Павло Загребельний - Дума про невмирущого (сторінка 14)

      Нiхто не вiдповiв.

      - Ну? - погрозливо крикнув фельдфебель.

      Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: "Чого ж ти мовчиш?" -- "А про що менi з ним говорити? - знизав плечима Коваленко. -Обiйдеться й без перекладача".

      - Хто з вас кухар?

      - Ми офiцери, а не кухарi, - тихо, але так, що всi почули, вiдповiв по-нiмецькому Андрiй.

      - А, то ти знаєш нiмецьку мову, - пiдбiг до нього фельдфебель.

      - Нi.

      - Але ж ти говориш!

      - Десять слiв.

      - Дивись менi. "Десять слiв"! Вам потрiбен кухар, щоб варити їжу. Зрозумiло?

      - Ми будемо варити по черзi, - сказав Андрiй.

      - Комуна? - зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали.

      - Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! -- кричав фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок.

      Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали, їх лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i єфрейтори, унтер-офiцери й фельдфебелi.

      Хто зрозумiє цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на бранцях свою злiсть за те, що їм не вдалося бути серед тих, хто пройшов залiзним маршем по Францiї, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що їх громили пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд безсилого жаху перед далекою Росiєю, куди фюрер мiг послати їх не сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. І боротися проти них треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань - силi треба протиставити силу.

      Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову построїли перед бараком i фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав:

      - Там робота. Зрозумiло? Марш!

      Вони рушили з двору, i туман накрив їх своєю вологою товстою плахтою, як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цiєї непривiтної землi.

      Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало її од барака, i каменi на її стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий, важкий камiнь.

      Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти їх нагору, до залiзничної лiнiї. Так має бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер хай води починають.

      - Давай! -- гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна, й теж закричали: "Давай! Давай!"

      Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант, що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд своїх нiг великий гострий камiнь, кинув його в лункий залiзний кузов.

      - На такiй роботi належить видавати рукавицi,-- сказав вiн, нi до кого не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, - А так не годиться. Од рук нiчого не лишиться.

      - Що таке? Чому стоїте? - пiдбiг фельдфебель до переднiх.

      - Рукавицi треба видати,-- неголосно промовив Андрiй. - Без рукавиць працювати не будемо.

      - Я з тебе пошию рукавицi! -- замахнувся на Андрiя фельдфебель, але Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах.

      - Гаразд, - трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, - зараз я з'ясую в дирекцiї кар'єру. Можливо, у них i справдi е рукавицi.

      Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак, не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками. Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi, посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому схиловi, довгому й виснажливому, як марення.

      До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його весь час пiдганяв один з охоронцiв.

      - Закохався вiн у тебе, чи що? -- пожартував Андрiй, опинившись пiд час обiду поруч з Муликом.

      - Та "ай йому чорт! -- вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячої густої брукви.

      - Ти все ж не дуже старайся,-- по-дружньому порадив йому Андрiй.

      - Та для мене ця робота звична, - сказав Мулик. - Я до вiйни на кам'яному кар'єрi десятником працював. А до того -- простим вантажником: возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з вагонетки в трюм, так воно як загримить!

      - Тож дома, а то тут.

      - Все одно робота, - запихаючись бруквою, буркнув Мулик.

      - І все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однiєї вагонетки, - наполягав на своєму Андрiй.

      - Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. - Подумаєш, командир знайшовся! Захочу -- одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають, як Мулик умiє працювати!

      - Роби, як знаєш.

      - І робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати.

      По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але їм не довелося його пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився, як Мулик обливається потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку. Але Мулик не взяв.

      - Я не курю, - збрехав вiн.

      Увечерi полоненим не дали їсти. Фельдфебель сказав, що їжу вони одержать лише тодi, коли кожен з них виконає свою норму. Сьогоднi виконав норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.

      Мулик од вечерi одмовився теж.

      - У мене голова болить, - жестами показав вiн.

      - Гаразд, - ласкаво сказав фельдфебель, - твої продукти не пропадуть. Ти з'їси їх завтра, коли в тебе перестане болiти голова.

      На завтра їм не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однiєї вагонетки. Вмерти, але не здатися, - так вирiшили всi. Зате Мулик, якого молотили прикладами два конвоїри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток.

      Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою, буркнув:

      - їж! То все твоєї Захочеш - фельдфебель дасть ще.

      Мулик глянув на своїх товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi. Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби їх не загнали силою в оцю їдальню, вони б i не пiшли сюди, бо знали, що там ждуть їх тiльки знущання. І вiн теж, поки не переступав порога цiєї кiмнати, був не гiрший за них. Щоправда, вiн виконав сьогоднi норму. Але ж його били! Як били! -- аби тiльки хто знав.

