрадався на чужi баштани, коли в нього рвалися штани на тому самому мiсцi, де рвалися вони в усiх хлопчакiв свiту, i коли вiн вперше впiзнав людей, якi увiйшли в його життя назавжди.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2