Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 12)

      Одним з таких людей був учитель Сергiй Олексiйович Задорожний. Вiн приїхав до їхнього села, коли Андрiй учився вже в п'ятому класi. Перше їхнє знайомство вiдбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкiльним чемпiоном, вiн перемагав усiх учителiв, голову колгоспу Кочубея i навiть фiнагента Пакiльця, який похвалявся, нiби має якусь шахову категорiю. Починаючи першу партiю з Андрiєм, Задорожний розставив фiгури, тодi зняв свого ферзя й сховав до кишенi.

      - Навiщо це ви? -- здивувався Андрiй.

      - Щоб полегшити твою долю,-- засмiявся директор.

      - Я б вам це радив,-- сказав Коваленко.

      - І все ж таки...

      - Тодi держiться!

      - Держусь!

      Партiю вiн у Андрiя виграв. Виграв i другу, i третю, й десяту пiд злораднi пошепти й смiх друзiв Коваленкових, що вже давно точили зуби на чемпiона.

      І дивно: Андрiй не зненавидiв учителя за цей жорстокий розгром, а навпаки -- полюбив. Задорожний колись був моряком, воював у громадянську мало не на всiх фронтах, побував у лабетах врангелiвської контррозвiдки, його розстрiлювали, але вiн чудом порятувався: виповз уночi з простреленими навилiт грудьми й добрався до хатини якогось рибалки. Тодi вчився в iнститутi, став викладати iсторiю й географiю, але на згадку про далекi роки незмiнно носив темно-синiй морський кiтель з блискучими мiдними ґудзиками, з бiленьким пiдкомiрчиком i орденом Червоного Прапора на клапi лiвої нагрудної кишенi.

      Здавалося, не було нiчого, чого б не вмiв Задорожний. Грав у шахи, мов гросмейстер, спiвав, як оперний артист, доповiдi виголошував куди лiпше, нiж голова сiльрада Антiн Соломоненко, уроки iсторiї та географiї вiв так цiкаво, що на них приходили навiть вiльнi вiд занять учителi. Для Сергiя Олексiйовича не було слiв "не знаю", вiн мiг вiдповiсти чи не на будь-яке запитання i незабаром завоював серця всiх дiтей i передовсiм -- Андрiєве серце.

      -- Пам'ятайте, дiти, ленiнськi слова: вчитись, вчитись i ще раз вчитись,-- казав школярам Задорожний.-- Для майбутнього потрiбнi розумнi люди.

      І вони вчилися. Читали й перечитували все, що можна було дiстати в селi, брали участь у всiх конкурсах, оголошуваних пiонерськими й комсомольськими газетами та журналами, розв'язували найважчi задачi.

      Ось тодi Андрiй Коваленко заповзявся стати вченим. Хотiв бути схожим на свого вчителя Сергiя Олексiйовича, хотiв бути так само розумним i красивим, чистим, пiдтягнутим, завжди спокiйним.

      Щоранку вчитель приходив до школи в своєму незмiнному кiтелi, застебнутому на всi ґудзики, з бiлою смужкою пiдкомiрця, чисто виголений, пiдстрижений, причесаний, бадьорий, веселий. Школа стояла край села, i степ зазирав у її вiкна, порошив узимку в шибки сухим колючим снiгом, а повеснi, починаючи з травня, дихав спекотливими суховiями, жбурляв цiлими пригорщами сонячнi променi, вiд яких нагрiвалися чорнi парти в класах, суха дерев'яна пiдлога i навiть чорнило в чорнильницях-невиливайках. Учнi нетерпляче совалися за партами, неспроможнi дочекатися перерви, вчителi теж без особливого захвату позирали на безжальне свiтило, лиш Сергiй Олексiйович був завжди спокiйний, пiдтягнений, жартував; не виказуючи нiяких ознак утоми або роздратування. Вiн навiть не дозволяв собi розстебнути верхнiй ґудзик кiтеля й ходив по класу стрункий, ледь суворий, мов справжнiй капiтан корабля.