      А тепер мiж ним i його товаришами стала оця миска брукви. Вiн би не захотiв її й пробувати, одвернувся б од неї, як одвернулися всi iншi. Але ж вiн так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усерединi од утоми, болю й голоду. І коли вiн ще й сьогоднi ляже спати голодним, вiн умре! Вiн умре навiть ранiше -- зараз, цiєї ж хвилини, якщо не простягне руки й не вiзьме отого шматка хлiба! Добре їм одвертатися -- вони цiлий день сидiли на каменi, як квочки на курчатах. А вiн одбехкав вiсiм вагонеток! Хай би самi спробували отак попрацювати натщесерце!

      Спазма переходила Муликовi горло. Вiн зiщулився, немов перед ударом, i несмiливо посунув уперед праву руку.

      - О, будь ласка, - затурбувався солдат i подав Муликовi ложку. - Хлiб? Маргарин? Будь ласка!..

      Мулик вп'явся зубами в шматок хлiба, наче той тигр в стегно молодої кiзки. Рот йому наповнився слиною, густою й гiркою, мов полин, а в голову вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути цей кавалок хлiба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою на собаку, треба було випустити з руки ложку й навiть не пробувати отiєї золотавої мiшанини в мисцi. Але Мулик не мiг уже цього зробити. Його зуби, мiцнi й гострi, як жорна, мiсили й перемелювали хлiб крихту за крихтою, шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою. "Зупинись!" - волав якийсь голос у глибинi свiдомостi, та змучене тiло не пiдкорялося цьому голосовi, бо в ньому криком кричав голод.

      Знов спазма стиснула горло Муликовi, й сльози безсилля потекли з його очей. Вiн сидiв, їв, запихався, мало не давлячись, i плакав вiд сорому перед товаришами, для яких бiльше не iснував. Тепер вiн розумiв, що отой юнак, отой хлопчисько, який попереджав його вчора, мав рацiю. Але було вже пiзно.

      Коли їх замкнули на нiч у барак, Андрiй став ходити мiж нарами й шепотiти щось кожному на вухо. Лише Муликовi вiн не сказав нiчого, i той зрозумiв, що вiдтепер вiд нього все приховуватимуть.

      Вранцi, пiсля вигуку вартового "ауфштеен", з нар зiскочив лиш Мулик, але побачивши, що всi iншi лежать непорушно, мерщiй залiз на своє мiсце. Солдат ще раз гукнув, щоб пiдiймалися, i, побачивши, що його нiхто не слухає, вибiг з барака.

      Полоненi лежали непорушно, вдаючи з себе сонних. Жоден з них не поворухнувся й тодi, коли в барак увiрвалися всi конвоїри на чолi з фельдфебелем i, вигукуючи прокльони й лайки, забiгали в проходах помiж нарами.

      - Бий! - скомандував фельдфебель, i солдати почали гамселити прикладами в дошки, намагаючись так пiддiти знизу, щоб викидати з нар полонених разом з дошками. Деякi з них обертали гвинтiвки й кололи людей штиками, фельдфебель стрiляв угору з пiстолета.

      Їм зараз хотiлося лише одного: вигнати полонених з барака. Вони гадали, що цим самим їм вдасться зламати опiр бранцiв, що мовчазна боротьба, яка почалася в кам'яному кар'єрi два днi тому, на цьому закiнчиться. Але вона ще тiльки починалася. Одна маленька невдача нiколи не означає, що програна вiйна, як i один незначний успiх не робить її виграною.

      Через пiвгодини захеканим, запiненим солдатам все ж вдалося збити в купу сотню людей-тiней. Це була перемога без слави й честi, але вони були вдоволенi й нею.

      - Отак, - сказав фельдфебель. - Тепер вам зрозумiло, проклятi свинi, що з вами буде, якщо ви вiдмовлятиметеся виконувати накази? Хто там хоче заперечити? Держiть свої морди!

      Йому нiхто не заперечував. Та й навiщо було це робити? Адже людина з пiстолетом в руках не стане слухати того, хто стоїть перед нею без зброї.

      Андрiй Коваленко вийшов з барака одним з перших i зараз теж стояв у першому ряду. Ця обставина трохи заспокоїла фельдфебеля: виходить, тi, що хоч трохи розумiють по-нiмецьки, слухнянiшi за iнших, з його слiв вони вже знають, яка то погана рiч не виконувати наказiв. Тому вiн ще деякий час вправлявся в красномовствi, викрикуючи короткi i досить енергiйнi фрази, найлагiднiша з яких звучала приблизно так: "Я вас перестрiляю, як собак!", а тодi наказав рушати до кар'єру.

      Вартовi оточили колону, два з них разом з фельдфебелем стали на чолi цiєї довгої вервечки напiвмертвих людей, стукнули чобiтьми по кам'янистiй стежцi, махнули руками, як олов'янi солдатики, i пiшли вперед. Вони пiшли не дуже швидко, цiлком нормальним кроком, не озираючись, бундючнi i самовпевненi, знаючи, що ось зараз колона людей в темно-зелених шинелях, з зеленими безкровними лицями, хитнеться, заворушиться, зашарудить по камiннi i з глухим шумом посуне до кар'єру.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.docx
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2)Pavlo_zagrebelniy_duma_pro_nevmirushogo.fb2