      Якось на великiй перервi Андрiй забiг у найдальший куточок шкiльного саду i там несподiвано побачив Задорожного. Учитель стояв пiд старою гiллястою грушею, сховавшись у затiнок. Кiтель його був розстебнутий, сорочка теж, долонями вчитель розтирав лiвий бiк грудей, де серце, i дихав квапливо, жадiбно, з посвистом, так нiби поспiшав надихатися, наповнити свої легенi перш, нiж поринути в воду.

      Андрiй мало не заплакав, побачивши свого улюбленого вчителя таким слабим i безпомiчним. Та водночас збагнув: то не слабiсть, а доказ незламностi людського духу, мужностi й витримки. Вчитель був хворий, смертельно хворий. В пробитих врангелiвцями грудях чаївся невтишимий бiль, вiн задихався на уроках, його мучила спека, задуха, але Задорожний нiкому не скаржився. Вiн був обернений до людей лиш одним свiтлим своїм боком, як той мiсяць у небi, i навiщо було комусь знати про його болi й страждання.

      Коваленко тихо, щоб не почув учитель, одiйшов у кущi, тодi вдарився бiгти, не роздивляючись, i зупинився лиш тодi, коли налетiв на колючу дерезу. Вiн упав на теплу траву, обхопив голову руками i там, пiд кущами дерези, заприсягнувся перед усiм бiлим свiтом, що буде так само незламним i мужнiм, як його вчитель Сергiй Олексiйович Задорожний.

      Милий, дорогий учителю, поможи й тепер своєму учневi.

      Вiн ще не знав, що мав робити. Був поранений, страждав у полонi, вмирав од голоду в таборi смертi. Знав одпе: бути стiйким, як Сергiй Олексiйович, як його сусiд Порохiн, як тi, що втiкали, що йшли на смерть, билися до останнього подиху.

      Його матрац був набитий старими комплектами журналу "Іллюстрiрте блятт". Щоб хоч як-небудь згаяти час, Андрiй став потихеньку дiставати журнали й читати те, що там було написано. Вiн не все розбирав i тому вимiняв за три деннi пайки хлiба в одного з санiтарiв нiмецько-росiйський словник. Три днi вiн сидiв без хлiба й спершу думав, що помре, але вижив i згодом навiть забув про ту жахливу добровiльну свою голодовку. Зате мав тепер що робити, день i нiч читаючи журнали. З них вiн дiзнався про те, що Гєббельс вважається найелегантнiшим мужчиною Третього рейху, що Черчiлль не лягає спати, не поставивши на свiй нiчний столик кiлькох пляшок коньяку, що будiвником Суецького каналу нiмцi вважають зовсiм не француза Лессепса, а якогось нiкому не вiдомого австрiйського iнженера. Власне, Андрiя зовсiм не цiкавило те, що вiн читав. Просто йому хотiлося чим-небудь займатися, щось робити, щоб не думати про своє становище, не прислухатися до того, як поступово, клiтина за клiтиною, вмирає його молоде тiло. Вiн штурмував чужу мову з упертiстю солдата, який наодинцi виступає проти ворожого бетонованого дота. Вивченi ще в школi граматичнi правила обростали живими словами, цiлими шерегами слiв. Слова були довгi, звивистi, мов змiї, й короткi, як ляпас, дзвiнкi, нiби фанфари, й тихi, неначе зiтхання; мелодiйнi, так наче виспiванi з притаєностi душi, i сухi, неприємнi, як рипiння офiцерських чобiт.

      Попервах слова жили самостiйно, розокремлено. Кожне з них являло маленький вiдрубний свiт, обнесений частоколом незвичних для слуху звукiв. Тодi стали зчiплятися, творити сполуки, фрази, набували нових вiдтiнкiв, увипуклювалися, рухалися. Чужi слова стали навiдувати Андрiя навiть увi снi.

      За зиму вiн досить добре оволодiв нiмецькою мовою i тепер розумiв геть-чисто все з того, що говорили нiмцi, якi iнколи заходили до їхнього барака.

      Хворих i поранених майже не лiкували. Щоранку санiтари ходили по бараку й роздавали таблетки. Роздавали -- аби роздавати. Для вмираючих людей це вже були не лiки, а щось мовби забавка для дiтей. Чорнi, опухлi, нерухомi, вони плакали, коли їм давали цю дрiбничку, сподiваючись, що це якраз i є те, що поверне їх до життя, Але досить одному з них було помiтити, що санiтар роздає не всiм однаковi таблетки, як вiн починав кричати:

      - Санiтар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а менi бiлу! Я теж хочу червону!

      - Немає в мене червоної, одчепись! -- огризався санiтар.-- Уже всi роздав.

      Тодi той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не давав: раз його таблетка подобається iншому, то чому ж вона має не подобатися йому самому?

      Був лише один полонений у барацi, який нiколи не скаржився, завжди мовчав, полонений, якого боялися санiтари й не знати чому поважали нiмцi, Вiн жив у окремiй кiмнатцi бiля входу в барак, ходив завжди в темних окулярах, хоча слiд зауважити, що вiн бiльше сидiв у своїй кiмнатцi й плiв з соломи якiсь дивнi коробочки, анiж ходив. Солому йому приносили конвоїри, приносили вночi, тихцем од начальства, i так само вночi забирали в нього коробочки. В барацi всi знали, що вiн полковник, i звали його тiльки "товариш полковник". Прiзвище полковника було Мартиненко. Розповiдали, нiби полковник за свої солом'янi коробочки вимiнює у нiмцiв хлiб i пiдгодовує ним своїх друзiв. Вiн пiдгодовував також тих, хто був у найтяжчому станi, опухлих, вмираючих, побитих. Друзiв у полковника було небагато. Вiн вибирав їх сам, вибирав за якимись тiльки йому вiдомими ознаками i тому майже нiхто не пробував першим ознайомитися з полковником. Темнi окуляри вiн носив тому, що був зовсiм слiпий. Розповiдали, нiбито полковник був морським льотчиком i на початку вiйни його пiдбили десь бiля Одеси. З палаючого лiтака вiн ще розстрiлював фашистськi колони i впав на землю вже без жодного патрона. Нiмцi захопили його з випеченими очима, обгорiлого, контуженого. Можливо, тому вони й поважали його навiть тут у таборi, бо й вороги поважають мужнiх людей.

      Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть, орденоносцi, а може, й герої. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть полягає не в тому, щоб робити щось при свiдках -- справжня хоробрiсть свiдкiв не вимагає.

      Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у своєму ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок.

      Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в "лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери, штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених, а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди. І при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто "Увага!", "Струнко", i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з своїх лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей.

      Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька. Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй росiйськiй мовi звернувся до полонених:

      - Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я - офiцер нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять запитань. Хто вiдповiдає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержує двадцять дiб карцера. Бо вiн зганьбить усiх своїх товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!

      І майор засмiявся.

      Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило мовчки розписатися у своєму безсиллi.

      "Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко, злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш зброєю, але й розумом!" -- так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз з свого лiжка i вийшов на середину барака.

      - Я зможу вiдповiсти.

      - Ти? -- здивувався майор.

      - Так. Я зможу вiдповiсти i на своїй мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.

      - Ти просто зухвалий хлопчисько,-- сказав майор i одвернувся.

      - Очевидно, гер майор злякався? -- насмiшкувато промовив Андрiй.

      - Ну, гаразд,-- повернувся до нього майор.-- Я ставлю запитання. Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.

      - Згода,-- кивнув Андрiй.

      Весь барак завмер. Що собi думає отой божевiльний хлопець? Адже майор не подарує йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера - це певна смерть. Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому, хто ще може дiждатися кiнця вiйни!

      А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або -- ти, або -- тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.

      І дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.

      - Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?

      - Дев'ять у дев'ятiй степенi.

      - Яке море не має берегiв?

      - Саргасове.

      - Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?

      - На Пiвнiчному полюсi.

      - Хто написав "Едду"?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2